«Книга кладовища»: затишна схованка у світах Ніла Ґеймана

книжки про пригоди, фантастичні історії, дитяча література, пригодницька література, проза для дітей, найкращі книжки, казки, що читати дітям, тімоте де фомбель, Диявольськигеніальноалкогольний пунш бажань, Міхаель Енде, Тобі Лолнесс, Нескінченна історія,Мандрівний замок Хаула, Діана Вінн Джонс,ніл ґейман,книга кладовища,фантастика

Якби я раптом вирішила написати фентезі для молодших підлітків і керувалася порадою для початківців наслідувати тих, хто найбільше захоплює, то, безперечно, обрала б Ніла Ґеймана. Насправді, саме так я й намагаюся робити. Тому з’явилася казка про дівчинку Ростьку і Грааль, яка виникла через моє збентеження від оповідання Ґеймана «Лицарство», а ще раніше мініатюра про маму і троля – відбиток вражень від Ґейманівського «Моста троля». Але якби я справді замріялася і уявила себе авторкою підліткового фентезі, то найбільше надихнули б мене на це «Книга кладовища», «Океан укінці дороги», «Зірковий пил» та  написана у співавторстві з великим Террі Пратчеттом книга «Добрі передвісники».  Але де я, а де Ніл Ґейман. І тому поки читати Ґеймана – то і є вихід і порятунок від внутрішніх страждань письменниці, яка ще не письменниця. Або чекати на фільм за мотивами «Американських богів», одні лише трейлер і саундтрек якого викликають відчуття, ніби міфологічні істоти й боги нікуди не зникли, ніби сучасна реальність всотала їх цілком і навіть відтворила нових, що на їхні вівтарі ми радо складаємо свій вільний час та й свої життя загалом.
Та якщо «Американські богів», «Дітей Анансі» та «Небудь-де» я читаю сама, то «Книгу кладовища» слухати під ковдру потихеньку сповзлись усі. Навіть ті, хто вже давно вважає найбільшим щастям залишитися сам-на-сам з героями книжок. І це надихає продовжувати читати вголос навіть вже досить дорослим дітям свої улюблені книжки.

Написати про книжку Ґеймана, переповівши її сюжет, – майже нічого не написати, хоча… «Книга кладовища» починається з того, що невідома істота Джек (на вигляд людина) знищує сім’ю з тата, мами та старшої доньки, але не встигає закінчити справу із малюком, який щойно навчився ходити. Від убивці малюка захищають мешканці кладовища, до якого маля самотужки тихцем тупцяє без нагляду і перешкод. Далі «Книга кладовища» перетворюється на готичну гру в алюзії. От тільки це жодним чином не описує того, що відбувається, – це ж Ніл Ґейман. З ним завжди так, ніби йдеш по найтоншій візерунчастій кризі, й усе навкруги лиш біле та чорне, фентезі в стилі мінімалізму: нема де сховатися зайвому. Але раптом крига ламається, і ти занурюєшся у глибину подій, сенсів, філігранну плутанину легенд, міфів, реальності та давніх забобонів чи таємниць. І все це подається з такою легкістю та виразністю, наче йдеться про чайник, що поставили на плиту зимовим ранком, щоби випити чаю. І ми повільно допиваємо чай і разом із Ніхто «Ніхом» Овенсом (так називають малюка привиди, які стають його сім’єю) дорослішаємо та шукаємо своє місце у житті чи то мертвих, чи все ж таки живих.

книга кладовища, ніл ґейман, км-букс, фантастика, підліткова й дитяча проза, книжки для дітей, вампіри, жахливчики, фентезі, готичні книжки? neil gaiman, the graveyard book illustrated by Dave McKean

Ілюстрація Дейва Маккіна

Упирі з пафосними іменами та їхнє жахливе місто, вчителька-перевертень, яка вчить просити допомоги мовою будь-якої істоти таємних світів нежиті та зрештою рятує Ніхту життя, відьма, що лише трохи старша за героя, вампір Сайлес, який стає його опікуном, та інші звичайні й незвичні істоти – усі вони мають певні життєві досвіди й дають корисні або небезпечні уроки, які Ніхт проходить, відкриваючи світ. Готичність історії Ніла Ґеймана гармонійна, як старий склеп, що його сірі плити заплело плющем, і лише стерті літери додають якусь реалістичну прив’язку до дійсності цьому сакральному місцю.

У «Книгу кладовища» поринаєш, як і в будь-яку книжку Ґеймана. І наскільки ж важко мені, як його палкій шанувальниці, сказати, що є щось краще, ніж щойно прочитане… але «Океан укінці дороги», мабуть, таки кращий. Легкий у своїй прозорій сірій буденності «Океан» розчавлює тебе наскрізною магією, старою як світ. Зло тут знову постає у жіночому вигляді, але куди там тій Іншій мамі з «Кораліни». «Океан укінці дороги» можна назвати казкою. Проте ніхто ніколи не зможе звинуватити автора, що в його казках є хоч дрібка солодкості. Ні, як завжди, в Ґеймана це доросла казка у жанрі сторі-роуд, герой якої постійно повертається до самого себе важким шляхом. Але ніколи не на самоті — завжди знайдуться помічники. І таких потужних помічників, як у цій історії, я не згадаю в жодній іншій книжці-фентезі. Жіночі образи, як я вже намагалася пояснити, у Ґеймана вражають переконливістю і залишаються в уяві назавжди. А ще вони вчать перемагати своєю справжністю. Навіть блискучість «Зіркового пилу», який проти згаданих книжок і справді постає, як яскрава іграшка, говорить мовою естетів, але все про ті ж справжні, важливі прості речі: любов, дружбу, мрії й сміливість іти своїм шляхом попри всі перешкоди й підступних злодіїв. А якщо зараз ще згадати «Небудь-де», то з лабіринтів міського фентезі, вже не виберемося (і це я ще жодним словом не обмовилася про Ґейманові графічні новели та комікси, а варто було б!).

Про враження від неймовірних фентезі-світів Ніла Ґеймана можна писати безкінечно довго, але більше захоплення  читати. До речі палку статтю Ніла «Про природу і користь читання» вже давно розібрано на цитати і розшарено по блоґах. І це добре, що щороку Ґеймана українською стає значно більше.


Ніл Ґейман Книга кладовища / текст Ніла Ґеймана, ілюстрації Дейва Маккіна / переклад з англійської Світлани Філатової. — Київ: КМ-Букс, 2017.

Аліна Штефан
Аліна Штефан

Блогерка, авторка