Ґюдрун Скреттінґ: Я дуже хочу, щоби історії були легкими, щоби вони приносили надію

Ґюдрун Скреттінґ, підліткова проза, що читати, Антон та інші нещастя, Gudrun Skretting, видавництво старого лева, книжковий арсенал, іноземні гості, книжки про підлітків, що читати тінейджерам

Photo: NTB scanpix

Цьогорічний Книжковий Арсенал укотре порадував відвідувачів приїздом цікавих скандинавських авторів. Ісландським письменником Сйоном, який, окрім книжок, написав не один неймовірний текст до пісень Бйорк. Шведська авторка Ева Суссо, яка презентувала свою нову книжку “Усі запитують чому”, у якій вона разом із Анною Хьоґлунд намагається відповідати на складні запитання дітей словами відомих філософів. А також норвезька дитяча письменниця Ґюдрун Скреттінґ, з якою Букмолю вдалося поспілкуватись про дитячу/дорослу літературу, про практику письма, постійні пошуки балансу та про її дитячу повість «Антон та інші нещастя», що нещодавно вийшла в українському перекладі.

_______

Що таке баланс для Вас як для письменниці? У чому Ви його знаходите? І як це — щодня сідати і писати?
Я просто люблю це. Люблю виражати себе. Мені необхідно робити щось творче. Створювати щось. Насправді, я досить безладна. Я не дуже люблю рутинні справи, і робити щось знов і знов. Але у письмі все інакше: хоча сідаєш писати кожного дня, все ж увесь час вигадуєш нові історії у своїй голові. Я думаю, що це і є баланс. До того ж я дуже щаслива, що час до часу можу отак приїхати до Києва та поспілкуватися з моїми читачами, з моєю аудиторії. Мені це також потрібно. Було б дуже сумно постійно сидіти наодинці зі своїми письмом. Отож так — це і є мій баланс.

І це процеси, які дуже пов’язані з музикою.
Так, мені здається, що процес репетиції нової програми фортепіанної п’єси (за фахом Ґюдрун піаністка і досі продовжує грати камерні концерти) нагадує процес письма. Ти маєш сісти та прийти до якоїсь мети, хоча ти не певний, якою ця мета взагалі має бути. Подібно до музики, ти маєш веселитися, але при цьому дотримуватися певної структури. У письмі є речення, у музиці — фрази. Музикальність є і там, і там.

Я знаю, що всі запитують Вас про зв’язки з музикою. Та мені здається, що все ж ці речі йдуть разом у Вашому житті. І Ви не можете займатися лише музикою чи лише письмом.
(сміється) Але ж я довгий час робила лише музику, але…  

Але письмо прийшло.
Так, письмо прийшло. Насправді, я вже розповідала цю історію. Але я почала писати, коли я складала різдвяного листа, а мій чоловік вішав люстру. Йому це постійно не вдавалося зробити. Врешті-решт, лист вийшов куди кращий, ніж вішання лампи. Після такого успіху з’явилась традиція писати кожного року історії — про найсмішніші сімейні невдачі. І найчастіше про мого чоловіка, бо він трохи кумедний. Тоді я подумала — гаразд, можливо, я можу писати про щось, що викликатиме в людей сміх. І записалася на курс креативного письма. Я дуже хочу, щоби історії були легкими, щоби вони приносили надію. Мені також подобаються антиутопії. У тому, як пишеш, також важливо зберігати баланс, робити світліші історії, а не лише говорити про темні речі.

Новинки Книжкового Арсеналу 2018: найцікавіші перекладені книжки для дітей, книжковий арсенал, що читати, дитячі книжки, книжкові новинки, література для дітей,казки,класика дитліту, що купити,дитячі видання,найкращі книжки для дітей,міфи,легенди,ідіоми,підліткові книжки

Яким був цей момент, коли Антон з’явився у Вашому житті, у Ваших історіях? [Антон — головний персонаж книжки Скреттінг — 12-річний хлопчик, який одного дня дізнається, що його життя — це результат розірваного презерватива. Намагаючись відновити сенс свого існування, він разом зі своїми друзями вирішує допомогти тату вийти з депресії, а заразом знайти внутрішній баланс]

Я думаю, він виник, коли я побачила програму по телевізору про Всесвіт, про зіткнення між Землею та іншою планетою, в результаті чого виникла помилка. І цією помилкою був Місяць. Але водночас Місяць неймовірно важливий. Бо ж саме він утримує Землю. І без нього не було б ні весни, ні літа. Тож після цієї програми я почала замислюватися — а якби хлопчик (чи загалом дитина) була такою помилкою. Та врешті-решт прийшов би до розуміння, наскільки він важливий.

Ніби хлопчик-місяць.
Саме так. Пізніше мій син мав приготувати презентацію про жіночий гормон прогестерон для свого шкільного уроку [за сюжетом книги у школі Антон постійно стикається з «підлітковими» «незручними» ситуаціями, що пов’язані зі статевими питаннями]. А йому 14 років. Він був настільки збентежений. І мені дуже захотілось написати щось про це. Якось ми зібрались відвідати наших друзів, що мають хатинку в горах. І там у них був каталог про туалети для таких будинків. І це стало частиною історії. В них були такі смішні назви, що я подумала: так, Антонів тато має цим займатись [за історією, батько Антона займається продажами туалетів для дачних будинків, «непопулярна», «встидлива» професія].

Отже, Ви колекціонували такі моменти.
Так, я намагалась знайти смішну сторону таких непорозумінь. Історія Антона — це суміш усіх цих речей.

Я би також хотіла поговорити з Вами про легкість спілкування між Антоном та іншою головною персонажкою, Іне. Дружба між хлопчиком та дівчинкою, в якій він/вона можуть поділитись думками про такі «незручні» речі. Це насправді вражає, бо зазвичай у цьому віці важко говорити на такі теми, а Ви пишете про це так легко.
Думаю, це справді може бути легко. Якщо ви друзі.

Але ж у книжці настає момент, коли вони трохи віддаляються. І хочуть побачити один одного з дещо іншої сторони.
Так, почати бачити одне одного з іншими людьми.

І тут я хочу спитати, чому все ж таки персонаж — хлопчик? Чи його можна сприймати, як прототип Вашого сина?
Ні, думаю він із ним не пов’язаний. Антон — це скоріше відображення мене самої. У дитинстві я була доволі сором’язливою, захоплювалась філософією, споглядала багато речей довкола себе. Але ніколи не опинялась у таких ситуаціях, як Антон. Думаю, що у мене доволі хлопчача натура. Та якби я писала від імені дівчинки, це було б занадто близько до мене, ніби писати про саму себе. А це не було б так смішно. Я хотіла трохи відійти від себе. Так легше фантазувати.

То це був процес відкриттів для Вас, намагання зрозуміти, як це — бути хлопчиком?
Так, але я сподіваюся, що хлопчик, який читатиме це, відчуватиме себе хлопчиком з історії, а не жінкою, яка вдає себе ним.

Попри все, існує також невидима розмова і між дорослими в цій книжці. Бо ж ви пишете про тата, в якого є певні проблеми зі світом довкола нього, з якого забрали дуже важливу частину [йдеться про те, що за історією мати Антона помирає і тато дуже складно переживає цю подію]. Тож якою є для Вас ця розмова між батьками в книжці?
Це сталося цілком природно. Я писала діалоги дуже швидко, і вони народжувались самі собою.

Без сумніву, ця книжка захоплює також і дорослих.
Справді. У мене є історія про одну жінку. Їй 90 років і одного разу вона сказала моїй матері, що читає книжку маленькими шматочками, щоби постійний сміх дозволив їй жити ще багато років далі. І мені подобається, що моєю читачкою є 90-річна жінка. Це ж прекрасно.

Для Вас взагалі існує якась лінія поділу між дорослою та дитячою літературою?
Я сподіваюсь писати книжки, які були б близькими тим, і тим. Це справді моя мета. Письмо має бути цікавим і для мене, бо ж я використовую свій гумор.

На дискусії [“Як стають відомим письменником. Норвезький досвід, український контекст” — дискусія із Ґюдрун у межах Книжкового арсеналу] Ви казали, що багато читали ще до того, як почали писати. Хто надихнув Вас?
Я думаю Астрід Ліндґрен, вона моя найулюбленіша авторка. Вона поєднує водночас і гумор, і серйозність. А також дуже багато сучасників. Наприклад, Марія Парр [Maria Parr, сучасна норвезька письменниця. Після виходу книжки «Вафельне серце» про непосидючу дівчинку Лену, яка дуже нагадує Пеппі Довгупанчоху, її навіть назвали «навою Астрід Ліндгрен«].
А ще пам’ятаю, як в дитинстві я читала «Таємний щоденник Адріана Моула». Це доволі весела історія про хлопчика. Трохи нагадує життя Антона. Мені здається, я тримала її підсвідомо в своїй голові, коли писала книжку.

Але Ви написали свою історію. Навіть, якщо тримали якусь подібну структуру в свої голові.
Саме так і було.

Хочу запитати у Вас про ще одну дивну річ, пов’язану з письмом. На що схоже Ваше робоче місце? Як виглядає Ваш стіл, коли Ви сідаєте писати? Можливо, у Вас є якісь маленькі ритуали пов’язані з цим? Я знаю з Ваших слів, що це якось впливає на процес.
(сміється) Ну, я прокидаюсь вранці і навіть не переодягаюсь. Я біжу до кухні, варю собі каву. І все відбувається трошки безладно. У мене нотатки тут і там. І раптом я беру свій комп’ютер і переміщаюсь в іншу кімнату. Я намагаюсь принести якийсь порядок, але це виходить складно. Я думаю, це відбувається через те, що я доволі швидко перестрибую з думки на думку. Рідко виходить планувати — спочатку робити це, потім це.    

Ґюдрун Скреттінґ, підліткова проза, що читати, Антон та інші нещастя, Gudrun Skretting, видавництво старого лева, книжковий арсенал, іноземні гості, книжки про підлітків, що читати тінейджерам

Photo: NTB scanpix

А у Вас є записник, в якому Ви пишете, коли знаходитесь десь поза домом, коли подорожуєте?
Так, але насправді я використовую для цього мій телефон.  

Ви записуєте якісь тези, чи окремі фрази? Можливо шматочки діалогів.
Так, я занотовую якісь дивні чи смішні моменти. І кожен раз сподіваюсь, що пам’ятатиму, до чого ж я це писала. Та часом, коли я читаю мої записи, я думаю — що це взагалі таке?

Але Ви все ж можете це використати.
Справді. У мене так багато нотаток, що я певна, що ніколи не використаю їх всі. Але інколи я стараюсь, якось приладнати їх до історії.

Оскільки  час інтерв’ю добігає кінця, хотіла б наостанок запитати: що ж Ви плануєте робити далі?
Зараз я пишу третю книжку про Антона. Друга ж книжка [що вже вийшла в Норвегії] неощодавно отримала нагороду Children’s book prize (2017). І в ній розповідається про те, як Антон переходить у середню школу. І в перший же день у новому класі, коли учні грають в гру для знайомства одне з одним, в якій вони мають представити себе, вони мають вибрати один прикметник, який також є початковою літерою їх імен. І коли Антон має повторити всі імена в класі, а його вчитель представив себе слово ‘perplex’ (незрозумілий), Антон випадково каже ‘perverse’ (порочний). І тоді найкрутіший хлопець у класі починає думати, що він також крутий. Але в нього є друг Уле, який трохи відрізняється від них, він не такий класний. І вони прямують у двох різних напрямках. Тож отака мораль книжки.

Я дуже сподіваюсь побачити вас наступного року. Вам подобається Київ?
Так, дуже! Такі приємні люди. І я справді дуже рада бути тут.

Софія Швагер
Софія Швагер

літературознавиця