Таврований ідеал: між логікою та співчуттям

Уявіть, якби усі квіти були однаковими. Один до одного: пелюстка до пелюстки, стеблина до стеблини. Світ був би кращим? Так, він був би більш впорядкованим, але це не одне й те саме. Та й сама думка доволі дивна: квіти ж бувають різними. Навіть не так. Кожна квітка унікальна та не схожа на інших, а, головне, у кожної свої особливості та своя мета – бо ж усі разом вони створюють щось єдине, гармонію. І якби усі квіти були ідентичні, можливо, світ би занепав і досить швидко. З людьми та ж сама історія.

Ірландська письменниця Сесилія Ахерн у своїй дилогії «Таврована» розгорнула перед читачами світ ідеальних людей, такий собі доглянутий садок, що завжди перебуває під контролем. Але і між цими ідеальними квітами порпаються черви…

Бути таврованим у світі Сесилії Ахерн – бути ніким. Бути сміттям, вигнанцем, покидьком. Ні поваги, ні свободи волі, ні приватного життя.

Події обох романів розгортаються у країні, де основна влада зосереджена в руках трьох суддів Трибуналу. Трибунал своєрідний, адже виносить вирок не тим, хто скоїв злочин, а тим, хто може його скоїти. Троє суддів виконують психологічний аналіз дій людини і виявляють, так званих, порочних, яких треба ізолювати від «порядних» громадян. Порочних судять за: зраду суспільству, зраду Трибуналу, помилку в судженні, змову з затаврованими та брехню. Кара – тавро на все житя. А бути таврованим у світі Сесилії Ахерн – бути ніким. Бути сміттям, вигнанцем, покидьком. Ні поваги, ні свободи волі, ні приватного життя. Щоб ти не робив, ти – поганий приклад для всіх інших. Бо це не суспільство, яке вчиться або не вчиться на помилках. Це суспільство, яке не допускає помилок.

Головна героїня дилогії – Селестіна Норт, дівчина, яка… не хотіла нічого змінювати. Вона не була борцем-вільнодумцем, навпаки – їй усе подобалося. Їй було зручно жити у такому світі, тож вона повністю підтримувала світогляд, який пропагує Трибунал. Вона була тим самим сумнозвісним ідеалом. Але одного разу Селестіна, яка завжди слідує правилам, допомагає хворому старенькому і тим самим порушує заборону на допомогу таврованому. Морально-етичні тонкощі нікого не цікавлять – є заборона, є порушення. Проста процедура. Але далі все обертається справжньою несподіванкою і для Трибуналу, і для читачів. Починається усе з промови Селестіни у суді.

– Коли Клейтон Берн увійшов в автобус, я спершу прийняла його за свого дідуся. Він кашляв так, що я злякалася, як би він не помер. Мені було все одно, Затаврований він чи ні, це був просто старий, схожий на мого дідуся, і ніхто не намагався йому допомогти. Якщо ви питаєте, що на мене найшло, то відповідь … це було співчуття. І логіка. І в той момент, – я звертаюся до всіх, я сподіваюся, що вони зрозуміють, – в той момент це здавалося абсолютно правильним.

Дикий шум. Удари молотка. Шаленство.

Опозиціонери розцінили цю ситуацію як заклик до дій від нової союзниці. Трибунал – як прояв непокори, гнилість її особистості. А рідні, що виступали на її захисті, – як зраду. Ще хтось як божевілля, хтось як зверхність, проте, що було на думці у Селестіни, що керувало нею? Вона дала відповідь. «Логіка і співчуття». І це справді ідеальна концепція.

Так що таке ідеал? Ідеал — вища цінність, досконалий стан того або іншого явища, зразок особистих якостей, вища норма етичної особи. А якщо ідеальна за усіма параметрами людина виявляється порочною – чи не породжує це сумніви щодо самих параметрів? Сесілія Ахерн розкриває це питання з різних сторін, препаруючи його і сумніваючись у власних відповідях.

Загалом, книг подібної тематики – авторитарне суспільство, брехливість «ідеального політичного устрою», проблема пропаганди та затикання рота – дуже і дуже багато. Від подібних книжок риплять полиці у книжкових магазинах – так, чому ж саме ця історія має зацікавити читачів?

По-перше, обставини не діють на користь головним героям. Ніхто не падає перед Селестіною на коліна з баладами і пророцтвами про те, яка вона особлива і яке в неї велике призначення. Від неї відвертаються. Часто нею цікавляться лише заради своїх цілей. Людська доброта обертається бажанням власної вигоди, опущені погляди близьких, як претензія, як спроба лишитись у стороні від небезпечної круговерті. Селестіна повинна боротися проти несподіваних труднощів сама.

Люди часом готові прийти на допомогу забитому псу, але при найменшій небезпеці від нього відступляться.

По-друге, нема «зацукрованого», патетичного героїзму. Нерідко в книгах жанру «yang adult» головний герой хоча б трохи сумнівається в «істинах», які подають ЗМІ. Натомість головна героїня дилогії Сесилії Ахерн справді вірить у норми свого світу і лише події, що з нею відбуваються з нею потім, спричиняють розкол, тріщину у її світогляді. Та й навіть після пережитого, вона повертається до думки про справедливість її кари. Вона – людина, вона проявляє слабкості та допускає помилки.

У дитинстві я думала, ніби втеча – це схопитися і бігти, фізично бігти, як підлітки в кіно: крик люті, голосне грюкання двері, – і побіг. Потім я дізналася, що багато втікачів фізично залишаються на одному місці.

По-третє, книга насичена інтригами. Варто просто розгорнути її і все – відкласти вже неможливо, ти вже в пастці, і кожна відповідь лише породжує нові запитання. Крім того, деякі сюжетні повороти настільки несподівані, що викликають щирий подив і усмішку – мовляв, «І як я одразу не здогадався/не здогадалась!».

Кожен сам для себе вирішує, що правильно – милуватися вишуканими трояндами чи неохайними бур’янами, заливати непокірні рослини бетоном чи давати їм волю.

І що, на мою думку найважливіше, усі філософські ідеї авторка подає через події. Так, є окремі висловлювання, підсумки, думки, але найголовніше залишається непроартикульованим. Немає марнослів’я. Є вчинок, є результат – і лише ти можеш судити про те, що правильно, а що ні. І це добре перегукується з однією з основних ідей книг – ми вчимося на помилках, а досвід є нашим компасом на розпутті вибору.

Є різні садки, різні садівники й «ідеал» кожен розуміє по-своєму. Кожен сам для себе вирішує, що правильно – милуватися вишуканими трояндами чи неохайними бур’янами, заливати непокірні рослини бетоном чи давати їм волю. Селестіна зробила свій вибір, і чи вірний він – судити лише вам. У будь-якому разі, одна річ залишається незмінною – поки не існує такого асфальту, який не змогла би пробити квітка.