Ідеалу не досягти: розмова з Маріам Петросян

teenside, ,ervjkm, тінсайд, букмоль, підліткова редакція, маріам петросян, дім в якому, книголав, мариам петросян, дом в котором, книги для подростков, подростковая литература, что читать, що читати, книги для підлітків, підліткова література, магічний реалізм, філософська містика, що читати підліткам

Illustration: jOzzy

Пафосна простора кав’ярня у Львові, у такій дуже хочеться почувати себе важливою людиною. Темні бордові й шоколадні стіни, стільці з різьбленням, білі мереживні серветки, десерти з французькими назвами та міцний запаморочливий запах кави. У глибині зали під великим дзеркалом сидить важлива людина: вірменська письменниця Маріам Петросян — одна із запрошених гостей Book Forum 26, який ось-ось закінчиться. Через 10 років після першого видання нарешті вийшов український переклад її книги «Дім, в якому…» — історії про Сірий дім і його жителів — дітей, не прийнятих суспільством. «Дім…» переписувався, перевидавався, перекладався і перечитувався, а тепер існує й у виданні #книголава. Попри застиглу у повітрі атмосферу втоми (тут вже навіть кофеїн не врятує) Маріам Петросян багато жартує і ледь хрипким голосом розповідає про все на світі.

про українське видання «Дому…»

Від української перекладачки, Маріанни Кіяновської, не було жодних питань. Жодних питань не було ні від чехів, ні від болгар, ні від поляків. Думаю, слов’янській групі мов достатньо лише тексту, їм не потрібні авторські пояснення. Про дизайн українське видавництво зі мною теж не говорило. Вони просто надіслали варіант: ось. Зазвичай я не сперечаюся, навіть якщо дизайн мені не подобається, бо видавництво знає, що у них продається, уявляє, який бренд у них пройде. Це їхня справа. Якщо я кажу «ні, мені це не подобається», то я вже втручаюся. Тут як пощастить. Обкладинка українського видання мені сподобалась.

про редагування

У першому російському виданні змінювала і викидала текст лише я, ще до того як він потрапив у видавництво. Редакторка видавництва замучила текст, правлячи стилістику, що дуже дратувало. Остаточно ми розійшлися, коли вона погодилася прибрати частину тексту. У «Домі…» досить простий текст, доки він подається від імені Куряки (імена персонажів у перекладі Маріанни Кіяновської — примітка редакції), з Ральфа починається складніший. Довші речення, складні і тому подібне. І я очікувала, що все буде погано, коли ми дійдемо до цієї частини. Так і сталося. Вона почала жорстко правити, тож ми прибирали мало не кожне друге речення. Ти його ріжеш-ріжеш, змінюєш-змінюєш і поступово все перетворюється на абсурд. Я їй написала: знаєте, глава зменшилася більше ніж на половину і заголовок більше не відповідає змісту, давайте його змінимо. Вона погодилась. Я запропонувала прибрати ще частину тексту. Вона знову погодилася. Тоді я зрозуміла, що це не дорогий їй текст. З наступним редактором було простіше.

Одного разу, коли мені не писалося дуже довго, у голову прийшла абсолютно ідіотська ідея, що треба принести жертву.

В останню хвилину повернулася сцена в бібліотеці зі старим сторожем, вирізана дуже давно. Я колись дістала і перебирала свої старі папери, знайшла її і зрозуміла, що вона мені подобається. Подобається цей колишній директор, який сидить на третьому поверсі. Звичайно, ця сцена там зайва, її цілком могло б і не бути. Третя частина і так довша за інші. Але я подумала: чому б і ні? Якщо вона мені подобається, нехай буде на своєму місці.

про видання з ілюстраціями фанатів 

Видання не ідеальне. Це, звичайно, сумно. В ідеалі, ілюстрації не мають йти однією вклейкою. Адже це різні автори, абсолютно різний стиль. Поряд вони одне одного вбивають. Перший удар під час оформлення видання я отримала, коли мені сказали, що будуть вклейки, а другий, коли сказали, скільки ілюстрацій буде в одній вклейці. По вісім штук. Вісім штук у вклейці, а вклейок — три. Я на той час уже відібрала сімдесят шість ілюстрацій. Сімдесят шість — одна краща за іншу. Думаю: чудово, і що тепер робити? Враховуючи, що на розвороті бажано розмістити роботи одного художника. Потім видавці все ж збільшили кількість ілюстрацій. Під час роботи кілька разів були такі істеричні стани, бо я, на мій погляд, хотіла чогось простого, а для видавництва це було складно виконати. Наприклад, я хотіла, щоб вкладка, яка йде після першої частини, була з ілюстраціями до першої книги, щоб у першій вкладці не було ілюстрацій із третьої книги. Теж складно. Потім мені сказали, що вертикальними будуть дві вкладки, а одна — горизонтальна. І знову довелось обирати все заново. Загалом, це був жах.
Урешті-решт, одна з моїх найулюбленіших робіт у книгу не потрапила. На неї забули попросити згоду. Видавці просили згоду на публікацію у кожного художника і багатьох просто не змогли знайти. Наприклад, вони не знайшли художницю під псевдонімом Ангел Ті. У неї було багато хороших малюнків у мережі, я вибрала цілу купу, але зв’язатися з нею не змогли. У мережі в Ангела Ті якийсь бодігард чи фейсконтроль, який треба пройти до того, як зв’язатися з нею. Друзі з видавництва мені потім це описували. Перед ними з’явився якийсь пес-камергер і задавав різні запитання. Ти пояснюєш, у чому справа, а він каже, що Ангел у депресії і зараз не спілкується ні з ким. Коли вона вийде зі своєї депресії, пес не знає. Ідеалу не досягти.

Іноді згадую підлітковий вік і думаю: «Господи, як одна пісня могла вивести тебе з рівноваги на добу, і як це було чудово».

про підлітків

Я була звичайним підлітком. Абсолютно спокійним, тихим, не бунтувала. Мені не хотілося б повернутися у підлітковий вік. Було важко. Підліток же залежний, обмежений, не має тієї свободи, яку мають дорослі. Але іноді я сумую за тим максималізмом, тим багатством емоцій, яке викликала якась дурня. Це зникає, нічого не поробиш. Але іноді згадуєш і думаєш: Господи, як одна пісня могла вивести тебе з рівноваги на добу, і як це було чудово. Справді за цим сумую. А так я була середньою, можна сказати, нічого надзвичайного. Багато малювала. Я досить пізно почала писати, не тоді. У підлітковому віці багато читала. Це було моє улюблене заняття.

про анімацію

Я не проти, щоб з «Дому, в якому…» зробили анімацію. Я сама цього не бачу, але бачити і уявляти має той, хто хоче цим зайнятися. А такі поки не з’являлися. З’являються безкінечні кіношники, а кіно я не хочу. І ще театри. Якраз нещодавно попросили дозвіл на виставу у Франції.
На жаль, я не відвідую навіть наш Єреванський фестиваль анімації, він якраз проходить зараз. Минулого року пішла на фільм про Ван Гога. Про нього дуже багато говорили, аж заінтригували. Анімаційний фільм, зроблений за картинами Ван Гога і в його техніці. Це настільки наше-наше, що ми з чоловіком, звичайно, туди пішли. Але фільм не сподобався. Сама ця техніка викликає відразу. Коли портрети починають рухатися і говорити, з усіма цими вангогівськими мазками на обличчях, які теж рухаються, виглядає просто жахливо.

На щастя, книга закінчувалася, а то я вже не знала, чого від цього персонажа чекати.

про улюбленців

Образ Табакі дуже змінився до кінця книги. Я зрозуміла, що він поступово перетворюється на божество, яке скоро з’явиться у бозна-якому вигляді. На щастя, книга закінчувалася, а то я вже не знала, чого від цього персонажа чекати. Він постійно змінювався, нарощував якусь дивну силу. Водночас я відчувала, що його можливості дуже обмежені. Він дуже нещасливий, адже не все йому вдається. Так, він жартівник. Він для мене і був цим жартівником, який розряджає атмосферу і загалом усіх дратує. А потім Сфінкс каже Куряці: «Слухай Табакі, він ніколи не каже нічого зайвого, ніколи не говорить просто так». І ти думаєш, ага, значить Сфінкс вважає, що Табакі… І розумієш, що Табакі справді каже багато розумного і правильного. Він чарівний, проти нього важко встояти. Хоча питання про улюбленого персонажа мені набридло остаточно.

teenside, ,ervjkm, тінсайд, букмоль, підліткова редакція, маріам петросян, дім в якому, книголав, мариам петросян, дом в котором, книги для подростков, подростковая литература, что читать, що читати, книги для підлітків, підліткова література, магічний реалізм, філософська містика, що читати підліткам

Illustration: jOzzy

Я пам’ятаю своє відчуття від однієї з перших статей, я прочитала її у мережі і була у неймовірному захваті. Юнак писав, що сам виріс у дитячому будинку, і ось прочитав таку книгу, називається «Дім, у якому…». Книга розповідає про те, як важко трудяться директори сиротинців. Я була щаслива, що хтось зміг прочитати «Дім…» так. Побачити там Акулу мало не головним героєм. Мені страшенно сподобалась сама можливість, що хтось може вважати, що «Дім…» — це книга про бідолашних директорів сиротинців.
Підлітків Македонський приваблює своєю загадковістю. І ще, мабуть, своїми суперздібностями, які у нього чи то є, чи то немає. З Македонським у мене була така чудова історія. На зустрічі з читачами до мене підійшла жінка і сказала: «Я знаю його, Македонського. Я знаю, з кого ви писали цей образ. Зараз він у Канаді». Ще підходила дівчина з дуже дивною зовнішністю і запитувала: «Скажіть, ви ж там були, це місце існує насправді?» Я сказала: «Так». Відповідь: «Я знала». Людина вже вірить у це, навіщо мені казати їй «ні»? Якщо скажу «ні», вона подумає, що я їй брешу, і все одно залишиться при власній думці.

про муки письменництва

Раніше слідів і запозичень з інших текстів було багато. Зараз уже ні, бо забагато писалося. «Дім…» я редагувала дуже багато разів і в більшості сцен все повністю змазано. Але мені подобалися місця, де імітація вдалася. Вони для мене дорогі саме тим, що я пам’ятаю, під чиїм впливом були написані ці сцени, це поклон улюбленим авторам. Тому я їх і залишила. Вони всі достатньо хороші. А раніше було більше, звичайно. Це етап, коли починаєш писати і на тебе впливає все, що ти читаєш. Читаєш, кажеш «о, це шедевр», і у твоєму тексті він потім проявляється. Поступово з’являється власний стиль, якого більш-менш дотримуєшся. Можеш, звичайно, бути під чиїмось впливом, все одно іноді просочується, але це вже можна тримати під контролем.
На жаль, досі пишу, не знаючи чим закінчиться історія. У такого способу немає переваг, самі недоліки. Переважно страждаєш, коли дія застрягає. А це вічна історія, якщо не знаєш, чим усе закінчиться. І може перейти у суцільне гальмування. Як машина у заторі: просунулась на два метри — ура! Просунулась ще на чотири рядки — круто!

про побутову магію

Одного разу, коли мені не писалося дуже довго, у голову прийшла абсолютно ідіотська ідея, що треба принести жертву. Жертва полягала у тому, що рукопис треба розірвати на шматки, нічого від нього не залишивши. Пам’ятаю, я ще кожний шматок окремо розривала, щоб це все було геть неможливо відновити. Потім я взяла листок коричневого ватману, залила його клеєм і кинула на нього шматки рукопису. Кілька разів струшувала, половина папірців падала, я знову заливала все клеєм і сипала. У кінці вийшов дуже жахливий колаж. І чомусь мені треба було ще обов’язково окропити його своєю кров’ю. Тож я проколола собі палець, побризкала на ватман кров’ю і повісила на стіну. І справді допомогло. А може, це збіг. Більше я цей ритуал ніколи не повторювала. Думаю, він діє лише раз.
Насправді, такі ритуали є у всіх. Я, наприклад, одного разу, коли була в депресії, схопила ножиці й обкарнала собі волосся. Потім довелося підстригтися мало не наголо, але, на щастя, форма голови виявилася нічого. А пізніше я дізналася, що багато жінок чомусь обрізають волосся, коли їм погано, і це їм допомагає. Хоча все одно, якої довжини волосся, вся справа у думках. І завжди думаєш, що це тільки у тебе, а насправді половина людства цим займається. Така от робоча побутова магія.

Катерина Кіщинська
Катерина Кіщинська

учасниця підліткової редакції сайту TeenSide, авторка рубрики "Teen Review"