А у нас на хуторі: патріотична проза для підлітків

хутір, олена захарченко, видавництво старого лева, радянська україна, срср, ссср, совєтська література, дітям про радянський союз, політика,  патріотизм, рецензія на як я руйнувала імперію, підліткова література, зірка мензатюк, ростислав попський, совок, патріотична література, націоналістичні книжки, що читати дітям, патріотизм, рецензія на як я руйнувала імперію, підліткова література, зірка мензатюк, ростислав попський, совок, патріотична література, націоналістичні книжки

Illustration: Ольга Кваша

Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Т.Г.Ш.

Після довгих років ігнорування й замовчування теми нашого радянського минулого, український дитліт, можна сказати, вибухнув одразу двома спробами осмислити цей неоднозначний період. Першою була повість Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію», другою стала повість для дітей молодшого шкільного віку Олени Захарченко «Хутір». І, оскільки обидві книжки з’явилися у Видавництві Старого Лева й обидві — передбачувано й закономірно —розповідають про останні роки існування Радянського Союзу й активних борців за незалежну Україну, абстрагуватися й утриматися від порівнянь доволі складно. Бо так уже склалося, що якщо сучасні українські автори дитячої й підліткової літератури і звертаються до історичного минулого, то переважно до часів Київської Русі та козаччини, адже там — колиска української героїки, епіки та міфології. Охочих же копирсатися у тому, що відбувалося з українцями п’ятдесят-тридцять років тому — катма. Тож воно і не дивно, що про радянську Україну діти дізнаються як не з підручників історії (погодьтеся, інформація подана там не завжди цікава школярам), так із мультфільмів та кінофільмів минулого століття.

хутір, олена захарченко, видавництво старого лева, радянська україна, срср, ссср, совєтська література, дітям про радянський союз, політика,  патріотизм, рецензія на як я руйнувала імперію, підліткова література, зірка мензатюк, ростислав попський, совок, патріотична література, націоналістичні книжки, що читати дітям, патріотизм, рецензія на як я руйнувала імперію, підліткова література, зірка мензатюк, ростислав попський, совок, патріотична література, націоналістичні книжки

Як я руйнувала імперію, Зірка Мензатюк

11+

Безперечно, головною метою книги Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію», що свого часу потрапила до довгого списку премії Дитяча Книга року ВВС, є не так ознайомлення підлітків з особливостями існування нашої країни у складі СРСР, як пропагування національної ідеї. Однак, у будь-якому випадку, це чи не перша спроба говорити про радянську добу в сучасному українському дитліті, чим книжка й вирізняється на тлі інших «патріотичних» книжок.

«Як я руйнувала імперію» — це історія киянки Ярини про літні канікули 1988-го та 1989-го років, які вона проводить у бабусі та дідуся у майже фантастичному буковинському селі, де багатьом жителям вдалося зберегти не тільки українські традиції, але й пам’ять про свою національну історію: цісаря, бандерівців і УПА. Незважаючи на літо, канікули і вік головних героїв, мова йтиме про Чорнобильську трагедію, вади радянської освіти, «особливості» легкої промисловості й інші проблеми, з якими доводилося миритися українцям минулого століття.

Загалом, сюжет книги можна розглядати з кількох точок зору. Перш за все, повість розповідає про останні роки радянської імперії, про фальшивість комуністичної ідеології, зародження національної свідомості і перші протести проти СРСР. При цьому ключову роль у розвитку націоналістично-патріотичної теми тексту стає Яринчина подорож до Латвії, де разом з батьками дівчинка стає свідком мітингу Гельсінської спілки. Спостерігаючи за «окриленими» і «вільними духом» латвійцями, дівчина проводить паралелі між Україною та Латвією і змушує читача засумніватися у її реалістичності:

Я слухала, дивилася і не йняла віри очам. Невже це можливо? Не тільки анекдоти політичні розказувати, а відкрито захищати свій народ, свою мову? Виявляти — хай мирний, хай пісенно-квітковий, але все-таки — протест? Я була здивована великим здивуванням. Цей вислів колись вичитала в арабських казках, і тепер він був дуже доречний.

Якою б патріотичною та свідомою вона не була, такі натхненні пасажі «в устах» тринадцятирічної дівчини виглядають штучно і нецікаво. Неприродною видається і надмірна ангажованість Яринки літературою. За кожної нагоди дівчина цитує вірші Симоненка й Сосюри, а розповідаючи про себе наводить рядки з «Наталки Полтавки» — якби не «варені» джинси, назвати її героїнею кінця 80-х років ХХ ст. було б складно.

Увесь текст повісті побудовано на простих і зрозумілих протиставленнях, покликаних переконати читачів у тому, що «совок» разом з усіма його жовтенятами, піонерами, комуністами та «кагебістами» — це абсолютне зло. Вислужливим пристосуванцям-комуністам протиставляються щирі українські патріоти, сірим і заляканим масам — пристрасні й рішучі революціонери, показним комуністичним парадам — народні свята та символічні ритуали, російськомовній радянській естраді — українські пісні, а оповите міфами і втілене в образі Софронихи («живий персонаж Нечуя-Левицького») християнське мислення постає альтернативою «совковому» світогляду.

Через прагнення авторки ідеалізувати усе укрїнське і зобразити «імперію» з максимально негативної точки зору, виникає враження, ніби з часів Аркадія Гайдара та Івана Ле змінилися кольори прапорів, гасла й імена героїв (куди там Ніні, Даші та Лізі до Яринки, Півонії і Стефки з Миросею?), але лишилися ті ж самі методи конструювання текстів та, власне кажучи, мета літератури. Отож і маємо повість, у якій правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності сполучаються з завданням ідейної переробки і виховання у дусі соціалізму патріотизму. 

Звісно, що сьогодні книга Зірки Мензатюк цікавіша за більшість соцреалістичних текстів. Якщо забути про політику, то сюжет повісті «Як я ламала імперію» — це класична історія про канікули, під час яких дівчина-підліток знаходить справжню дружбу, переживає кілька пригод і дізнається, що таке кохання. Можливо, саме завдяки останньому сюжет тримається купи, адже, великою мірою, «Як я ламала імперію» — це історія надзвичайно різної і майже завжди нестямної й піднесеної любові: до рідних, хлопців, котиків і України. Шкода тільки, що, якщо з котиками та хлопцями усе виглядає відносно правдиво, то з Україною — надто вже політизовано і патетично.

У контексті сучасних подій подібні тексти важливі для України. Утім, у майбутньому хотілося б, аби обґрунтування національної ідеї та осмислення радянської доби у дитячій літературі здійснювалося філігранніше, а не абияк «по-стаханівськи».


Зірка Мензатюк Як я руйнувала імперію. — Львів: Видавництво Старого Лева , 2014. — 272 с.

хутір, олена захарченко, видавництво старого лева, радянська україна, срср, ссср, совєтська література, дітям про радянський союз, політика,  патріотизм, рецензія на як я руйнувала імперію, підліткова література, зірка мензатюк, ростислав попський, совок, патріотична література, націоналістичні книжки, що читати дітям, патріотизм, рецензія на як я руйнувала імперію, підліткова література, зірка мензатюк, ростислав попський, совок, патріотична література, націоналістичні книжки

Хутір, Олена Захарченко

11+

Якщо говорити про повість Олени Захарченко «Хутір», то для неї порівняння з історією від Зірки Мензатюк тільки на користь, адже на фоні «попередниці» вона виглядає значно цікавіше, сучасніше і навіть актуальніше. Центральна сюжетна лінія повісті розповідає захопливу історію про Христинку, 7-річну дівчинку, яку, аби відгородити від дорослих проблем, від батькового звільнення з університету, від КГБ, відвозять жити до бабусі й дідуся на хутір. Вперше опинившись у селі, Христя відкриває для себе маленькі й великі радості рустикального життя, втрапляє у різні халепи та пригоди, знаходить друзів і йде, врешті-решт, до школи, де переживає перші злети й падіння. Але поступово хутір стає тим сакральним й архетипним простором, у якому дівча дізнається таємниці свого роду та встановлює магічний зв’язок з природою, міфологією та справжнім, а, отже, українським минулим. Саме тут, на хуторі, проявляється її сутність чарівної Лісової Князівни, здатної розуміти мову звірят, птахів, русалок, мавок й інших міфічних істот. Саме тут Христя зустрічає старих українських повстанців, яким разом з друзями допомогає розвалити Радянський Союз… Отож основною зброєю проти «чужої» ідеології стає своєрідна українська (хуторянська!) еклектика — дивна суміш із лісових княгинь, князівн, повстанців, хуторян, інтелігентів, привидів, мавок та інших родичів гарбузових.

Якось вдома дівчинка продекламувала слова, яких їх навчала вихователька: «Ленін – наш вождь і учитель». Однак тато наказав більше таких дурниць не говорити. Сказав, що це брехня і не всьому, чого їх навчають, можна вірити. Насправді, розповів татусь, жити у їхній країні страшно й бідно. Тому треба боротися проти цієї країни, боротися, щоб Україна стала незалежною.
(Імпонує, що авторка повісті не намагається вкласти в уста своєї малолітньої героїні пафосних патріотичних фраз, а використовує для цього дорослих)

Поза тим, як до сюжету, так і до персонажів виникають питання та серйозні зауваження. Перш за все, відчутним є брак психологізму, який не тільки допоміг би встановити зв’язок між головною героїнею та читачем, але й зробив би повість цікавішою та захопливішою. Оскільки ж навіть сильні емоції всезнаючий наратор лише окреслює, а не намагається передавати художніми засобами, розуміти Христю та співпереживати їй складно навіть тоді, коли вона відчуває знайомі кожній дитині страхи, образи та ревнощі. Подібний схематизм можна помітити і в зображенні фантастичних світів, і в описах не-вирішальних подій, і в скупих діалогах між героями. Ніби економлячи папір й поспішаючи розповісти про головне, авторка залишає без належної уваги чимало ласих і яскравих моментів, які б не тільки сподобалися та запам’яталися читачам, але й допомагали активізувати уяву та спонукали до емпатії. Водночас, з сюжетно-композиційної точки зору невмотивованим видається поділ книжки на дві частини, що вкупі з усім вищесказаним формує уявлення про книжку як про таку собі чернетку фантастичної дилогії.

А як будете чемні, розкажу вам ще про Христинчині пригоди на хуторі. Про пошуки чарівних камінців Княгині Мильської, про знайомство з мавками та таємного листа у пляшці, знайденій під купою вугілля біля хатини померлого сторожа.
(Навіщо наприкінці першої частини повісті наратор вирішує звернутися до читачів? Чому він або вона починає ставити якісь умови, якщо для того, аби прочитати другу частину, потрібно просто перегорнути сторніку?)

З-поміж іншого, неприємно здивувало вже звичне для українського дитліту однобоке ставлення до усього радянського, а також стереотипне і навіть дискримінаційне (!) зображення негативних героїв. Найяскравішим прикладом тут можуть бути Руслана й Тюремник — такі собі гіпертрофовані суржикомовні пролетарі, які намагають відібрати у Христі та її бабусі чарівні спадкові титули. Ця несамовита любов до аристократизму та ще й у пострадянській країні викликає подив і навіть обурення — згадайте-но, для порівняння, яким є ставлення до маґлів у Джоан Роулінґ.

Загалом, після прочитання повість Олени Захарченко «Хутір» залишає неоднозначні враження. З одного боку, хочеться порекомендувати її до прочитання через захопливий сюжет, гарну мову, красиву обкладинку і цікавий задум, з іншого — сховати за іншими книжками на полиці через пласкуватих героїв, відверту недопрацьованість та стереотипи.


Олена Захарченко Хутір. — Львів: Видавництво Старого Лева , 2015. — 240 с.

Міра Київська
Міра Київська

авторка, редакторка сайту Букмоль