«Кораліна» Ніла Ґеймана: пригоди нової Аліси

повість Ніла Ґеймана "Кораліна", neil gaiman coraline, країна мрій, фантастика, підліткова рпоза, що читати дітям, книжкові новинки, аліса, террі пратчет, льюїс керрол, мокровольський, богдана романцова,

Дорослі йдуть відомими стежками. Діти розвідують нові.
Ніл Ґейман

«Alice’s Adventures in Wonderland» Льюїса Керрола було видано у 1865 році, «Coraline» Ніла Ґеймана світ побачила 2002 року. Між цими книжками – майже півтора століття, за які людство змінилося більше, ніж за попередні п’ять. Від пізньовікторіанської мовчазної суворості Британія перейшла до толерантності, від консервативності – до прогресивної консервативності, від колоніалізму – до подолання постімперських комплексів. Все це справедливо, але насамперед для дорослих, адже їх світ мобільніший. Діти ж сьогодні, як і 1865-го року, змушені вести ту саму боротьбу: за право говорити, відрізнятися і вирішувати. Права, у яких їм так часто відмовляють, покликаючись на ефемерну незрілість або цілком реальну залежність від дорослих. Саме про цю залежність і способи її подолати писав як Керрол, так і Ґейман.

Сюжет «Кораліни» нагадує чарівну казку. Кораліна разом з татом і мамою переїздить в старий триповерховий будинок з дивними сусідами – напевне, найкласичніший літературний хронотоп потойбіччя. Дощового дня, коли дівчинці заборонили гуляти в саду, вона знаходить замкнені двері в одній з кімнат. Мама допомагає ці двері відчинити, але за ними – лише цегляна стіна. Цей епізод – наче ілюстрація до афоризму Сент-Екзюпері «Головного очима не побачиш»: дорослий не вміє бачити у звичайних речах незвичайне, оскільки його враження завжди спираються на визначені очікування і досвід.

Згодом у головної героїні з’являються чарівні помічники і провідники: сусід, який живе на мансарді і дресирує мишей для мишачого цирку, – саме він розповідає Кораліні, що таємничі двері не варто відчиняти; сусідки з першого поверху, колишні акторки міс Спінк і міс Форсібл, – вони ворожать дівчинці на чаїнках і попереджають, що Кораліні загрожує страшна небезпека. Міс Спінк і міс Форсібл дарують Кораліні амулет – камінчик з діркою, який має допомогти їй пройти всі випробування.

повість Ніла Ґеймана "Кораліна", neil gaiman coraline, країна мрій, фантастика, підліткова рпоза, що читати дітям, книжкові новинки, аліса, террі пратчет, льюїс керрол, мокровольський, богдана романцова,

В один із днів, коли мами і тата немає вдома, Кораліна раптом помічає, що зачинені раніше двері виявляються незамкненими. Цікаво, що це відбувається тоді, коли поруч нема батьків, отже двері відчиняються лише дітям, це особливий світ, куди дорослим не потрапити, Ґейманів варіант Неверландії. Проте якщо патріархально налаштований Джеймс Баррі зробив героями «Пітера Пена» хлопчиків (Венді у сюжеті винятково для того, аби прати речі братів або дидактично вмовляти всіх повернутися додому), то Ґейман пропонує читачеві образ дієвої дівчинки – цілком у дусі переосмислення гендерних стереотипів минулого.

Смілива Кораліна проходить крізь двері, минає темний коридор і потрапляє… до себе додому. Проте дуже швидко вона розуміє, що це – світ-навпаки, де живуть інша мама та інший тато. Цікаво, що ці інші мама й тато виглядають так само, як справжні, але замість очей у них ґудзики. Нові батьки кажуть Кораліні, що люблять її і готові заради своєї дитини на все. У цьому новому світі все виявляється краще, ніж у звичайному: інша мама годує її смачним обідом, інший тато завжди готовий пограти з Кораліною, а в її кімнаті стоїть скриня з дивовижними іграшками. На вулиці дівчинка зустрічає кота, якого вже бачила раніше, у звичайному світі. Саме кіт, новий помічник героїні, попереджає Кораліну, що їй варто бути насторожі. Кораліна йде відвідати колишніх акторок і потрапляє на чудове театральне шоу. Повернувшись, вона знову зустрічає іншу маму, яка пропонує залишитися у цьому світі. Єдине, що для цього потрібно – пришити Кораліні ґудзики замість очей. Кораліна відмовляється і тікає в свій справжній будинок.

Кораліна – нова рольова модель для дівчат-підлітків, girl power для юних, адже автор пояснює, на перший погляд, просту річ: ти можеш і маєш право бути активною у будь-чому.

Удома вона виявляє, що її справжні батьки зникли. Смілива героїня вирішує повернутися в інший світ, аби їх порятувати. У якості покарання за зухвалість інша мама відбирає у Кораліни єдиний ключ від дверей і саджає її у в’язницю за дзеркало. А як Кораліна врятувалася, вам варто прочитати у самій книжці. Це – сюжет, але про що насправді оповідає Ґейман? Зовсім не про те, що варто бути слухняним або що діти завжди перемагають зло.

Важливу роль у творі відіграють імена або їхня відсутність. Як зізнався сам Ніл Ґейман, спочатку героїня мала отримати типове ім’я Кароліна, проте випадково він надрукував його неправильно, а коли хотів виправити, зрозумів, що Кораліною теж когось звати. І ця дитина мала б бути неймовірно сміливою, адже відрізнятися від решти завжди складно. Нестандартне, несхоже на решту імен Кораліни визначило її незалежний характер. Імена для персонажів – важлива частина ідентичності, саме тому героїня ображається, якщо її називають Кароліною. В іншому світі, куди потрапляє Кораліна, імен нема, є лише позначка «інший». Інша мама, інший батько – це світ без сутності, спотворена копія справжнього, наче викривлене відображення у дзеркалі.

Окремої уваги вартий образ головної героїні. Зазвичай у книжках світ активно досліджують хлопчики: Том Соєр і Гек Фін, 15-літній капітан, нарешті, герої сучасного фентезі, як-от Гаррі Поттер. Дівчатам же відводиться роль помічниці (Герміони або Венді) або тієї, кого героїчно порятує хлопчик, як-от Беккі у «Пригодах Тома Соєра». У «Кораліні» Ґейман відходить від звичних сюжетних моделей: як опису пари пасивна дівчинка + активний хлопчик, так і виразної маскулінізації дівчат і перетворення їх на хлопчиків із фемінною зовнішністю. Ось чому смілива і спрагла пригод Кораліна цікавиться красивим одягом і мріє про яскраві зелені рукавички – у цьому творі нема місця стереотипізації й однозначності. Кораліна – нова рольова модель для дівчат-підлітків, girl power для юних, адже автор пояснює, на перший погляд, просту річ: ти можеш і маєш право бути активною у будь-чому.

Ґейман зізнавався, що на створення образу дівчинки-героїні його надихнула 5-річна дочка Холлі, саме для неї він бажав створити літературну подругу. Холлі дуже любила жахи і часто розповідала батькові дитячі страшилки про злих матерів-відьом і потойбічний світ. Тож можна сказати, що співавтором Кораліни є маленька Холлі, і саме тому книжка стала такою популярною серед дітей. Сам Ґейман неодноразово зазначав, що найбільше серед своїх книжок пишається саме «Кораліною».

Адже дітям так часто не вистачає, аби їх зрозуміли не лише свої, а й старше покоління. Важливість діалогу між поколіннями – один з головних меседжів цієї книжки.

Досить цікавий у творі голос оповідача: хоча йдеться про пригоди підлітка, не Кораліна сама розповідає про себе, а безіменний дорослий «за кадром». Це погляд зрілої людини, що говорить і про ті аспекти, які Кораліна воліла б приховати. Проте цей дорослий не оцінює і не засуджує Кораліну, він цілком на боці героїні. Такий модус оповіді цікавий і дорослим, і підліткам: дорослі зможуть побачити дитину із незвичного кута зору, а підліток нарешті отримає у союзники, хай і невидимого, але надійного друга зі світу дорослих. Адже дітям так часто не вистачає, аби їх зрозуміли не лише свої, а й старше покоління. Важливість діалогу між поколіннями – один з головних меседжів цієї книжки. Батьки Кораліни віддають перевагу екранам комп’ютерів, майже не звертають уваги на дочку, і це її неймовірно засмучує. Потреба у безпосередній взаємодії як чомусь справжньому і штовхає Кораліну шукати іншу сім’ю.

Дитина у світі-навпаки апріорі не має голосу і вибору, і з такого світу Кораліна тікає.

Інша важлива ідея – право підлітків на власний вибір. На перший погляд, здається, ніби саме справжні батьки не дають Кораліні вибору: змушують носити сірі светри і їсти несмачні напівфабрикати. А інші батьки у світі-навпаки і смачно готують, і дозволяють дівчинці обирати ігри. Проте це все – ілюзія вибору, адже глобально у світі-навпаки Кораліна нічого не вирішує. Найяскравіше це проявляється в епізоді з ґудзиками, коли інша мама пропонує героїні рожеві, зелені чи чорні ґудзики замість очей. Кораліна може обрати лише форму, проте не зміст, саме тому інші батьки стверджують, що скоро Кораліна бачитиме речі так само, як бачать вони. Йдеться про нав’язування свого погляду на світ, що втілено у метафорі ґудзиків замість очей. Дитина у світі-навпаки апріорі не має голосу і вибору, і з такого світу Кораліна тікає.

Ніл Ґейман хоча й пропонує читачеві новий погляд на систему персонажів, все ж ретельно вписує текст у літературну традицію, зокрема через систему інтертекстуальних зв’язків, тобто алюзій, ремінісценцій і прямих покликань на інші тести. Чимало у «Кораліні» алюзій на вже згадувану «Алісу в країні див», навіть повна назва – «Кораліна у царстві жахіть» – це реверанс у бік Керрола. Іронічний кіт, що розмовляє, дзеркало, за яке потрапляє Кораліна, коли її вирішила покарати інша Мама, – все це пов’язує Керрола та Ґеймана і утворює літературну тяглість британської книжкової традиції.

повість Ніла Ґеймана "Кораліна", neil gaiman coraline, країна мрій, фантастика, підліткова рпоза, що читати дітям, книжкові новинки, аліса, террі пратчет, льюїс керрол, мокровольський, богдана романцова,

Кадр з фільму Генрі Селіка «Кораліна», знятого за мотивами повісті.

Улюбленець багатьох читачів кіт – один з найцікавіших персонажів «Кораліни». Кіт незалежний, але потребує допомоги, він приязний, але не відверто-відданий. До того ж коти – неймовірно візуальні істоти, їхні образи чудово вписуються як у літературний, так і кінематографічний контекст. Кіт – істота, що може подорожувати між різними світами, адже він має ореол загадковості, потойбіччя. Якщо решта істот у світі-навпаки фальшиві, то кіт лишається справжнім, і саме він стає союзником Кораліни.

Серед інших літературних батьків «Кораліни» – Рей Бредбері, Едгар По і Шарлотта Бронте. Думка про те, що поруч зі звичайними людьми живуть таємничі мешканці, які майже нічим не відрізняються від нас, – ідея, втілена у книжці «Мешканець з другого поверху» Бредбері. Атмосфера старого занедбаного будинку із таємничими речами і небезпечним колодязем, куди треба вкинути ключ в інший світ, нагадують зловісну атрибутику з оповідань По. Ґейман, як і По, описує чужий небезпечний світ так просто, ніби нема жодних сумнівів, що він існує поруч з нами, більше того, загрожує нашій безпеці, якщо ми не будемо достатньо сміливими. Не для того, аби не боятися, а для того, аби, як сказав сам Ніл Ґейман, діяти всупереч страху, адже це і є мужність. Інша цікава паралель, про яку варто згадати, Кораліна – як Джейн Ейр. Якщо Джейн Ейр була першою по-справжньому активною героїнею вікторіанської Англії, то Кораліна – одна з перших активних героїнь-підлітків сучасності.

За жанром «Кораліна» близька до чарівної казки. Тільки не тієї казки, яку адаптували для нас Андерсон і Шарль Перро, а до оригіналів чарівних казок, які насправді були дуже страшним: у них зведені сестри Попелюшки відрубали собі пальці, а вона їм – голови. Казка як оригінальний, необроблений літературний жанр – це спроба боротися із жахіттями, часто у досить жорстокий спосіб. І пришивання очей замість ґудзиків – цілком у дусі цього жанру. «Кораліна» – це казка, але казка для дорослих, до того ж з неймовірно авантюрним сюжетом. Цю рису «Кораліни» зауважив відомий британський фантаст Террі Пратчетт, коли написав, що «Для “Кораліни” характерний найвитонченіший жах найкращих казок, і це шедевр».

Найвізуальніша із знахідок Ґеймана – ґудзики замість очей у фальшивих батьків Кораліни. Ці персонажі майже не відрізняються від справжніх батьків дівчинки, проте саме така незначна деталь лякає найбільше. Серед книжок жахів страшніші ті, де зло складно відрізнити від добра, адже тоді герой апріорі завжди у небезпеці, оскільки зло може виявитися у тих, кого ти, як здавалося, добре знаєш. Словенський філософ Славой Жижек, аналізуючи сучасні фільми жахів, зазначав, що часто зло відрізняється від добра певною невеликою надмірністю: це може бути майже непомітна вада, наприклад, особливого кольору очі, як у фільмі Ендрю Ніккола «Гостя», легка неприродність поведінки, як у кінокартині «Степфордські дружини» Френка Оза. І те, що ми не відразу можемо це розпізнати, лякає сучасного глядача або читача значно сильніше за абстрактне чудовисько з пазурами і крилами.

Позбавити людину очей – це позбавити її людяності як такої.

Інший світ, у який Кораліна потрапляє крізь дивні двері, відрізняється від звичного, але не суттєво: майже така кімната, майже такі батьки, схожі на звичайних сусіди. Але справжні очі стають тієї частиною ідентичності, що відрізняє людське від потойбічного. Очі як символ справжнього Ґейман обирає не випадково. По-перше, очі здавна вважають індикатором людяності. Звідси – нескінченні варіації фрази «очі – дзеркало душі», віра у те, що по очах видно, чи людина бреше, і поетичне замилування ясними очима. Позбавити людину очей – це позбавити її людяності як такої. На перший погляд, людина з ґудзиками замість очей – все ж не такий жахливий образ, як людина взагалі без очей. Проте ґудзики мають актуалізувати ще й містичний аспект, адже їх використовують замість очей у магії вуду, коли створюють ляльку суперника. Крім того, образ людини із ґудзиками замість очей – дуже візуальний, його легко уявити та намалювати. А Ніл Ґейман, як відомо, прийшов у літературу через комікси, тому він мислить яскравими графічними образами. Нарешті, варто згадати про лінгвістичні нюанси: англійською мовою око – це «eye», і ця лексема звучить так само, як і займенник «я» – «І». Тому людина без очей – це людина без себе, тобто сутності. У певний момент Кораліна майже губить себе, коли раптом починає розуміти, що вона не знає, ні де вона, ні хто вона. Проте дівчині вдається зберегти – як очі, так і власну ідентичність.

повість Ніла Ґеймана "Кораліна", neil gaiman coraline, країна мрій, фантастика, підліткова рпоза, що читати дітям, книжкові новинки, аліса, террі пратчет, льюїс керрол, мокровольський, богдана романцова,

За «Кораліну» Ґейман отримав нагороди «Локус», «Г’юго» і навіть «Премію Брема Стокера», оскільки йому вдалося втілити сучасний тип дорослої казки – казки для всіх. У цій книжці поєднано кілька класичних жанрів: по-перше, містика – загублені душі, руки, які існують без тіла, потойбічні істоти, чарівні колодязі. А по-друге, це майже детективне розслідування Кораліни, яка має зрозуміти, що з цим світом не так і як їй врятувати загублені душі дітей.

…діти, на відміну від дорослих, не бояться невідомого, тому для них на перший план виходять пригоди, дія як така.

Безумовно, дорослі і діти будуть прочитувати цю оповідь по-різному. В оригінальному виданні в інтерв’ю-епілозі Ґейман згадує, що діти зазвичай сприймають «Кораліну» як історію пригод, а дорослі – як роман жахів. Автор пояснює це тим, що діти, на відміну від дорослих, не бояться невідомого, тому для них на перший план виходять пригоди, дія як така. Дорослі ж більше люблять ігри на своїй території, інший світ у них асоціюється із сюрреалістичним жахом, схожим на лабіринт Фавна, тож дорослий читач насамперед зважатиме на містичну атмосферу оповіді. Італійський філософ Умберто Еко зазначав, що книжки, які промовляють до всіх – найкращі, тож за критерієм Еко «Кораліна» цілком проходить випробування публікою.

Пригоди Кораліни – історія не кінця, а початку: всі події відбуваються у передшкільний тиждень. Отже, це шанс Кораліни не лише прожити цікаво останні дні літа, а й стати дорослішою. І, головне, навчитися самостійно визначати власне майбутнє.


Ніл Ґейман Кораліна / переклад з англійської О. Мокровольського.— Київ: Країна Мрій, 2016. – 192 с.

 

Богдана Романцова
Богдана Романцова

літературознавиця