«Пампа блюз» — це книга про дорослішання, відповідальність і складні стосунки з батьками. Тут є атмосфера маленького містечка, яка поєднується із нудьгою та бажанням втекти куди завгодно, лише б не лишатися на місці. Книга буде цікавою тим, кому набридло щодня робити одне й те саме, і тим, хто хоче вибратися до затишної паралельної реальності.
Teenside / Teen Review
20 Грудня 2020
1372
‎Пампа блюз: дорослішання в ізоляції
Катерина Андрійчук
учасниця підліткової редакції TeenSide

Пампа Блюз, Рольф Лапперт, книги про підлітків, книги про дорослішання, відповідальність, підліткова література, література для підлітків, книги для підлітків, німецька література, німецькі книги, німецькомовна література

Безперервна монотонність буднів викликає відчуття суму й самотності. Ми всі відчували щось подібне, наприклад, під час локдауну. А якщо ви живете в маленькому селищі, де не відбувається нічого цікавого для вас, ці відчуття стають постійними. Як у головного героя книги Рольфа Лапперта «‎Пампа блюз», 16-річного Бена. Він єдиний підліток у селищі Вінгроден, де всі знають одне одного, а з розваг — лише посиденьки у місцевому барі. Бен змушений доглядати за своїм дідусем Карлом, хворим на деменцію. Часом Карл не може згадати, як зав’язувати шнурівки або накривати на стіл, а часом згадує свою колишню дружину, з якою вони розійшлися більше двадцяти років тому. Бен, звичайно, не хоче бути прив’язаним до свого селища, а мріє поїхати в Африку, де працював його покійний батько, проте ця мрія видається зовсім примарною.

Хоча Бен наймолодший з жителів Вінгродена, він поводиться менш інфантильно, ніж дорослі персонажі. Власник місцевого бару, Масловецьки, весь час вигадує нереалістичні способи зробити своє селище всесвітньо відомим. Інші взагалі нічого не прагнуть, нічого не роблять (лише щовечора п’ють за рахунок Масловецьки) і не наважуються переїхати до інших місць, хоча ніщо важливе їх насправді у Вінгродені не тримає. Карл чудово вписується у цю картину, бо поводиться радше як мала дитина, ніж як людина похилого віку. Він медитативно обклеює стіни своєї кімнати вирізками із журналів синього кольору, радіє дрібним подаруночкам, на кшталт кумедних сонячних окулярів із дзеркальцями заднього виду, та завжди здивовано дивиться на Бена, коли відбувається щось незвичне. 

Найпопулярніша тема для розмов під час вечірніх посиденьок — історії про славне минуле, коли у персонажів було цікаве життя. Ці історії складають велику частину розповіді, бо саме з розповідей Бена про інших жителів ми дізнаємося, як вони опинилися тут та чим вони займаються. Кожен береже свою історію, розказує її усім по черзі по декілька разів, намагається щоразу залишатися емоційним і зберігати якнайбільшу точність. Вони стали для жителів єдиним різноманіттям, яке вони можуть собі дозволити. 

Життя у Вінгродені пожвавлюється тільки коли Масловецьки задумує зробити НЛО, щоб привернути увагу журналістів та прославити селище. Як не дивно, у селище справді приїжджає журналістка (або ні) Лена і в той же день за підозрілих обставин помирає чоловік місцевої красуні-перукарки Георгій, який не міг пробачити собі давні гріхи Чеченської війни. Ідея з НЛО, звичайно, виходить з-під контролю, а Лена, звичайно, виявляється зовсім не журналісткою, та ще й Бен, само собою, закохується у неї. Усі ці перипетії так чи інакше змушують Бена змінити своє ставлення до обставин свого життя. Бажання просто втекти світ за очі перетворюється на прийняття своєї відповідальності, а хаотичне прагнення відремонтувати стару машину, щоб вирушити на ній у подорож, — на структурований план дій і чітке уявлення про шлях до своєї мрії. Певно, це й називається дорослішанням.

Після опису Вінгродена і його мешканців може здатися, що «‎Пампа блюз» — книга сумна і навіть трагічна, а читачі на кожній сторінці мають драматично закривати руками обличчя та співчувати бідолашним персонажам. Але історія навпаки читається легко та швидко, а персонажам не співчуваєш, а скоріше співпереживаєш. Оповідач концентрується на об’єктивних деталях, а не на почуттях, тож для драматичних емоцій місця майже не залишається. Герої звикли не говорити про власні переживання, а придумувати жарти й розказувати історії про своє минуле, адже більшість із них лише спогади відволікають від нудної реальності. Також Бен намагається підмічати бодай щось цікаве та незвичне, що дозволяє йому почуватися краще. Дрібнички, приклеєні до його мопеду, футболки з назвами міст, які йому присилає мати-співачка з безкінечних гастролей Європою, написи, видряпані ножем на дерев’яному столі у барі — все це невід’ємна частина історії, яка не дає ні читачу, ні самому Бену сумувати. 

Загальна монотонність тутешнього життя підкреслюється музичними образами. Енергійний імпровізований джаз, який співає мати Бена, протиставляється статичному блюзові, що відчувається в атмосфері селища. А зламаний музичний автомат з місцевого бару, який ніхто не береться відремонтувати, у кінці книги все ж замінюють на новий, і перед жителями відкривається вибір із більш ніж ста різноманітних пластинок різних жанрів. 

Кінцівка виглядає щасливою для кожного з персонажів. Бен приходить до примирення зі своєю відповідальністю, ідея Масловецьки нарешті спрацьовує, Карл знову починає працювати і виглядає задоволеним. Часом навіть здається, що все занадто добре, і хочеться більше зосереджуватися на тому, що не підпадає під загальну картину «‎і жили вони довго і щасливо». Можливо, через це саме історія Бена, який так і не налагодив стосунки з матір’ю і все ще не поїхав до Африки, запам’ятовується найбільше та здається найбільш справжньою. 

ізоляція бестселери дорослішання німецька література підліткова проза