Illustration: Maria Nguyen

Одіссей та Сідхартха, Робінзон Крузо та Гулівер, персонажі Мелвілла та герої збірки казок «Тисяча й одна ніч» – нескінченний список тих, кому не сиділося вдома. Пошуки чогось, шлях до чогось – один із найважливіших наративів не лише в літературі, зокрема й дитячої, але й головна лінія всієї людської природи. Подорож зрідка буває лише розвагою. Значно частіше це ресурс трансформації, дорога в невідоме, що приносить і солодкі, і кислі плоди – не завжди приємні та корисні, але завжди необхідні для того, щоби залишатися по-справжньому живими.

Подорож як умиротворення: «Пік», Роланд Сміт

У великої подорожі має бути мета, великий внутрішній запит, бо інакше ти лише дурень, якому нудно сидіти вдома. Бажання ініціації через підкорення гірських вершин досить давній мотив у літературі. Здебільшого він зустрічається у східних казках, де гори стають потужним образом, стійким символом, метафорою чогось вічного. Та з розвитком можливості швидко пересуватися планетою зростає кількість оповідок людей Заходу, що закидують себе на височезні східні вершини, аби відчути щось нове, збурити звиклу до всього уяву. А гора і справді чи не найкращий лакмусовий папірець, щоби зрозуміти — дослідник ти чи дурень. Така подорож втихомирює всіх твої внутрішніх змій і дає зрозуміти, що все ж таки з життям не варто заграватися. 

Пік Марчеллло – син альпіністів. Тож любов до скелелазіння передалась йому буквально генетично. Ще за його дитинства батьки живуть окремо. Після серйозної травми мама лишає гори та осідає з новим чоловіком у Нью-Йорку, а тато їде до Непалу, де відкриває свою фірму з послуг по допомозі у сходженні на Еверест. Розуміючи всі небезпеки альпінізму, мама не забороняє Піку вчитися скелелазінню з тією жагою, яку він до нього проявляє. Однак коли він починає таємно забиратися на хмарочоси та малювати гори – свій фірмовий знак — вона по-справжньому лютує. Під час одного з таких «сходжень» Піка ловить поліція та збирається посадити за ґрати на три роки, оскільки один із його фанів-послідовників загинув, повторюючи складний трюк із «підкорення» хмарочосу. Саме в момент, коли хлопцю от-от мають винести вирок, з’являється його відомий тато та пропонує вивести Піка з країни, поки не вщухне медійний ажіотаж. Тоді хлопець ще не знає, що тато хоче підняти його на Еверест, аби збагатитись. Тоді він ще й не може уявити, чим стануть для нього наступні декілька місяців — школа життя, якої він не просив, але яка невідворотно змінить його. 

На початку шляху він абсолютно впевнений у своєму бажанні підкорити вершину. Йому чотирнадцять років, і він може стати наймолодшим, хто коли-небудь сходив на Еверест. Однак він знайомиться з Сун-Жо, хлопцем такого ж віку, але з абсолютно іншою історією. Це тибетський хлопчик, для якого сходження на вершину — можливість отримати кошти на навчання, що дасть змогу допомагати сім’ї. Хоча й не одразу, але Пік задумується: а заради чого ризикує він? 

«Ніколи не знаєш, кого гора пустить, а кого — ні», — каже тибетський чернець Зопа, що проводить хлопців дорогою до вершини. І часом ціна цієї перевірки надто висока. Сходження на вершину Евересту – це не лише питання сили. До цього також варто додати обізнаність команди, технічне спорядження та понад усе погода та готовність організму поступово звикати до зменшення кількості кисню в легенях. 

Ніхто не піднімається на гору, думаючи, що більше не повернеться. 

Однак для багатьох людей, що прагнуть завоювати пік Евересту, ця подорож стає останньою. Тіла тих, кому не вдається дійти, так і залишаються лежати на горі, оскільки їхня транспортація дуже небезпечна та складна. Піка охоплює смута, коли він бачить цих мертвих чоловіків та жінок на своєму шляху. Він уявляє їхні думки, їхні сім’ї, а разом із тим згадує і свою. Майже на вершині до Піка приходить умиротворення, просте та спокійне осяяння, що змінює його дії. Зрештою, у розв’язці історії, Роланд Сміт підсумовує написане двома простими реченнями:

Єдине, що можна знайти на вершині Евересту, — божественний краєвид. Те, що насправді має значення, перебуває значно нижче.

Майже весь роман читача не покидає відчуття, що ця історія заснована на реальних подіях. Очевидно, добре обізнаний у своїй темі автор дуже детально описує увесь побут альпіністів, їхні звички, спосіб мислення. Тому, ти, як читач, справді хочеш познайомитись із ченцем Зопою та шерпом Йогі, щиро злишся на батька Піка за хитрощі та підтримуєш Сун-Жо у сходженні. Всі персонажі книги — майже до фізичного живі. Разом із ними ти відчуваєш твердість скель, холод і брак кисню та зачаровуєшся гірськими пейзажами. Хоча «Пік» – підлітковий роман, він із абсолютним захватом може прочитатись і дорослими. Не в останню чергу завдяки гарно зібраному фактажу про сходження на Еверест. Та й кому ж завадить трохи умиротворення?  

Роланд Сміт Пік / пер. з англ. Олена Оксенич. – Київ: Каламар, 2019.

Подорож як випробування: «Життя Пі», Янн Мартель

Форма оповіді, яку Янн Мартель обирає для своєї історії про індійського хлопчика Пі, сама по собі нагадує подорож. А радше лабіринт. Ми входимо до нього, спостерігаючи за життям самого автора – письменника, який випустив декілька романів, однак так і не став відомим. За наступним поворотом ми зустрічаємо чоловіка, пригоди якого займатимуть більшу частину роману. Хотілося б сказати, що врешті-решт ми виходимо до «історії, яка змусить нас повірити в Бога» (як пише автор на обкладинці), однак скоріше згадується фраза одного з персонажів «Твін Пікса» – «Сови не те, чим здаються». «Життя Пі» – це подвійне випробування – хлопчика, закинутого у морі, та читача, закинутого в текст. 

Пі Патель народився в сім’ї директора зоопарку і з самого дитинства спостерігав за життям різних тварин – за їхніми рухами, поведінкою, взаємодією з іншими тваринами та людиною. Після показового уроку батька, коли на його та братових очах голодний тигр роздер цапа, хлопець на все життя запам’ятав, що люди та тварини живуть не в любові, а за певної взаємної згоди. І порушення цієї згоди одразу ж вартуватиме життя. Ще одна важлива думка від тата: люди – найнебезпечніші тварини в зоопарку. Ці дві ідеї раз у раз виринатимуть на сторінках роману – як ключі та водночас пастки. 

Шукаючи кращої долі, ніж пропонує Індія 70-х років, батько Пі вирішує перевезти сім’ю до Канади. Одначе за невідомих обставин, їхній корабель тоне, а хлопчик залишається єдиним, кому вдається врятуватись. Майже єдиний. На рятувальній шлюпці компанію йому складають зебра, горила та гієна, які певний час історії відволікають увагу Пі та читачів від головного компаньйона хлопця після кораблетрощі – бенгальського тигра. Пам’ятаєте татів урок про неможливість дружби з великими котами? От і Пі пам’ятав. І вся його подорож до омріяного берега перетворюється на справжнє випробування страхом, у якому лише вміння мислити нелінійно, використовувати ерудицію та відкритися вірі – це єдиний шлях не збожеволіти та не опинитись у роті акули чи бенгальського тигра. 

Усі ми народжуємося, наче католики, — хіба ні? — в чистилищі, не маючи релігії, аж доки хтось не візьме і приведе нас до Бога. 

Історія, що на перший погляд нагадує класичний сюжет про випробування морем, насправді закручується в цілу притчу. Все, чому навчили його батьки, три вчителі різних релігій (окрема зворушлива історія пошуків Пі) і власний досвід довжиною у чотирнадцять років мають допомогти йому вижити у відкритому морі та — не забуваймо! — разом із тигром на борту. 

Однак історія Мартеля не лише про це. «Життя Пі» — це також історія про історію. Наприкінці книги, коли персонаж дістався землі та людей, до нього прибувають двоє представників Морехідного департаменту, щоби з’ясувати причини кораблетрощі. І звичайно ж вони не вірять Пі. 

Якщо вас спантеличують речі, в які важко повірити, то як же ви живете? У любов важко повірити! Запитайте у будь-кого, хто колись любив. У життя важко повірити – запитайте у вчених. У Бога важко повірити – запитайте у віруючої людини. То чим же тоді те, у що важко повірити, вас не влаштовує?».

Як читач, ти обурюєшся з такого не бажання вірити у надзвичайне. Прийнаймні поки не чуєш другу, альтернативну версію подорожі, яку розповідає наприкінці книжки Пі. У ній після кораблетрощі хлопчик лишається в океані з матір’ю, кухарем і молодим матросом – одразу ж приходить тонка паралель із горилою, гієною та зеброю. І в цій великій метафорі хлопчик очевидно стає бенгальським тигром, єдиним, хто врешті-решт виживе. Мартель лишає нас із великим вибором — вірити у неймовірне чи вірити у жорстоку реальність? Розділення на дві абсолютно різні історії вносить у книгу певну гіркоту. З одного боку, автор хоче показати, що важлива не сама подорож, а те, як ти про неї розкажеш – сама історія. Однак із іншого – це знецінює саму реальність і те, що вона може бути позитивним ресурсом для уяви, тим місцем, яке ти прикрашаєш, а не з якого постійно хочеш втекти.

Однак часом подорож стає настільки складним випробуванням, що людська свідомість перебудовує спогад про неї – що з одного боку трікстерство, а з іншого – можливість народження прекрасного роману. Детальні описи зовнішності та побуту дорослого Пі, які майже крадькома робить Мартель, дають зрозуміти, чим для нього стала подорож та які зміни вона з собою принесла – байдуже чи це буде історія з тваринами, чи ні.

Янн Мартель Життя Пі / пер. з англ Ірина Шувалова. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.

Подорож як звільнення: «Сам в океані», Слава Курилов

Отримавши відмову на виїзд до інших країн, Слава Курилов відчуває безнадію. Разом із тим у ньому прокидається обурення. Саме цей момент і стає точкою втрати страху та народження свободи. У нього, громадянина СРСР, зникають останні краплі патріотизму, він почуває себе полоненим у країні з безглуздими ідеями, яка зупиняє його від подорожей чудовою блакитною планетою. Він вирішує тікати і, щоби зробити це, він готовий до найбожевільніших вчинків. 

Я чітко розумів, що незабаром зі мною станеться щось надзвичайно важливе. І ще я розумів: те, що станеться – хоч яке воно буде, і вцілію я чи загину, – все ж таки буде добре для мене. 

Втеча відбулась у 1975-му році, десь поблизу Філіппін. Тридцятивосьмирічний Слава Курилов стрибнув в океан із туристичного лайнера, щоби ніколи не повернутись до Радянського Союзу. Він пробув у воді три дні. Три дні він жив майже так, як морська істота, якою завжди хотів бути. Без води та їжі, в оточенні хижих істот і марень, чоловік раз у раз випробовував свою здібність опиратися страху та рухатись далі. Три дні самому в океані, які він пам’ятатиме як найкращі в своєму житті. 

Боротьба за виживання могла відвернути мене від спостережень. Мені хотілось побачити і зрозуміти все те, що зажди було приховане від людських очей. 

У своїй подорожі він втрачає відчуття часу, а разом із тим бачить картини минулого – старовинні судна, піратів-маврів, фінікійські галери, каравели Колумба та купецькі судна. Всередині цих декількох днів, він проживає ціле життя, породжене відкритою свідомістю. Він бачить різні простори та повертається від них назад, у холодний океан, повторюючи ці подорожі поки величезна хвиля не виносить його на берег.

Я заплющив очі й цілком розслабився. «Океан любить мене, він виніс мене на берег, мов на долоні», – думав я. Почуття взаємної любові заполонило мою душу. Моє тіло немовби зникло, розчинилося. Останнє, що я пам’ятаю, був звук обірваної струни. Моє «я» раптово розширилося і вмістило в себе величезний простір. Я міг дивитися згори на океан, на острів, я був серед зірок, плив хмарами в нічному небі. Я був кожним деревом, кожною квіткою, я линув вітром понад верхівками пальм, я був відображенням зірок у дзеркалі лагуни. У мене увійшла одухотворена Тиша…

Задовго до цих триденних подій Слава практикує йогу. Втеча з Радянського союзу, та ще й у такий спосіб, стає для нього справжньою Дією, до якої він майже несвідомо готується близько дванадцяти років. Дихальні вправи, асани, правильний раціон, медитації – за відсутності вчителя, він усе практикує сам. І коли пізніше його кохана питатиме про виконання однієї з вправ, він дасть відповідь, що цілком характеризуватиме його як особистість: 

А ти її зроби разів вісімсот, і вже тоді зрозумієш усе так добре, як ніхто інший тобі не пояснить. 

У Дії Курилов вбачав шлях до пізнання істини. І подорож є тією самою Дією. Він пише, що марно міркувати над вчинками інших, аналізувати їх – так ми нічого не збагнемо. Шлях до розуміння іншого та таємниці його вчинків лежить у наших власних діях, лише через власні помилки можливе навчання. 

Написана як суміш пригодницького роману та щоденників, ця книжка насправді є документом, нотатками людини, що ставила багато питань та шукала на них відповіді. Відчуваючи неможливість абсолютної свободи, він працював над тим, щоб максимально наблизитись до цього стану, переживати його частіше, зрощувати його в собі. Постійно балансуючи між зовнішньою рутиною Радянського Союзу та багатством внутрішніх просторів, Курилов подорожував ще до того, як стрибнув з лайнера – і кожна з цих подорожей ставала хвилинами справжньої свободи людини у власній природі. 

Працюючи з фотографіями та іншими матеріалами самого автора, ілюстраторка Надія Міцкевич обирає один із чи не найкращих методів роботи з візуальною частиною такої книжки як «Сам в океані» – вона створює колажі. Усе, аж до мінімальних деталей композиції, знаходиться в ідеальній гармонії. На цих ілюстраціях немає жодного зайвого елементу – кожен об’єкт має своє місце, з якого він з одного боку підтверджує написане автором, а з іншого – розказує ще й дещо від себе. Зображення не лишають жодного сумніву щодо того, наскільки близько ілюстраторка відчула текст, історію за ним, а найголовніше – самого оповідача.   

Хоча й написана дуже простою мовою, ця книжка навряд буде легкою для наймолодшої аудиторії. Одначе для підлітків ця історія може стати цілком манливим поглядом на життя з іншого боку – новим поглядом на чудову блакитну планету та на людину в ній. 

Слава Курилов Сам в океані / ілюстрації Надії Міцкевич, пер. з рос. Петро Ромка. – Київ: Час Майстрів, 2019.