Ми знаємо безліч історій, написаних для дітей і підлітків, які розповідають про родину: про стосунки з мамами й татусями, про пошуки батьків і про намагання втекти від них. Але сім’я — це не завжди й не лише мама-тато. І в цій добірці ми ділимося з вами кількома історіями про інших членів родини: бабусь і дідусів, які от-от підуть і ніколи більше не повернуться.
Про читання / Рецензія
11 Грудня 2020
19353
Прощавай: книжки про бабусь, дідусів і зв’язок, який не урвати
Міра Київська
головна редакторка

 

Історії, здатні об’єднувати та примирювати людей не гірше (а то й краще!) за політичні гасла. Історії дозволяють мандрувати іншими світами та пізнавати цей. Вони дарують можливість переживати нові почуття і, що не менш важливо, розуміти себе та інших. А ще історії – це наш спосіб не давати зникнути тим людям, яких більше немає. Можливість знову побути з ними і водночас – шанс змиритися з тим, що зустрічі з ними можуть відбуватися лише в твоїй свідомості. Історії, про які йдеться у цій добірці – це розповіді про особливі стосунки з бабусями та дідусями. У кожній із них є втрата, але не вона найважливіша, а саме спілкування, дружба, розуміння та надзвичайно міцний зв’язок між поколіннями.

Втікачі, Ульф Старк

8+

Якщо позгадувати більшість літературних бабусь і дідусів, можна зробити висновок, що всі вони доволі схожі між собою. Завжди добрі та розважливі, мудрі та лагідні… Такі хороші й ідеально, що аж млосно! На їхньому тлі дідусь головного героя останньої книжки Ульфа Старка «Втікачі» — біла ворона. Велика така й нестерпна ворона, яка постійно лихословить, вередує, свариться та бурчить. Проте це зовсім не означає, що він не любить свого онука (і що той не любить його у відповідь). Ба більше, вибуховий характер і впертість роблять цього дідуся значно цікавішим, оригінальнішим і навіть харизматичнішим. А ще — справжнішим. Адже, треба визнати, що якими б хорошими не були рідні та близькі нам люди, вони ніколи не ідеальні. Власне, саме дивовижна справжність цієї історії, її героїв, емоцій, конфліктів і проблем вкупі з вишуканими деталями побуту, якими сповнена оповідь, і роблять невеличку книжку «Втікачі» такою зворушливою, сильною та об’ємною.

книжки про втрату, книжки про трагедії, психологізм, мій дідусь був черешнею, анджела нанетті, видавництво старого лева, література про травматичний досвід, дитячі книжки про смерть, як пережити смерть, мой дедушка был вишней, Мій Дідусь став привидом, Кім Фупц Окесон, Ева Ерікссон, Моя бабуся просить їй вибачити, Фредерік Бакман, Острів мого дідуся, Бенджі Девіс, Втікачі, Ульф Старк

Якщо ви добре знаєтеся на творчості Ульфа Старка, то одразу ж упізнаєте дідуся — того самого дідуся з повісті «Мій друг Персі, Баффало Білл і я», який постійно всім незадоволений і не любить, здається взагалі нікого, крім бабусі. Навіть свого сина тільки й робить, що критикує. Але тепер ми бачимо цього дідуся трохи інакшим. Його кохана дружина померла, а сам він опинився в лікарні — дуже-дуже хворий і сердитий. Сердитий, адже проводити свої дні в лікарняному ліжку під уважним наглядом лікарів і медсестер — то для нього справжня мука. Чи можна спостерігати за стражданнями людини, яку дуже сильно любиш? Звісно, що ні. Саме тому головний герой, з вуст якого ми й дізнаємося всю цю історію, наважується на серйозну авантюру. Спланувавши все до останньої дрібнички та заручившись підтримкою Адама з пекарні, хлопчина, потай від батьків, допомагає дідусеві на кілька днів утекти. Чкурнути на кілька днів до будинку, «де жили вони з бабунею до її смерті і де він узимку після того впав і поламав стегнову кістку». Навіщо? «Аби дещо владнати» — каже дідусь онукові, даруючи читачам шанс самим поміркувати про справжні причини.

Тато не хотів їздити туди надто часто, бо дідусь був нестерпний. Він завжди такий був, але тепер став іще нестерпніший.
Він злився і кричав. А ще випльовував пігулки, які мали б його істотно заспокоювати. І сварив медсестер.
— Мене запроторили сюди, як тварину! — репетував він. — Хто я, по-вашому? Мавпа?

Якщо звести сюжет книжки до хронологічної послідовності подій, які в ній відбуваються, то нічого, крім кількох відвідин онуком дідуся в лікарні та цієї втечі на вікенд ми не знайдемо. Але за каскадом цих ніби незначних подій криється щось значно більше та важливіше. Велетенська картина родинних стосунків, сповнених щирої любові, але водночас зі своїми непорозуміннями та конфліктами, які так часто трапляються між рідними людьми. Крім того, що звично для текстів Ульфа Старка, за лаконізмом оповіді та сюжетною простотою, за легким гумором та іронією ховається неабияка філософська глибина.

Часом брехати — єдиний спосіб казати правду.

Переживання втрати, прощання з життям і прощання з рідною людиною — про все це, про що нам складно навіть думати, автор пише невимушено та природно, не набридаючи повчаннями та довжелезними красивими фразами про очевидне, даючи простір для особистих досвідів і власних висновків. І хоча в фіналі на героїв чекає очевидне й невідворотне, історію звучить напрочуд життєствердно. Хоча це й не дивно — з Ульфом Старком інакше не буває.


Ульф Старк Втікачі / текст Ульф Старк, іл. Марія Фоя / пер. з швед. Галина Кирпа. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. – 96 с.
книжки про втрату, книжки про трагедії, психологізм, мій дідусь був черешнею, анджела нанетті, видавництво старого лева, література про травматичний досвід, дитячі книжки про смерть, як пережити смерть, мой дедушка был вишней, Мій Дідусь став привидом, Кім Фупц Окесон, Ева Ерікссон, Моя бабуся просить їй вибачити, Фредерік Бакман, Острів мого дідуся, Бенджі Девіс, Втікачі, Ульф Старк

Мій дідусь був черешнею, Анджела Нанетті

9+

Книжка Анджели Нанетті – це розповідь про стосунки між трьома поколіннями, про взаємини між закоренілими містянами та закоханими у землю селянами, про перші зустрічі зі смертю та здатність співпереживати, про взаємодопомогу і взаєморозуміння, про любов до природи і здатність бути добрим до інших. Розповідаючи про цю книжку, не хочеться зосереджуватися на дотепних моментах, яких у тексті чимало, на іронії, відчитати яку вдасться лише дорослим, і на перебігові подій, який важить значно менше за те, як він впливає на героїв. Загалом, сюжет повісті складно звести до одного короткого визначення. Але, якщо спробувати означити його кількома словами, то можна дійти до висновку, що це історія про родину, життя і дідуся. Про родину, як квінтесенцію духовної спорідненості та близькості між людьми, життя, яке не закінчується доти, доки тебе хтось любить, і дідуся Оттавіано, який навчив свого онука Тоніно – головного героя й оповідача – усе це розуміти.

Кілька років тому Тоніно, очима якого ми й спостерігаємо всю цю історію, жив у місті разом з мамою і татом. По сусідству з ними мешкали татові батьки з улюбленим песиком: Луїджи, Антоньєтта і Флоппі, а в сорока кілометрах за містом – мамині – Оттавіано і Теодолінда. В цілому, історія Тоніно починається зі смерті бабусі Теодолінди, коли головний герой вперше зіштовхується з чимось, чого він не може зрозуміти і вперше стає свідком похорону. Звичайно, фраза «Бабця Теодолінда померла» нічого не пояснює п’ятирічному Тоніно, не дає відповіді на питання «Де бабця?». Він ще може змиритися з тим, що бабуся «поїхала». Але як вона може бути і «дерев‘яному ящику», і «на небі» одночасно?

У день похорону все ще більше заплуталося, бо хтось сказав мені, що у тому дерев’яному ящику, на який наклали купу квітів, – бабця Теодолінда і що її несуть на цвинтар. Якщо вона там, усередині, то не може бути на небі; значить, мене обдурили.

Єдиним, хто зміг пояснити Тоніно смерть стає дідусь Оттавіоно: «Бабці Лінди не видно, але, знаєш, вона не пішла звідси зовсім. Бабця сказала, що залишає замість себе Альфонсину, і просила, щоб ми всі дбали про неї – так, ніби це сама бабця». Таким чином, давня, як світ, ідея реінкарнації виявляється найадекватнішим і найдієвішим способом зробити смерть чимось зрозумілим, не страшним і не травматичним для дитячої свідомості.

Центральним образом повісті стає черешня Фелічія (від італ. феліче – щасливий) – дерево, яке дідусь Оттавіано посадив у день народження мами Тоніно – Фелічіти. Щаслива черешня постає символічним втіленням і родини – як родинне дерево, і життя – як дерево життя, і дідуся – як дерево пізнання, родинне дерево та дерево життя заразом. Саме черешня, у якій так просто реалізується ідея реінкарнації, у якій поєднується звичайне біологічне життя і магія, допомагає Тоніно пережити смерть дідуся Оттавіано та зрозуміти, що таке турбота про близьких і рідних. 

книжки про втрату, книжки про трагедії, психологізм, мій дідусь був черешнею, анджела нанетті, видавництво старого лева, література про травматичний досвід, дитячі книжки про смерть, як пережити смерть, мой дедушка был вишней, Мій Дідусь став привидом, Кім Фупц Окесон, Ева Ерікссон, Моя бабуся просить їй вибачити, Фредерік Бакман, Острів мого дідуся, Бенджі Девіс, Втікачі, Ульф Старк

Сказати, що сімейна історія Тоніно – це історія про втрату можна лише не читаючи книжки. Під кінець повісті уважні читачі обов’язково переконаються, що увесь час мова йшла аж ніяк не про втрати, а – про знаходження, головним чином, себе, рідних людей і рівноваги у світі. Отож, хоч книжка і торкається складних та серйозних тем (а чи може у дитячій літературі бути тема складніша за смерть близької людини?), вона не є трагічною, а швидше навпаки – життєствердною. Авторка вдало відтворює мову та психологію справжньої, не рафінованої дитини, отож читачам не складно буде повірити в цю історію і зблизитися з головним героєм. Можливо, не для кожного, але для багатьох він стане другом та цікавим співрозмовником, а його досвід допоможе у житті як дітям, так і дорослим.


Анджела Нанетті Мій дідусь був черешнею / текст Анджели Нанетті, іл. Анастасія Стефурак / пер. з італ. Андрій Маслюх. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. — 136 с. 
книжки про втрату, книжки про трагедії, психологізм, мій дідусь був черешнею, анджела нанетті, видавництво старого лева, література про травматичний досвід, дитячі книжки про смерть, як пережити смерть, мой дедушка был вишней, Мій Дідусь став привидом, Кім Фупц Окесон, Ева Ерікссон, Моя бабуся просить їй вибачити, Фредерік Бакман, Острів мого дідуся, Бенджі Девіс, Втікачі, Ульф Старк

Моя бабуся просить їй вибачити, Фредерік Бакман

12+

Хоча цей бестселер Фредеріка Бакмананаписаний не для дітей і не для підлітків, але він також заслуговує на місце в цій добірці. І зовсім не через те, що головній героїні усього сім років, а проблеми, що їх торкається автор, знайомі багатьом, не зважаючи на вік, але й через те, що він зовсім не вимагає велетенського читацького досвіду (усі ж бо підлітки знають, що таке казки та хто такий Гаррі Поттер) — лишень уважних і вдумливих читачів, яким, будьте певні, обов’язково захочеться вивчити чимало пасажів роману напам’ять, аби цитувати їх за кожної нагоди.

В основі сюжету лежить історія про дівчинку Ельзу та її Бабуню. Ельзі сім, і вона не така, як інші. Вона «з тих дітей, які рано зрозуміли, що йти своїм шляхом легше, якщо ти можеш вибирати свій власний саундтрек»; із тих, які знають, що найкраща література — це комікси та книжки про Гаррі Поттера; із тих, які, на відміну від дорослих, знають, чого шукають.

Ельзиній Бабуні — сімдесят сім, і вона шалена, неповторна, смішна, самовпевнена, ризикова… Іншими словами — вона також не така, як більшість. А ще вона єдиний найкращий друг Ельзи та її супергероїня. Авжеж, супергерої потрібні усім, але найбільше тим, хто наважується відрізнятися і тим самим кинути виклик такому банальному, сірому та жорстокому світу, як наш.

Саме Бабуня, яка майже все життя присвятила лікуванню людей – тобто буквально рятуванню інших, допомагає Ельзі залишатися собою та бути хороброю, попри всі негаразди, як от розлучення батьків, шкільні цькування тощо. Щоправда, поки Ельзі це вдається лише у вигаданій Бабунею Країні-Спросоння, а саме у королівстві Міамас, у якому дівчинці «ніхто не каже, що вона мусить навчитися підлаштовуватись», бо, як переконує семирічну онуку семдисятисемирічна бабуся, Міамас «повністю складається з фантазії». А куди ж ще, як не у вигадку, тікати від обмежень, фальші, жорстокості та абсурдності реального світу?
І все було б чудово, та, як відомо, завжди є одне але. Одного дня Бабуня помирає…

Бабуня нічого не каже про рак, заради Ельзи. А Ельза нічого не каже про смерть, заради Бабуні. Бо Бабуня не любить говорити про смерть, особливо про свою власну.

Але перш ніж назавжди покинути онуку, вона вигадує для неї дивовижний казковий квест із листами, загадками, підказками та несподіванками. Квест, який допоможе Ельзі не лише краще пізнати Бабуню та не таку вже й вигадану історію Країни-Спросоння, а, головне, не залишитися сам на сам із печаллю, адже, коли втрачаєш когось, важливо не почуватися самотньою, важливо мати друзів, готових підтримати та захистити.
Хоча герої у романі «Моя бабуся просить їй вибачити» напрочуд переконливі — що вже там казати, їм віриш, співчуваєш та співпереживаєш, образ дитини у ньому є насамперед оптикою, що якнайкраще пасує для того, щоби допомагає руйнувати стереотипи та умовності та показати світ не таким, яким його звикли бачити дорослі, а трішки очудненим. Наївним, вразливим, крихким, дещо занадто простим, але не бутафорським. Як і вже згаданий тут Екзюпері, Бакман акцентує увагу читачів на конфлікті різних систем цінностей, використовуючи не дуже оригінальну антитезу діти/дорослі. От тільки на відміну від французького письменника минулого століття, сучасний шведський автор переконує читачів у тому, що дитина є в кожному з нас, у тому, що казковий світ із вурсами, драконами, перевертнями та морськими феями справді існує — варто просто уважніше подивитися на людей, яких ми зустрічаємо щодня.


Фредерік Бакман Моя бабуся просить їй вибачити / переклад з англ. Ольги Захарченко. — Київ : Книголав, 2017. – 416 с.
книжки про втрату, книжки про трагедії, психологізм, мій дідусь був черешнею, анджела нанетті, видавництво старого лева, література про травматичний досвід, дитячі книжки про смерть, як пережити смерть, мой дедушка был вишней, Мій Дідусь став привидом, Кім Фупц Окесон, Ева Ерікссон, Моя бабуся просить їй вибачити, Фредерік Бакман, Острів мого дідуся, Бенджі Девіс, Втікачі, Ульф Старк

Мій Дідусь став привидом, Кім Фупц Окесон, Ева Ерікссон

4+

На відміну від решти книжок із цієї добірки, які спершу знайомлять читачів із героями, дають нам час прив’язатися, відчути до них симпатію та пройнятися співчуттям, а вже потім заводять розмову про втрату, книжка данського письменника Кіма Фупца Окесона й ілюстраторки Еви Ерікссон починається зі звістки про смерть дідуся. Дідуся, якого маленький хлопчик Есбен кликав просто Дідусем.

Найперше, що впадає в око, — напрочуд легкий стиль оповіді, який буквально вражає своєю проникливістю, зворушує та водночас змушує усміхатися. І хоча від самого початку — з самої лише назви — ми вже знаємо, про що йтиметься в цій історій, тут немає навіть тіні патетики та драматизму. І ця простота в розмові про найважче та найскладніше зачаровує.

Мама каже Есбенові, ніби Дідусь став ангелом, але що це означає? Що він тепер має крила та носить білу льолю? Тато каже, що Дідуся поховають під землею і він стане землею. Проте ні мамине, ні татове пояснення не допомагають Есбенові менше сумувати. Коли ж батька втішити сина не вдається, до Есбена несподівано приходить сам Дідусь і вмощується у нього на комоді. Виявляється, батьки помилилися, Дідусь тепер не янгол, не земля, а привид.
На щастя, в Есбена є книжка про привидів, з якої Дідусь дізнається, що привидами люди стають тоді, коли не встигли зробити щось за життя. Але що саме? Онук одразу пропонує кілька варіантів: окуляри, штучні зуби, а, може, зубну щітку? Але ні, це щось інше. Аби з’ясувати що саме дід з онуком вирушають у справжню мандрівку в часі. Уявну, певна річ.

Спершу їхній діалог нагадує повільне звільнення Дідуся з образу звичайного «дідуся». Адже треба визнати, що наші бабусі й дідусі справді дуже часто так і лишаються для нас заручниками певного кліше, а ми, хоч і любимо їх, рідко докладаємо зусиль, аби побачити в них особистостей. Бодай і в подобі привида, спілкуючись зі своїм онуком, Дідусь розповідає про те, яким було його життя. Потім цю історію продовжує вже Есбен: просто ділиться спогадами, адже його дідусь – це насамперед усі ті дивовижні спогади про нього, а не біль від втрати. Поступово перед нами постає вже не просто «дідусь» і «добрий сім’янин Гольґер», а повноцінний персонаж, живий і справжній Дідусь, який нарешті розуміє, чого не зробив за життя.

— Знаєш, чого мені бракувало і чого я не зробив за життя? Я не попрощався з тобою, зі своїм любим онучком Есбеном…
Вони трішки поплакали. Дідусь сказав, що Есбен повинен бути чемним. Обоє обіцяли собі, що думатимуть один про одного час од часу (бо думати постійно — це вже зайве).

Після прочитання уся та легкість, яку ми спостерігали в самому тексті, залишається з нами. Смерть, з якої почалася книжка, нікуди не зникла. Ба більше, про неї говорили прямо й безпосередньо. Але після цієї розмови з привидом, яка цілком може бути як метафорою, так і звичайним маренням головного героя, смерть сприймається вже трошечки інакше. На щастя, автор уберіг своїх читачів від банальних висновків, натомість допоміг кожному та кожній зробити свій.


Кім Фупц Окіссон, Ева Ерікссон Мій Дідусь став привидом / текст Кіма Фупца Окіссона, ілюстрації Еви Ерікссон / пер. з дан. Наталя Іваничук. – Чернівці : Чорні вівці, 2018. – 32 с.
книжки про втрату, книжки про трагедії, психологізм, мій дідусь був черешнею, анджела нанетті, видавництво старого лева, література про травматичний досвід, дитячі книжки про смерть, як пережити смерть, мой дедушка был вишней, Мій Дідусь став привидом, Кім Фупц Окесон, Ева Ерікссон, Моя бабуся просить їй вибачити, Фредерік Бакман, Острів мого дідуся, Бенджі Девіс, Втікачі, Ульф Старк

Острів мого дідуся, Бенджі Девіс

3+

Наостанок — ще одна історія прощання з дідусем. Іще один спосіб говорити про смерть із дитиною. І ще один шлях прийняття втрати рідної людини. Книжка-картинка «Острів мого дідуся», яку вигадав, написав і намалював уже знаний і любий багатьом дітям художник Бенджі Девіс, звертається до наймолодшої аудиторії. Про те, що дідусь головного героя помирає навіть дорослі читачі розуміють не одразу, майже в самому фіналі історії, адже упродовж усієї розповіді автор не використовує слів, які прямо апелювали б до смерті. Його історія — це історія про мандрівку.

Одного дня маленький Сід приходить у гості до свого дідуся й крізь великі металеві двері на горищі опиняються разом з ним на борту велетенського корабля. Дідусь вправно керує судном тримаючи курс на красивий тропічний острів. Острів із купою розваг, яскравих квітів, екзотичних тварин і смачних фруктів, з книжками, гамаком та затишною хатинкою в джунглях, на якому дідусь зрештою вирішить зостатися. Звісно, хлопчик сумуватиме за дідусем, але хіба це зіпсує їхні стосунки?

Сід любить дідуся.
Дідусь любить Сіда.
І так буде завжди.

Сама мандрівка, острів, який так і хочеться назвати райським, корабель, яким спершу кермує дідусь, а потім сам онук, море — всі ці символи та метафори, якими Бенджі Девіс говорить із читачами, доволі прості, а втім — глибокі. Крім того, завдяки вишуканим лаконічним малюнкам, які тонко передають настрій та емоції, вони стають ще потужнішими та об’ємнішими.

книжки про втрату, книжки про трагедії, психологізм, мій дідусь був черешнею, анджела нанетті, видавництво старого лева, література про травматичний досвід, дитячі книжки про смерть, як пережити смерть, мой дедушка был вишней, Мій Дідусь став привидом, Кім Фупц Окесон, Ева Ерікссон, Моя бабуся просить їй вибачити, Фредерік Бакман, Острів мого дідуся, Бенджі Девіс, Втікачі, Ульф Старк

Звісно, як і будь-яка інша книжка з цієї добірки, «Острів мого дідуся» потребує обговорення з дітьми. Але це зовсім не означає, що читати самостійно ці тексти не можна. 


Бенджі Девіс Острів мого дідуся / пер. з англ. Валерія Іванова.  – Київ: Nebo BookLab Publishing, 2020. – 32 с.
без табу Бенджі Девіс дідусі та бабусі дитячі книжки про смерть Ева Еріксон травматичний досвід Ульф Старк що читати дітям