Жити далі: п’ять історій про втрати, втечі та повернення

бестселери, романи для підлітків, тінейджери, книжки про кохання, що читати, найкращі сучасні книжки, підлітковий топ, добірка книжок, історії про втрату, скандинавська література, популярні книжки, самогубство, проблеми з батьками

Illustration: Sebastian Curi

Усі переживають втрату по-своєму. Хтось із головою пірнає у роботу, навчання, хобі чи вирішення дрібних побутових проблем. Хтось намагається знайти втраченому відповідну заміну. Хтось живе стражданнями та болем. А хтось тікає до світу ілюзій і фантомів. І важко назвати бодай один із цих шляхів неправильним, адже кожному, як то кажуть, своє. Саме про таке «своє» і розповідають книжки з цієї невеликої і водночас дуже місткої добірки. Розповідають щемко, проте завжди життєствердно.

Люди в реальному світі завжди кажуть, що коли трапляється щось жахливе, сум, втрати і сердечні муки «зменшуються з плином часу». Та це не так. Скорбота і втрата постійні, але якби ми йшли по життю, весь час тягнучи на собі всі наші скорботи, то ми б не витримали. Смуток паралізував би. Тому врешті ми пакуємо все в мішки й шукаємо, де це залишити.
«Моя бабуся просить їй вибачити», Фредерік Бакман

Новинки Форуму видавців 2017: найцікавіші перекладені книжки для дітей, книжковий ярмарок, що читати, дитячі книжки, книжкові новинки, література для дітей,казки,віммельбухи,класика дитліту, що купити,дитячі видання,найкращі книжки для дітей,підліткова проза,шведські книжки

Хлопчик на ім’я Гоуп, Лара Вільямсон

Якщо коротко, то «Хлопчик на ім’я Гоуп» англійської письменниці Лари Вільямсон — це прониклива, зворушлива та дуже натхненна історія про любов і втрату в особливому маленькому світі, який ми звикли називати словом «сім’я». Проте, як ви вже здогадалися, коротко з «Хлопчиком на ім’я Гоуп» не вийде, адже цей невеликий підлітковий роман у трохи більше ніж 200 сторінок, хоч і читається швидко, залишає по собі не лише море вражень, але й купу приводів подумати про те, що ж об’єднує людей у родину, що забезпечує у ній мир, баланс і гармонію, та про те, що відбувається з її членами, коли ця гармонія руйнується.

Оповідь у романі ведеться від імені Деніела Гоупа — десятирічного хлопчика, тато якого, нині популярний телеведучий Малколм Мейнард, одного дня пішов до «Іншої Жінки» та не повернувся. І хоча з того «одного дня» минуло чотири роки, світ Гоупів досі не оговтався після цієї втрати. Бо, коли гармонія сімейного світу руйнується, її уламки, як скалки диявольського дзеркала з Андерсенової «Снігової королеви», ранять усіх. І тоді просто жити та рухатися далі стає значно важче. І тоді хтось, як-от старша Деніела Гоупа, озброюється словом і з милої Принцеси Ґрейс перетворюється на таку собі словоніндзю, яка майже нікому не вірить і нікого до себе не підпускає. Комусь, як-от мамі Деніела Гоупа, вдається практично не згадувати ні про біль, ні про того, хто його завдав. А хтось, як-от сам Деніел, з усіх сил намагається повернути батька. Але чи можливо це, коли твій тато — «гламурний телеведучий», який зовсім не цікавиться твоїм життям, уникає зустрічей і не відповідає на твої листи? І навіть якби це було можливо, то чи допомогло б його повернення відновити гармонію та загоїти рану, що не дає?

Весь час бачити його — це наче колупати болячку. Я це роблю, і якийсь час мені болить. А тоді загоюється, і я знову роз’ятрюю рану, знову і знову. Вона ніколи не гоїться повністю.

Про причини вчинку Малколма Мейнарда читачам не розповідають, тож ми можемо лише здогадуватися, якими були його стосунки з дружиною, чому він настільки жорстко обірвав зв’язок не лише з нею, але й з дітьми, чому за чотири роки не надіслав жодної листівки тощо. Те, на чому зосереджується авторка, — переживання самого Деніела, наймолодшого Гоупа, який, напевно, був найменш готовим до того, що сталося. Намагаючись змусити читачів буквально відчути, як це — бути покинутим рідним батьком, Лара Вільямсон поетизує мову. Розлогі та вишукані метафори роблять оповідь хлопчика не такою реалістичною, проте допомагають з головою зануритись у світ його переживань. Водночас, попри те, що тема, якої торкається авторка, є доволі важкою, у романі збережно ідеальний баланс між серйозним і смішним (ви ж знаєте, що ніщо так не піднімає настрій ранком понеділка, як перманентний маркер?), трагічним і комічним, сумним і радісним. Отож, коли героєві здається, що він опинився у глухому куті, коли його охоплює тотальний відчай, з’являється промінь надії (не дарма ж саме так з англійської перекладається прізвище Деніела), що вказує йому на той шлях, яким він зможе рухатися далі.

Я довго думав, що моя родина неідеальна, а тоді збагнув, що це не має значення, бо для мене вона досконала.

Можливо, дуже прискіпливим читачам фінал роману «Хлопчик на ім’я Гоуп» здасться занадто патетичним і дещо неправдоподіним. Але це навряд зіпсує враження від прочитаного.


Лара Вільямсон Хлопчик на ім’я Гоуп / переклад з англ. Олени Оксенич. — Київ: Рідна Мова, 2017. — 232 с.

бестселери, романи для підлітків, тінейджери, книжки про кохання, що читати, найкращі сучасні книжки, підлітковий топ, добірка книжок, історії про втрату, скандинавська література, популярні книжки, самогубство, проблеми з батьками

Тринадцять причин чому, Джей Ашер

Якщо роман Лари Вільямсон розповідає про втрату того, що справді було, то знаменитий підлітковий бестселер Джея Ашера «Тринадцять причин чому» — про втрату того, що могло би бути. Про зруйновані ілюзії. Про невикористані можливості. Про прекрасне кохання, що існувало лише у натяках і мріях. Про Джульєтту, яка померла, не дочекавшись на свого Ромео. І, звісно ж, про самого Ромео, якому довелося змиритися зі смертю коханої та навчитися жити далі. Але спершу — вислухати її передсмертний монолог.

Уже з перших сторінок роман Ашера ловить читача у майстерно сплетене павутиння загадок і таємниць. І винна в тому насамперед вельми оригінальна форма оповіді, адже майже уся книга — це внутрішній діалог старшокласника Клея, такого собі сором’язливого Ромео, із самим собою та з голосом уже мертвої однокласниці Ханни Бейкер. Тиждень тому Ханна померла, наковтавшись пігулок. Та перед тим вона записала сім касет, на яких розкрила чимало таємниць про себе, своє шкільне життя та, зрештою, про причини свого вчинку. І, хоча Ханна вже померла, головний герой, а разом із ним і читачі, повинні дізнатися, що саме вона сказала.

І байдуже, що слухати її — це своєрідний виклик, що передбачає копирсання у собі, пошуки своїх маленьких і великих провин та грішків. Байдуже, що це доволі важка розповідь про незмінно жорстокий світ підлітків із булінгом, домаганнями, зрадами, заздрістю та лицемірством. Байдуже,  що це зіткнення з неминучістю — Ханна померла, ніхто її не врятував, ніхто не допоміг, ніхто вчасно не вислухав і не підтримав. Байдуже, бо навіть попри те, що аналізувати свої помилки та думати про руйнівні наслідки своїх вчинків або їхньої відсутності неприємно, Ханна подбала про те, щоби її сповідь не наважився проігнорувати ніхто… Принаймні жоден із адресатів пакунку з касетами, яких дівчина на початку першого ж запису звинуватила у своїй смерті.

Та попри все це, «Тринадцять причин чому» — це роман, який справді хочеться прочитати. І не лише через цікавий сюжет, інтригу та психологізм, але й через свідоме чи не дуже свідоме бажання побачити власне відображення навіть у такому бруднуватому дзеркалі. Крім того, Ашеру вдалося досягнути максимальної переконливості образу головного героя. Отож і стежити за ним — за тим, як, слухаючи касети, змінюється його ставлення до Ханни Бейкер і до її вчинку, за тим, як трансформується його світогляд — цікаво. І, хоча тема власне переживання втрати куди більше актуалізується в екранізації роману, що навсені 2017 року з’явилася на Netflix, книга підходить до проблеми суїциду з настільки різних сторін, що, не даючи готових однозначних відповідей, ставить читачам чимало філософських запитань, вказує на неоднозначності соціального світу, спонукає серйозніше поміркувати про те, що таке «відповідальність», та переконує в тому, що причин для того, щоби жити, значно більше, ніж тринадцять. Навіть попри смерть коханої.


Джей Ашер Тринадцять причин чому / переклад з англ. М. Торяника. — КМ-Букс, 2016.

бестселери, романи для підлітків, тінейджери, книжки про кохання, що читати, найкращі сучасні книжки, підлітковий топ, добірка книжок, історії про втрату, скандинавська література, популярні книжки, самогубство, проблеми з батьками

Ми були брехунами, Емілі Локгарт

Світ підліткового роману американської письменниці Емілі Локгарт «Ми були брехунами» нагадує ідеальний будинок. Високий та красивий, із просторими балконами, оранжереями, вигадливими барельєфами, стрункими колонами та такими ж стрункими мешканцями — споконвічно багатими Синклерами, демократами з широкими усмішками, квадратними підборіддями й агресивними тенісними подачами. Будинок американської мрії, подорожуючи численними кімнатами та коридорами якого, важко не помітити не тільки блиск, але й фальш. Справжнісінький палац, що зачаровує читачів і захоплює їхню увагу невеличкими драмами тільки заради того, щоби вони не одразу здогадалися — побудований він зі звичайних карт. Подубований нашвидкоруч, аби приховати, забути, притлумити біль втрати. Та, як усі ми добре знаємо, будь-якому картковому будиночку судилося бути зруйнованим за одну коротку мить. І таку мить, за задумом авторки, читачі переживуть разом із головною героїнею лише після того, як подолають кілометри океаном хвилювань, тривоги та неабиякого напруження.

Оскільки у художньому світі «Брехунів» усе обертається навколо минулого, гортаючи сторінки роману, заглиблюючись у вельми банальну, на перший погляд, історію про літо проведене в родинному чи то колі, чи то кодлі, про сімейний острів із кількома маєтками, запекла війна за які триває не перший рік, про розваги заможних американських підлітків, перше кохання та загадкову травму голови, відчуваєш себе детективом-археологом, що, обережно знімаючи нашарування часу та відкидаючи хибні фактичні докази, прагне докопатися до правди. Правди, яку головна героїня та оповідачка, найстарша онука родини Синклерів, глибоко сховала у своїй свідомості, під нестійким фундаментом того самого карткового палацу. Правди, яка, швидше за все, здивує і героїню, і читачів. Правди, що змусить плакати та співчувати тим, кому, здавалося, байдуже до чужих емоцій, хто ніколи не давав і не даватиме приводів співпереживати. Бо, як переконує сюжет роману, інколи люди вдаються до красивої та солодкої брехні лише заради того, щоби врятуватися від жахливої правди.

Як і в романі «Тринадцять причин чому», у самому серці роману «Ми були брехунами» лежить історія кохання. Є тут і свої Ромео з Джульєттою, є дуже шекспірівська ворожнеча між родинами, і навіть трагедія з наслідками є. От тільки розповідати про них детальніше — псувати потенційним читачам мить тієї неоднозначної насолоди, з якою спостерігають за руйнуванням карткових палаців.


Емілі Локгарт Ми були брехунами / переклад з англ. Тетяни Савчинської. — Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016.

підліткова література, книжки для підлітків, тінейджери, заборонені теми, бестселери, найкращі книжки для читання, підліткова проза, що читати підліткам, книжки про страждання, туве янссон, літня книжка, літня книга, летняя книга

Літня книжка, Туве Янссон

«Літня книжка» належить до тієї категорії текстів, у яких найважливіше залишається не написаним, а прихованим між рядками. І хоча така ж особливість є чи не у всіх текстах Туве Янссон, у «Літній книжці» вона відіграє ключову роль.

Як і з попередньою героїнею цієї добірки, з «Літньою книжкою» одразу ж з’являється спокуса говорити про оманливий перший погляд, після якого може здаватися, ніби уся ця повість – така собі меланхолійна історія про літо, що його дівчинка на ім’я Софія проводить разом із бабусею і татом на майже безлюдному острові у Фінській затоці. Літо, сповнене маленьких і непримітних пригод, прогулянок, розмов і нечастих зустрічей з іншими – такими несхожими одне на одного – людьми. За усіма цими дрібничками минають дні, минають ночі, минає літо… І повість закінчується. Але тільки, як ви вже, певно, зрозуміли, на позір, адже навіть перегорнувши останню сторінку книжки, не припиняєш думати про те, що авторка вирішила замовчати – про переживання втрати, про сімейну трагедію, про біль, який об’єднав двох жінок, маленьку Софію і її дорослу бабусю.

Якщо я не розкажу, то й ніхто більше; усе забудеться й загубиться.

Але, коли є перший погляд, то є і другий. І попри спокійність та розміреність оповіді, попри всю її меланхолійність та медитативність, читання «Літньої книжки» дещо нагадує бентежне очікування грому після блискавки. Кожна нова сторінка, кожен розділ сповнені цього чатування – ніби от-от пролунає важкий гуркіт, від якого обов’язково закладе вуха. Ніби от-от героїні нарешті зізнаються в тому, як їм важко жити з тим, що сталося.Так-так, те ж саме передчуття руйнування карткового палацу, що переслідує читачів роману Емілі Локгарт. От тільки Туве Янссон іде іншим шляхом. Навіть на останніх сторінках роману панує штиль, ніщо не гримить і не руйнується. Усе відбувається саме так, як у звичайному житті звичайних людей – про те, що болить, не говорять відверто та прямо. І тільки читачам, які справді дуже уважно спостерігають за героями, які не лінуються самостійно шукати у тексті натяки та сліди, які не бояться бачити у всьому інший сенс: у подіях – символізм, в описах – метафори, у словах – неоднозначність, вдається урешті-решт відчути усю глибину, психологізм та об’ємність тексту Туве Янссон.


Туве Янссон Літня книжка / переклад зі швед. Наталі Іваничук. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. — 160 с.

Новинки Форуму видавців 2017: найцікавіші перекладені книжки для дітей, книжковий ярмарок, що читати, дитячі книжки, книжкові новинки, література для дітей,казки,віммельбухи,класика дитліту, що купити,дитячі видання,найкращі книжки для дітей,підліткова проза,шведські книжки

Моя бабуся просить їй вибачити, Фредерік Бакман

Наостанок — про найбільший і, певно, найсильніший роман цієї добірки, про скандинавський бестселер Фредеріка Бакмана «Моя бабуся просить їй вибачити». Емоційну та проникливу книгу, у якій вмістилося стільки сумних і водночас життєствердних розповідей про втрати, що порівняти її можна хіба з рукавичкою з української народної казки. Рукавичкою, мешканцям якої довелося не просто повернутися вийти із затишної «зони комфорту», а перестати тікати та подивитися в очі своїм страхам, печалям та чудовиськам минулого.

В основі сюжету лежить історія про дівчинку Ельзу та її Бабуню. Ельзі сім, і вона не така, як інші. Вона «з тих дітей, які рано зрозуміли, що йти своїм шляхом легше, якщо ти можеш вибирати свій власний саундтрек», з тих, які знають, що найкраща література — це комікси та книжки про Гаррі Поттера, які, як сказав би Антуан де Екзюпері, на відміну від багатьох, знають, чого шукають.
Ельзиній Бабуні – сімдесят сім, і вона шалена, неповторна, смішна, самовпевнена, ризикова… Іншими словами — вона також не така, як більшість. А ще вона єдиний найкращий друг Ельзи та її супергероїня. Авжеж, супергерої потрібні усім, але найбільше тим, хто наважується відрізнятися і тим самим кинути виклик такому банальному, сірому та жорстокому світу, як наш.

Саме Бабуня, яка майже все життя присвятила лікуванню людей — тобто буквально рятуванню інших, допомагає Ельзі залишатися собою та бути хороброю, попри всі негаразди, як от розлучення батьків, шкільні цькування тощо. Щоправда, поки Ельзі це вдається лише у вигаданій Бабунею Країні-Спросоння, а саме у королівстві Міамас, у якому дівчинці «ніхто не каже, що вона мусить навчитися підлаштовуватись», бо, як переконує семирічну онуку семдисятисемирічна бабуся, Міамас «повністю складається з фантазії». А куди ж ще, як не у вигадку, тікати від обмежень, фальші, жорстокості та абсурдності реального світу?
І все було б чудово, та, як відомо, завжди є одне але. Одного дня Бабуня помирає…

Бабуня нічого не каже про рак, заради Ельзи. А Ельза нічого не каже про смерть, заради Бабуні. Бо Бабуня не любить говорити про смерть, особливо про свою власну.

Але перед тим, як назавжди покинути онуку, вона вигадує для неї дивовижний казковий квест із листами, загадками, підказками та несподіванками. Квест, який допоможе Ельзі не лише краще пізнати Бабуню та не таку вже й вигадану історію Країни-Спросоння, а, головне, не залишитися сам-на-сам із печаллю, адже, коли втрачаєш когось, важливо не почуватися самотньою, важливо мати друзів, готових підтримати та захистити.
Хоча герої у романі «Моя бабуся просить їй вибачити» напрочуд переконливі — що вже там казати, їм віриш, співчуваєш та співпереживаєш, образ дитини у ньому є насамперед оптикою, що якнайкраще пасує для того, щоби допомагає руйнувати стереотипи та умовності і показати світ не таким, яким його звикли бачити дорослі, а трішки очудненим. Наївним, вразливим, крихким, дещо занадто простим, але не бутафорським. Як і вже згаданий тут Екзюпері, Бакман акцентує увагу читачів на конфлікті різних систем цінностей, використовуючи не дуже оригінальну антитезу діти/дорослі. От тільки на відміну від французького письменника минулого століття, сучасний шведський автор переконує читачів у тому, що дитина є в кожному з нас, у тому, що казковий світ з вурсами, драконами, перевертнями та морськими феями справді існує — варто просто уважніше подивитися на людей, яких ми зустрічаємо щодня.

Окремого коментаря заслуговує сама оповідь, сповнена символізму, поетизму та легкої іронії. Оповідь, яка нагадує вишукану гру, за правилами якої роль читача прописана не гірше, ніж персонажів і персонажок роману: Ось тут плакати, ось тут сміятися, ось тут зупинитися і подумати, а тут пришвидшити рух за текстом, а тут заплутатися і перечитати ще раз. І хоча роман «Моя бабуся просить їй вибачити» написаний не для підлітків, але він міг би добре зійти за young adult. І зовсім не через те, що головній героїні усього сім років, а проблеми, що їх торкається автор, знайомі багатьом, не зважаючи на вік, але й через те, що він зовсім не вимагає велетенського читацького досвіду (усі ж бо підлітки знають, що таке казки та хто такий Гаррі Поттер) — лишень уважних і вдумливих читачів, яким, будьте певні, обов’язково захочеться вивчити чимало пасажів роману напам’ять, аби цитувати їх за кожної нагоди.


Фредерік Бакман Моя бабуся просить їй вибачити / переклад з англ. Ольги Захарченко. — Київ : Книголав, 2017. – 416 с.

Міра Київська
Міра Київська

авторка, редакторка сайту Букмоль