Illustration: Kelsey Wroten
Жан-Жак Руссо: вважає дітей прекрасними невинним створіннями, яких варто вирощувати десь на природі, у підлітковому віці дати до рук Біблію, а до цього дозволяти читати лише «Робінзона Крузо» Дефо. Тримати якомога далі від міста і його спокус, бо саме цивілізація псує від природи хороших людей.
Також Руссо: віддає до притулку п’ятьох рідних дітей.
Ідея, що діти від природи невинні, безгрішні та добрі – одна з найшкідливіших концепцій епохи Просвітництва. Булінг, гарасмент, газлайтинґ та інші практики, поширені у школах, гуртках і просто на вулиці, ніяк не вписуються в запропонований іконічний образ усміхненого підлітка з підручником в руках. Про все це і трохи більше – у сьогоднішній підбірці книжок про підліткову жорстокість.
«Виставлю тебе на Фейсбук», Катаріна Соломун
10+
Хані майже 15. Вона мешкає разом із мамою, ніколи не бачила власного батька, хоча знає, що він – відомий художник. Ходить до гімназії, любить літературу, ненавидить природничі науки, особливо фізику. У вільний час читає – звісно, Селінджера. Чому звісно? Бо ж кожен мрійливий підліток – трохи Голден Колфілд, і подітися від цієї паралелі після 1951 року, коли з’явився «Ловець у житі», нема куди. Щоб підсилити і без цього очевидну спадковість тексту, Ханна заявляє, що ловитиме дітей у полі, коли виросте. А до того вона самовіддано протистоїть найгарнішій і водночас найжорстокішій дівчині класу – Тесі Хорват, яка пів книжки займається класичним булінгом: змушує однокласницю Барбару їсти бутерброд з грязюкою, штовхає і принижує Хану, – а решту часу сумує за вічно відсутнім батьком-моряком. Ось такий нескладний психологізм: всі травми – з дитинства, кожна погана дитина – насправді недолюблена та пригнічена.
Ось такий нескладний психологізм: всі травми – з дитинства, кожна погана дитина – насправді недолюблена та пригнічена.
Втім, образи Теси та Хани непогано продумані, жодна з них не виглядає однозначно чи картонно, і їх об’єднує одна спільна риса: відсутність поруч тата. Тільки от якщо Хані пощастило вибудувати довірливі стосунки із мамою Лорою, то Тесина матуся Лідія віддає перевагу вирощуванню троянд, а не доньки. В образах цих жінок також можна відчитати дві відтерміновані реакції на травматичну подію: Лора взагалі заперечує юнацький роман, відкидаючи навіть спогади про Свена, тож батько Хани навіть не здогадується про наявність у нього дочки. А Лідія тримає негативні емоції в собі і переживає травму нерозуміння дитини, а тому переспрямовує любов на квіти. Цікаво, що обидві також тікають від реальності через візуальне мистецтво: Лора малює фантастичні ілюстрації на замовлення, а Лідія постійно оновлює барвистий манікюр (таке собі протиставлення справжнього мистецтва і симулякрів).
Серед інших переваг «Виставлю тебе на Фейсбук» – можливість побачити світ не лише очима good girl, тобто Хани, а й Теси Хорват. Це впізнаваний образ найпопулярніших дівчат у школі: яскравий макіяж, ідеальна фігура, підбори, джинси і майки з Парижа, відпустка на островах, безліч лайків в інстаграмі. І, звісно, найгарніший хлопець школи. Такі дівчата іноді знущаються зі слабших чи менш популярних, однак кожною них щось рухає: не злість заради злості, а потайний страх здатися слабкою, зазнати поразки, втратити прихильність публіки. Той випадок, коли всі – заручники своїх образів, і це Катаріна Соломун показує якнайпереконливіше.
Найбільший плюс і водночас найбільший недолік роману в тому, що авторка старанно розв’язує всі зав’язані вузли, повертаючи фабулу саме так, як цього очікуватиме досвідчений читач. Сюжет розвивається строго за законами підліткових голлівудських фільмів: побачення з красенем є репетицією стосунків з хорошим хлопцем, якого героїня спочатку не помічає; найбільш впевнена в собі дівчина виявляється дуже нещасною; запрошення від головної антагоністки на день народження виявляється черговою підставою. Цей текст ніби написаний після курсів майстерності, і то не письменницької, а сценарної: майже готовий сюжет для доброго кіно про першу шкільну любов та булінг. Наприкінці погана дівчина майже виправиться, хороша знайде любов, а глядач натисне «стоп». Ніби, й не провальний досвід, але чогось цьому тексту бракує, попри безліч нагород та надміру схвальні відгуки критиків. І це щось – складність та оригінальність, бажання не просто відповідати очікуванням читачів, а й перевершувати їх.
Катаріна Соломун Виставлю тебе на Фейсбук! / пер. з хорват. Володимир Криницький. — Київ: Рідна Мова, 2019. — 192 с.
«Скелет без шафи», Оксана Лущевська
9+
Дорослішання рідко буває спокійним гармонійним процесом. Тіло змінюється, бажання трансформуються, а зміни завжди пов’язані із хвилюванням. Коли ти в середовищі тих, хто переживає схожі емоції, це бодай солідаризує (а солідарності бракує українському суспільству найбільше, як дорослому, так і юнацькому). Але що, коли ти – перша дівчина в класі, в якої виросли груди? Вчорашні знайомі перетворюються на сьогоднішніх катів, дівчата зневажливо шепочуться за спиною, а на фізкультурі весь клас збирається, аби подивитися, як ти лізтимеш канатом.
Лущевська показує, якими міцними нитками булінг пов’язаний із віктимблеймінгом, тобто звинуваченням жертви в усьому, що з нею відбувається.
«Скелет без шафи» – історія про булінг не в далекій американській школі, а в Україні, на тлі суто українських реалій: їдалень, де постійно тривають перевірки, нудних уроків, де щохвилини можна отримати низький бал за поведінку, беззмістовних змагань за увагу дорослих. Лущевська показує, якими міцними нитками булінг пов’язаний із віктимблеймінгом, тобто звинуваченням жертви в усьому, що з нею відбувається. Аня постійно докоряє власному тілу за «підставу», боїться вдягати футболки, які дадуть привід для нових знущань, і навіть перед мамою вдає, ніби в школі все добре, адже будь-який натяк дорослим перетворить її в очах однолітків на стукачку. Підліткова тілесність в описуваному суспільстві суворо табуйована, можливо, тому персонажка захоплюється анатомією: для неї це не просто вибір професії, а реальна можливість зрозуміти саму себе, осмислити те, що відбувається з її тілом і чому з цим не варто боротися.
Книжка «Скелет без шафи» витримана у дусі класичної історії виховання: від втрати статусу Аня переходить до поступового завоювання авторитету серед однолітків. Спочатку – завдяки тому, що навчилася робити шпагат, а згодом – бо клас дізнається, що саме Аня веде інстаграм-сторінку скелета Сліма, на яку підписані майже всі однокласники головної героїні. На щастя, Лущевська не демонізує інтернет і не протиставляє «погану мережу» «хорошій реальності»: видається, що саме блог стає для Ані місцем солідаризації, пошуку однодумців та побудови стосунків. Навіть найліпша подружка Кіра, що мусила переїхати у велике місто, тепер насамперед мережева товаришка, а не дівчина, яку бачиш щодня. Втім, ці стосунки аж ніяк не крихкіші за офлайнові. Дружба, яка буває дуже різною, – ще одна важлива тема тексту. Сьогодні кодифікований, освячений Марком Твеном образ юнацької дружби як постійної безпосередньої взаємодії підлітків, які мешкають поруч, втрачає монополію, і тепер дружити можна на відстані, в уяві і навіть зі скелетом.
Другий найближчий друг Ані – власне, герой інстаграму скелет Слім, що стоїть в кімнаті дівчини. В багатьох фізичних аспектах він – протилежність персонажки: дорослий, а вона – підлітка, худий, аж до кісток, тоді як Аню зневажливо кличуть тумбою, чоловік, тоді як Аня – дівчина на порозі фізіологічних та емоційних перетворень. Слім стає і об’єктом вивчення, і суб’єктом промовляння, у чиї вуста дівчина вкладає все те, що для неї близьке й цікаве, насамперед – анатомічні факти. Таким чином книжка «Скелет без шафи» стає ще непоганим посібником із вивчення кісток та водночас – ведення інстаграму.
«Скелет без шафи» обов’язково знайде свого читача 9–12 років, бо має для цього все потрібне: чіткий сюжет, сучасні проблеми, харизматичну героїню. І не має зайвого – дидактизму, моралізаторства і чомусь обов’язкової, на думку багатьох авторів, любовної лінії.
Оксана Лущевська Скелет без шафи. — Харків: Ранок, 2019. — 96 с.
«Помста», Юлія Чернієнко
12+
Гічкок описував саспенс як ситуацію, коли глядачі розуміють, що героям загрожує небезпека, а самі герої про це й не здогадуються. Наприклад, чергуються кадри із бомбою під столом і персонажами, які мирно сидять з цим же столом, не підозрюючи, що до апокаліпсиса лишилося 10 хвилин.
У цьому сенсі повість «Помста» Юлії Чернієнко – у певному сенсі антисаспенс: є одинадцятикласниця Міра, і в Міри є бомба. І читач, і герої усвідомлюють, що рушниця має наприкінці тексту вистрілити. Класичну лінійну сюжетну схему перевернуто, як це часто буває у детективних романах: текст стартує із найвищої точки напруги, а потім клубок розкручується, щоб показати, як дійшло до кипіння. А ще «Помста» – готовий сценарій для фільму, зі зміною фокусу, монтажем і поступовим розкриттям персонажів. Ймовірно, цей сюжет варто було одразу втілювати візуально, втім, для сучасних підлітків він може виявитися і цікавим, і – страх як не люблю це слово щодо книжок! – корисним.
Класичний булінг, знайомий нам всім з дитинства, тільки от читачі точно будуть по різні боки цих жорстоких барикад: хтось знущався, з когось знущались, а хтось мовчки спостерігав, боячись втрутитися.
Міра стоїть перед класом і 145 сторінок погрожує підірвати бомбу, адже кожен в кімнаті завинив перед дівчиною. Дехто – жорстокими знущаннями, дехто – байдужістю, хтось – нерішучістю, а хтось – відстороненістю. Міра піднімає однокласників по одному і наказує розповісти їхню спільну історію. Частина вибачається, пригадуючи завдані образи, але більшість відмовчується – і тоді оповідь перемежовують вставки з Міриного щоденника: образливий віршик на дошці, фальшива валентинка, яку підкинули на парту, незапрошення на повільний танець і день народження, утримування в класі під час перерви. Класичний булінг, знайомий нам всім з дитинства, тільки от читачі точно будуть по різні боки цих жорстоких барикад: хтось знущався, з когось знущались, а хтось мовчки спостерігав, боячись втрутитися. Але об’єднує нас дещо спільне: сором і біль пригадування, травми, які можуть досі впливати на наше доросле життя.
«Помста» – це історія одного теракту очима терористки, тобто замість звичної дихотомії хороших жертв і поганого злочинця нам пропонують відтінки сірого. Майже ідеальним можна назвати хіба задумливого Макса (і чому умовний лицар на білому коні обов’язково має бути ще й неймовірно красивим?), надто заглибленого в наукові книжки, аби зважати на страждання однокласниці. Найдосконаліший хлопець – водночас найслабший образ книжки: чорні неслухняні кучері, набридлива жертовність, що проявляється у постійних пропозиціях лишитися єдиним заручником Міри, блискучий розум і, звісно, найбільший врожай валентинок у день всіх закоханих.
«Помста» не про оптимізм, вона про вміння пробачити, спокуту і надію, яка завжди лишається.
Звісно, прикінцеві події будуть пов’язані саме з Максом та його долею. Авторка у постмодерному дусі лишає читачеві два фінали на вибір: дуже оптимістичний і не особливо радісний. І хоча, на відміну від Фаулза у «Коханці французького лейтенанта», письменниця не з’являється після оптимістичного фіналу зі словами «невже ви повірили?», читачеві і так все зрозуміло: ідеалістично-рожевий розділ, в якому всі одружаться і житимуть щасливо, просто не вписується у попередні півтораста сторінок. «Помста» не про оптимізм, вона про вміння пробачити, спокуту і надію, яка завжди лишається.
Юлія Чернієнко Помста. — Київ: Академія,2019. — 160 с.
