Читати (не) заборонено: про пубертат без сорому

Говорити про пубертат поза щільно зачиненими дверима шкільного класу — заборонено. Відкрито питати про секс — заборонено. Казати  про свої проблеми в інтернеті — заборонено. Читати посібники для підлітків — не заборонено! Книжки й енциклопедії про пубертат вже не один рік виручають сором’язливих батьків і напевне не менш сором’язливих підлітків, відповідаючи на незручні запитання про тіло, емоції, стосунки і розчарування.
Не всі можуть написати хороший підлітковий посібник, але багато хто намагається. Кому ж не хочеться побути авторитетом і спробувати врятувати нещасних дітей, яких спіткало дорослішання. Так ми й маємо цілу купу подібних книжок:  адекватних, сексистських, виховальних, нудних, емоційних, красивих і занадто дитячих. І майже завжди вони — не власна покупка. Вони — подарунок.
«Читати заборонено! (майже) таємний посібник» від видавництва «Чорні вівці» — це чудовий подарунок українському книжковому ринку. Багато в чому ця книжка на голову вища за розділені за гендером посібники чи сухі біологічні енциклопедії, які є чи не в кожному книжковому магазині. Так, про дорослішання дівчат і хлопців одночасно для дівчат і хлопців. Ні, хлопці не йдуть на прогулянку, поки дівчата слухають про тампони. Всі слухають про тампони! Або радше пишуть про них і про всі інші нагальні теми, бо друзі дитинства Піа і Пауль ведуть спільний щоденник, де, як самі кажуть, «досліджують секс» та обговорюють загальні проблеми підліткового віку й особисте життя одне одного. Тут є сюжет (!) — історія стосунків двох персонажів, вставки з поясненнями, термінами, словником, схемами, плюс примітки української перекладачки щодо українських реалій, відмінних від німецьких. До речі, «Читати заборонено…» видана за підтримки Ґете Інституту.
Піа і Пауль не дуже далекі від українських підлітків. Фізіологія і табу — універсальні явища. Вони, як оповідач і оповідачка, мають встановити певну довіру між книгою і підлітками, зробити її більш цікавою і близькою. Але трюк з написанням посібника для не-дорослих у формі щоденника використовували безліч разів, він здається найбільш очевидним способом відійти від формату енциклопедії. Коли читаєш подібні щоденники, завжди бачиш за ними дорослого автора, як би він не ховався, вдаючи когось рівного. «Читати заборонено…» відходить від шаблону, бо має оповідача й оповідачку, але це все одно надто просто. З іншого боку, виклад як в підручнику теж не приваблює підлітків. Складно балансувати між двома крайнощами. Поки найкраще це вдалося Маїм Бялік у «Дівчатам слово»: вона розповідає про дорослішання дівчини від свого імені, використовує власні історії з молодості і знання з біології, не ховається за персонажами й не зникає в тексті, а  відкрито й відверто говорить з читачками.


Але Піа і Пауль не лише виконують функцію оповідачів чи репрезентують стандартних підлітків певного гендеру. Це повноцінні персонажі зі складними стосунками, що хоч не завжди логічно, але розвиваються. І Пауль, і Піа мають характер, минуле, захоплення, думки — і це все впливає на їхній досвід дорослішання. Такі персонажі — це щось нове і надзвичайно приємне, бо автори подібних книжок часто забувають: поки підлітки проходять через пубертат, то продовжують жити і мають проблеми, пов’язані не тільки з маточками й тичинками.
Так, головні зірки «Читати заборонено…» — маточки і тичинки. Авторка — Ілона Айнвольт — не боїться використовувати для пеніса і вульви будь-які наявні біологічні назви та народні евфемізми. Вона пише відвертою легкою мовою і виникає враження, що розважається у процесі. Тому і читається книжка швидко й часто з посмішкою. Переходи від одного питання до іншого логічні, зумовлені історією і їх можна умовно поділити на проблеми пубертату, сексуальності й соціальних норм. Помітно, що говорити про місячні, вагітність, нічну еякуляцію, гоління або секс загалом авторці комфортно. Але в більш складні або контроверсійні питання вона не заглиблюється, опускає важливі деталі, ніби намагається скоріше завершити. Так, наприклад, у посібнику згадується про пігулки, гінекологів і презервативи (дуже багато презервативів), але нічого про екстрену контрацепцію і її використання. Стандартні настанови щодо небезпеки сексуального насильства (кажи «ні» і в разі небезпеки повідом дорослим), але нічого про культуру зґвалтування чи що робити, якщо це сталося з тобою або з кимось знайомим.
У такі моменти невимушений настрій оповіді збивається. Кульмінація цього дискомфорту припадає на уривок про порно та наскрізний конфлікт щодо гендеру. Порнографії присвячено кілька приблизно таких речень: «Це лише для дорослих! Це нормалізує насилля над жінками! НЕ ДИВІТЬСЯ!». Тут не заперечиш, але питання загалом не розкрите, тож навряд чи це зупинить когось від перегляду порно. І чому б не згадати про менш токсичні альтернативи у жанрі еротики? Питання гендеру також нормально не розглянуте. Персонажі сваряться і ніяковіють, коли йдеться про гендерну ідентичність, і авторка, здається, теж. Серед персонажів книги ми все одно зустрічаємо типові гендерні стереотипи, як-от дурна популярна модниця і збочений агресивний мачо.
Причина різного підходу до різних тем у тому, що «Читати заборонено…» —  книжка не про сексуальну освіту, як може здатися з обкладинки, а про дорослішання і пубертат для читачів дуже конкретного віку — 10–14 років. Вона більш читабельна та прогресивна, ніж все, що ви дарували або вам дарували до цього. Старшим підліткам вона, на жаль, не допоможе (ми все ще маємо тільки ненадійні простори інтернету). Хоча продивитися книжку варто усім: вона має неймовірне яскраве оформлення, яке точно зробить ваш день. Думали, в серіалі «Ейфорія» показали багато статевих органів? А от і ні. Тож дивіться, читайте і зростайте безсоромно.

Катерина Кіщинська
Катерина Кіщинська
учасниця підліткової редакції сайту TeenSide, авторка рубрики "Teen Review"