«Марійчині пригоди» Оксани Думанської — про «звичайні» пригоди «звичайної» дівчинки та труднощі спілкування.
Про читання / Рецензія
18 Вересня 2017
1792
«Марійчині пригоди»: про звичайне життя без співчуття
Лариса Лавренюк
музикантка, мистецтвознавиця, мама

«Марійчині пригоди», Оксана Думанська, Видавництво Старого Лева, дитячі книжки, дитяча література, історії для дітей, перший зуб, спілкування з батьками

Усі діти (і дорослі, мабуть, теж) дуже люблять слухати історії про себе. «Мам, а розкажи, як я називав голубів, коли був маленьким? А річку? А камінь? А як ви з татом мене розуміли?» – питають діти років 5-6, відчуваючи себе вже зовсім дорослими. І ми, батьки, вкотре розказуємо їм історії з «недавнього дитинства», якісь зовсім звичні і буденні, але такі важливі для наших дітей. Мабуть, так і з’являються у дитячій літературі книжки не про казкових героїв, не про тварин, які розмовляють людською мовою, а про звичайних дітей, які живуть у звичайних містах і селах, і з якими відбуваються звичайні, цілком реальні події. Взагалі, «звичайні» — це слово, яке могли вигадати тільки дорослі. Бо у дітей немає нічого звичайного — щодня нові відкриття, нові емоції, нові події.

…«звичайні» — це слово, яке могли вигадати тільки дорослі. Бо у дітей немає нічого звичайного — щодня нові відкриття, нові емоції, нові події.

Серед книжок про «звичайних дітей» і «звичайне дитинство» мої діти найбільше люблять «Ян і Янеке» Анні М. Ґ. Шмідт та «Восьмеро дітей, тато, мама і вантажівка» Анне-Кат. Вестлі.
Ці книжки вони слухають із таким самим захопленням, як і ті, в яких відбуваються казкові пригоди фантастичних героїв. А нещодавно у нас з’явилася ще одна книжечка такого типу — це «Марійчині пригоди» Оксани Думанської.
Марійка —  дівчинка, яка живе з мамою і татом у великому місті. Вона любить слухати і вигадувати казки, задає безліч запитань, а в її пригодах діти можуть впізнавати самих себе: ось у Марійки зламався зуб і треба їхати до лікаря, тепер народився маленький братик і вся увага мами належить тільки йому, одного дня у школі її образив однокласник, а іншого — на неї чекає головна роль у шкільній виставі.

Книжка «Марійчині пригоди» складається з невеликих розділів, у кожному з них — одна історія, завершена і не дуже пов’язана з іншими. І майже в кожній історії — якась ненав’язлива порада для читача, те, що зрозуміла або чого навчилася Марійка у цій «пригоді».

«Марійчині пригоди», Оксана Думанська, Видавництво Старого Лева, дитячі книжки, дитяча література, історії для дітей, перший зуб, спілкування з батьками

Діти з цікавістю слухали розповіді про Марійку. Молодшого Максима особливо зацікавила розповідь про зуб, бо нещодавно у нього також випав перший зуб і зубна фея здійснила його бажання. А старшого Святослава насмішив виступ Марійки у ролі Білосніжки, коли дівчинка вирішила не терпіти усіх знущань від лихої мачухи і одразу,  після перших її зауважень, влаштувала на сцені протест. А ще усіх нас розчулила розповідь про дружбу Марійки з Надійкою, дівчинкою, яку виховує і щоранку водить до школи тільки бабуся.

Та, мабуть, найсильніше враження книжка про Марійку справила на мене. Але не сюжет книжки, не поради для дітей, а те, що ніби залишається на другому плані — спілкування дівчинки з мамою.
«Зажди, не торохти! Ще раз і без белькотіння! Чітко вимовляй, — це ж вірш!» — так мама допомагає Марійці робити уроки.
На прохання Марійки розказати казку про Курочку Рябу, мама реагує також не надто люб’язно:
«Так ти ж її знаєш напам’ять! У мене вже оскома від неї!»
Пояснення мами про те, чому дітям не можна самостійно заварювати чай, також несподіване:
« … в чайнику окріп, дуже гаряча вода. Візьмеш ти своєю ще слабкою ручкою, не втримаєш і ошпариш собі шкіру. І що тоді? Треба викликати швидку допомогу, їхати в лікарню, лікувати опік. Он скільки клопотів!»
А після конфлікту у школі Марійці здається, що батьки більше шкодують за розбитим термосом, аніж співчувають їй самій. «Ніколи не плач, коли тебе ображають, а посміхайся і жартуй», — передає мама доньці «у спадок» пораду, яку колись отримала від своєї матері. Та хіба не краще навчитися захищати себе, казати кривднику прямо про те, що тобі боляче, а не посміхатися крізь сльози і вдавати байдужість?

Читаючи розповіді про Марійку, складається враження, що спілкування з дітьми в грубому, зверхньому тоні, дошкульні жарти — це щось зовсім звичне.

Читаючи Максиму вже втретє історію про Марійчин зуб, я знову «спотикаюся» на діалозі мами та Марійки. Марійка дуже боїться їхати до лікаря, щоби вирвати залишок від зламаного зуба, їй здається, що було би чудово, якби лікаркою виявилася жінка, малесенька, як Дюймовочка. Але мама не дуже розуміє такого бажання.
«Що за примхи? Дюймовочка загубиться у твоїй…» е-е … у твоєму роті! — читаю я не дуже впевнено.
— Ти, мама, неправильно читаєш, — перебиває мене уважний Максим, — Вона сказала не «у твоєму роті», а «у твоїй пащі»!
— Так, справді, у твоїй пащі, — погоджуюся я і продовжую читати. — «То в крокодила паща, а в мене рот, — ображено відповіла Марійка і зрозуміла, що мама їй ніскільки не співчуває.»
— А чому мама їй не співчуває? — знову перебиває моє читання Максим.

«Марійчині пригоди», Оксана Думанська, Видавництво Старого Лева, дитячі книжки, дитяча література, історії для дітей, перший зуб, спілкування з батьками

Насправді, на це запитання відповісти не так просто. Читаючи розповіді про Марійку, складається враження, що спілкування з дітьми в грубому, зверхньому тоні, дошкульні жарти — це щось зовсім звичне. Марійчина мама не переймається тим, що ображає маленьку доньку, та і авторка книжки не акцентує уваги на таких речах. Ну, сьогодні Марійка образилася, завтра зраділа, а потім ще чомусь корисному навчилася —  усяке буває, таке життя.
На жаль, ситуації, які описані в книжці про Марійку — дуже правдиві. Зустріти у нашому суспільстві таких розважливих, розуміючих батьків, як у вже згаданих «Ян і Янеке» Анні М. Ґ. Шмідт та «Восьмеро дітей, тато, мама і вантажівка» Анне-Кат. Вестлі і справді складніше, ніж тих, що користуються  виховними методами Марійчиної мами.

…з найменшого віку дітям добре було б відчувати, що батьки їх розуміють, підтримують і співчувають їм у складних ситуаціях…

Мабуть, Марійчина мама все-таки співчуває дівчинці та розуміє її почуття, але ніяк цього не показує. Стримувати, приховувати чи висміювати неприємні почуття – ті «методи виховання», на яких вона виросла сама і які передає Марійці. Ці традиції виховання поки дуже поширені у нашому суспільстві, і змінити їх непросто. Та насправді з найменшого віку дітям добре було б відчувати, що батьки їх розуміють, підтримують і співчувають їм у складних ситуаціях; що боятися, ображатися і відчувати інші неприємні емоції — це нормально; і що до усіх людей варто ставитися з повагою, для цього не потрібна «вислуга років».

Звичайно, бути ідеальними батьками — неможливо. На нас впливають очікування тих людей, що поруч, наш дитячий досвід, втома, роздратування і ще тисячі інших причин. Зрештою, діти і не повинні рости в якомусь ідеальному світі, де є тільки позитивні емоції. Але мені би дуже не хотілося, щоби таке, грубе і зверхнє спілкування сприймалося як «звичне» — ні в реальному житті, ні в дитячій книжці.


Оксана Думанська Марійчині пригоди / текст Оксани Думанської, ілюстрації Мар’яни Петрів. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. – 66 с.

Видавництво Старого Лева книжки про повсякденне Оксана Думанська