Hello, future world: дві антиутопії для підлітків
Illustration: Sara Wong
Ми живемо у час науково-фантастичного майбутнього, що стало теперішнім. Артур Кларк припускав, що у 2001 році людство матиме колонії на Місяці, зможе досліджувати атмосферу Юпітера, створить термоядерні ракетні двигуни та кишеньковий персональний комп’ютер. З його прогнозів в життя втілилася приблизно половина – непоганий результат як для письменника. Орсон Скотт Кард у «Грі Ендера» пообіцяв, що до 2135 року людство активно користуватиметься безпілотними літальними апаратами – і тут реальність навіть випередила Кардові прогнози. У «Марсіанських хроніках» Рей Бредбері описав «розумні будинки», що робитимуть людський побут якнайкомфортнішим, – і вкотре не помилився. Сьогодні спробуємо зазирнути на 15-20 років наперед – у світ «Фристайлерки» Каті Брандіс та «Сканерів» Роберта М. Зоннтаґа. Тож, вітаємо у 30-х ХХІ століття.
Фристайлерка, Катя Брандіс
Кіборги вже давно поруч із нами. Нікого не здивувати механічними суглобами, протезами ніг чи рук. Оскар Пісторіус, Джеремі Сінґлтон, Алессандро Дзанарді – такі ж спортсмени, як Мессі чи Бйорндален. Паралімпійці викликають не жалість, а захоплення, а безбар’єрність простору стає обов’язковою вимогою до будь-якої цивілізованої держави. На жаль, у нашій країні поки не все так оптимістично, однак ми рухаємося у правильний бік: на телебаченні з’являються передачі про інклюзивність, у метро – підіймачі для пасажирів із особливими потребами (не тільки людей з інвалідністю, а й мам з дитячими візочками), а в автобусах – виїзні пандуси. До здійснення мети ще далеко, система працює, як іржавий старий ліфт у багатоповерхівці: як не поламаний, то користуватися ним страшно. Однак перші кроки вже зроблено – і то цікавіше буде сучасній молоді, поколінню, що живе у швидко змінюваному світі, прочитати «Фристайлерку» німецької авторки Каті Брандіс. Її, до речі, на написання книжки надихнуло фото Оскара Пісторіуса.
2031 рік – Єврочелендж і Чемпіонат світу, 2032-й – чергові Олімпійські ігри. Фристайлери модифікують власне тіло за допомогою штучних елементів – м’язів, сухожиллів, очей із зумом, нанороботів у крові і навіть механічного дельфінячого хвоста. «Підсилені спортсмени» швидші, сильніші, витриваліші та, на перший погляд, впевненіші в собі. Головна героїня сімнадцятилітня спринтерка Йола не планує брати участі у таких «технологічних експериментах», а тому годинами покращує у спортивному комплексі своє дане природою тіло. Все заради мрії – Олімпійських ігор серед немодифікованих спортсменів у Буенос-Айресі. Швидше, краще і ще швидше – ось про що повсякчас думає героїня.
Одного дня на тренуванні Йола помічає колишнього баскетболіста Раяна на інвалідному візку. Він уважно і з погано прихованою заздрістю спостерігає за бігом та стрибками юніорів. Між молодими людьми зав’язується дружба, а потім, очікувано, виникають і почуття. Втім, Йола матиме стосунки з іншим хлопцем, бо «Фристайлерка» – аж ніяк не банальний young adult текст.
Обов’язкові елементи підліткового роману дорослішання: зіткнення з травматичною реальністю вулиць, булінг, тілесні зміни, колишні та нові стосунки і секс (нарешті без «квіточок» і «нефритових стрижнів») – вплетені в оповідь так обережно і тонко, що аж ніяк не асоціюються зі штампами.
Раяну та Йолі доведеться пройти через розлуку, сварки, примирення та прийняття одне одного зі всіма змінами. Згодом Раян зможе надшвидко бігати завдяки карбоновим лезам-протезам, а Йола постане перед непростим вибором: чи пристати на «оптимізацію» свого тіла, якщо цього вимагає спонсор і радить тренер Тіль. І хоча позірно такий вибір звучить не на рівні колізії «Фауста» Ґете, мучиться та сумнівається Йола аж ніяк не менше – йдеться про її подальшу долю та вправність не лише на спринтерській доріжці, а й у позаспортивному житті. Обов’язкові елементи підліткового роману дорослішання: зіткнення з травматичною реальністю вулиць, булінг, тілесні зміни, колишні та нові стосунки і секс (нарешті без «квіточок» і «нефритових стрижнів») – вплетені в оповідь так обережно і тонко, що аж ніяк не асоціюються зі штампами. Йола жива, різка, іноді несправедлива та безкомпромісна – підліток на якого не завжди хочеться рівнятися, однак в якому точно впізнаєш себе.
Динамізму тексту додає сама тема: спорт та змагання, дружба та суперництво, ти-проти-світу. Подорожі героїні з Мюнхена в Гельсінкі, Осаку, Буенос-Айрес поєднуються із внутрішньою еволюцією та дорослішанням персонажки – від часів Баньяна та Чосера сюжет не сильно змінився, однак так само добре працює. Шарм роману – у дрібних дотепних деталях: єдине слабке місце Йоли – ахіллове сухожилля (майже як п’ятка в Ахілла), на плечі у Раяна – татуювання леза сокири маорі, а замість ніг – карбонові леза. Авторці вдалося створити образи небанальних персонажів (Катя зізнавалася, що Раян – один з найцікавіших її героїв) і, що важливо, персонажок, а цього так бракує українській підлітковій літературі. Крім Йоли, уваги варті самотня і сильна духом тренерка Гайке Апельдорн, Йолина мати колишня спортсменка Тереза, любителька книжок Емілі – всі ці жінки легко проходять тест Бекдел і не потребують поруч «протезів» – чоловіків із їхнім чоловічим світом.
Йола жива, різка, іноді несправедлива та безкомпромісна – підліток на якого не завжди хочеться рівнятися, однак в якому точно впізнаєш себе.
«Фристайлерка» порушує чимало дражливих тем: чи варто докладати зусиль, якщо кращих результатів можна досягнути простішим шляхом; що визначає нашу ідентичність, якщо ми повсякчас змінюємося, ніби корабель Тесея; чи готові ми пожертвувати свободою пересування та таємницею приватного життя заради безпеки і справедливості. Нарешті, чи людина не еволюціонувала у справжнього кіборга, тобто чи не є типовий homo sapiens без модифікацій просто попередньою сходинкою еволюції, як неандерталець, поруч з кроманьйонцем? І хоча йдеться про побут та змагання бігунів, невелику спільноту спортсменів легко спроектувати на все людство, а дорослішання Йоли та Раяна в 2032-му не надто відрізняється від дорослішання сучасних підлітків. Понад те, думаю, підлітки та дорослі сприйматимуть «Фристайлерку» трохи по-різному: те, що покоління 40+ може дивувати і навіть лякати (як-от смартокуляри, що транслюють онлайн велику частину життя спортсменів), юнакам та дівчатам 25-, що виросли в глобалізованішому та відкритішому світі, навпаки здаватиметься цікавим та захопливим. Автоматичні аналоги інстасторіз в будь-який час доби, роботи-прибиральники, які аналізують ДНК, сміттєві мішки, що самі дезінфікують сміття? – Чому ні! У світі, що сягнув неймовірної швидкості, можливе все. Тож біжи, Йоло, біжи.
Катя Брандіс Фристайлерка / переклад з німецької: Тетяна Супрун, Марія Іваницька. – #книголав, 2018. – 416 с.
Сканери, Роберт М. Зоннтаґ
Уявіть світ, де все надруковане знання зацифроване і доступне. Більше жодних «максимум шість безкоштовних наукових статей на місяць», «щоб дочитати останнє інтерв’ю з Умберто Еко, передплатіть часопис на рік за 50 євро», «цей матеріал та решта недоступні для вашої де-це-взагалі країни». Утопія? А от і ні – «Сканери» німецького прозаїка Роберта М. Зоннтаґа (справжнє ім’я автора – Мартін Шойбле, і це важливо).
Зоннтаґ створив чергову підліткову антиутопію бредберівського типу. Тільки замість романтичного і дуже візуального спалення книжок у ХХ ст., нам пропонують реальність 2035-го: тут панують реклама та симуляції, а книжки сканують і розміщують в онлайн-доступі у всеохопній мережі Ultranetz. Це стало можливим завдяки людям-сканерам, що вишуковують, знімають на відео і знищують останні примірники паперових книжок. Саме таку незвичну для нас професію обрали оповідач Роб і його друг Джоджо.
Одного дня, їдучи на черговий книгорейд, у метро-планері вони зустрічають старого довговолосого чоловіка на ім’я Арно, який, замість продати книжку, пропонує її подарувати. Вчинок, яким персонаж виходить за рамки очікуваної і строго регламентованої в антиутопії взаємодії, звісно, спричиняє ланцюгову реакцію і повстання проти системи. На жаль, такого «звісно» в тексті Шойбле буде не просто чимало, а, як на мене, надмір.
Як і в багатьох антиутопіях, світ у «Сканерах» поділений на зони, згідно зі статусом мешканців, – а ось вам і перегук з «Дивним новим світом» і «Голодними іграми». В «А» живуть найуспішніші – ті, хто має престижну роботу. Деяким А-сім’ям навіть дозволено завести дитину, звісно, після численних фінансових та генетичних тестів. У В-зоні – ті, кому пощастило менше, однак не фатально (як добре, що я – бета!). Ну, а «С» – простір для невдах, маргіналів, старих та, куди ж без них, таємних груп опору. Саме «С» і є найцікавішим локусом, черговою похмурою карнавальною постапокаліптичною зоною, де відбуватиметься все важливе. За межами мегаполісу, переконані мешканці, безмірна та пуста і дика площина, тож туди – привіт від «Дивергента»! – не слід потикатися.
Покликань, запозичень і шанобливих згадок так багато, що в досвідченого читача мимохідь виникне питання: а де, власне, сам автор? А сам автор, ніби диявол, ховається у дотепних деталях…
Чого «Сканерам» точно не бракує – так це прямих покликань і прихованих алюзій на класичні антиутопії. Як і в «1984» та «451 за Фаренгейтом», персонажі послуговують новомою, називаючи книги «зшитками» або «товстими томами», а тих, хто знищує книжки, «книжковими агентами». Ім’я оповідача Роберта М. Зоннтаґа – алюзія на Гея Монтаґа, головного героя «451 градус за Фаренгейтом» – «понеділок» став «неділею». Як і в Гакслі, технічний прогрес у «Сканерах» поєднується із тотальним контролем та постійним спостереженням за містянами, а герої вживають легальні і напівлегальні наркотики, тому що це – найпростіший спосіб для влади контролювати маси. «Надор робить ситим та щасливим» сказано в рекламному ролику компанії-виробника. Хіба не нагадує «Соми грам – і жодних драм»? Як і в фільмах/іграх/романах «Resident Evil», винна величезна зла корпорація, яка контролює кожен аспект життя у місті. Як і в «Сфері» Дейва Еґґерса, приватність вважають «крадіжкою», а кожен вчинок та подію користувачі транслюють у глобальну мережу – лайк, смайл, репост. Навіть деталі тут впізнавані: як у «Гаррі Поттері», де вхід у Міністерство магії з вулиці Вайтголл вів через громадський туалет, у таємний світ книжкового спротиву можна потрапити через громадську вбиральню зони С.
Зоннтаґ-Шойбле так відчайдушно намагається вписати власний текст в антиутопійну традицію, що навіть окремо прописує епізод, як Арно показує Робу важливі для нього книжки. Коли цими книжками виявляються «451 за Фаренгейтом», «Який чудесний світ новий!», «1984» і «Ми», хочеться сказати: «Та ви, певне, жартуєте, містере Шойбле!». Покликань, запозичень і шанобливих згадок так багато, що в досвідченого читача мимохідь виникне питання: а де, власне, сам автор? А сам автор, ніби диявол, ховається у дотепних деталях: головного героя рятує кінь на ім’я Ґутенберґ, люди в жалобі можуть замовити церемонію, яка поєднає будь-які релігії та вірування, але триватиме не більше п’яти хвилин, замість пива відвідувачі у барах насолоджуються ароматом і звуком наливання пива у кухлі, бо це «майже як насправді». Саме заради таких вишуканих дрібниць і варто читати «Сканерів». Бо решта, на жаль, може розчарувати.
Роберт М. Зоннтаґ Сканери / переклад з німецької: Люба-Параскевія Стринадюк. Дискурсус, 2018. – 192 с.
