Жінка у шкільній програмі з української літератури: непозбувність і безіменність

9 клас шкільна програма, шкільна програма, письменниці й письменники, українські поети, поетки, Елісон Бехдель, Dykes to Watch Out For, шкільна програма з літератури, вивчення української літератури в школі, середня школа, міністерство освіти, сексизм, гендерна рівність, дискримінація, стереотипні уявлення про жінок, інновації в освіті, зміни до програми, українські письменниці, образ жінки, шевченко, франко, костенко, поети україни

Сьогодні краще сто разів подумати і тільки потім сказати в публічному просторі, що ти думаєш про жінку – неважливо, чи це жінка конкретна («див. прикріплене фото»), чи абстрактна («я вважаю, що жінка повинна…»). Втім, пост у фейсбуці завжди можна видалити – а от зі століть історії української літератури всі стереотипні уявлення про жіноче місце, роль, якості, потрібне вписати – вже не зітреш. Залишається озброїтися критичним мисленням при доборі особистої лектури – а, може, ще й якомога меншій кількості колишніх учнів енного класу старшої школи сьогодні захотілося б писати, хто і що, на їхню думку, повинен, якби свого часу вони могли побачити і проаналізувати якомога більшу кількість моделей жіночої поведінки. Але ж то «колись», іще «тоді» шкільна програма з літератури грішила подібною клішованістю – «зараз», «тепер», напевно ж, все змінилося на краще. Чи..?

_______

Один із найпростіших тестів будь-якого твору на гендерну упередженість – так званий тест Елісон Бехдель. Названо його на честь ілюстраторки, авторки комікса «Dykes to Watch Out For». В одному з його випусків в 1985 році дві персонажки – що прикметно, в діалозі – доходять висновку, що ніколи не підуть на фільм, який не задовольнятиме трьох базових вимог:

  1. В ньому є хоча б дві жінки.
  2. Вони розмовляють між собою.
  3. Про хоча б щось іще, крім чоловіків.

У деяких варіаціях тесту є уточнення, що такі персонажі-жінки мусять мати імена.

Формулу, хоча й нібито жартівливу, все ж доволі швидко підхопили кінокритики і деякі кіноагенції (зокрема, до створення своїх рейтингів його залучили Шведський інститут кіно та фонд Eurimages). А на сайті, присвяченому тесту Бехдель, можна проглянути список фільмів, які задовольняють його критерії, – як і додати такі стрічки самостійно.

Подібний механізм цілком ефективно можна застосовувати і для літературних творів – тому він став одним із орієнтирів цього міні-дослідження. Отже, погляньмо ближче на шкільну програму з української літератури, озброївшись феміністичною «оптикою», частково скоригованою тестом Бехдель, частково – іншими теоретичними працями з галузі.

5 клас, шкільна програма, шкільна програма, письменниці й письменники, українські поети, поетки, Елісон Бехдель, Dykes to Watch Out For, шкільна програма з літератури, вивчення української літератури в школі, середня школа, міністерство освіти, сексизм, гендерна рівність, дискримінація, стереотипні уявлення про жінок, інновації в освіті, зміни до програми, українські письменниці, образ жінки, шевченко, франко, костенко, поети україни

5 клас: мовчи, але повчай

Утім, хтозна, чи є сенс у аж дуже професійній і прискіпливій оптиці – деяку, м’яко кажучи, незбалансованість видно навіть абсолютно неозброєним оком. П’ятикласникам, цьому першому щаблю перехідного етапу між молодшою і старшою школами, літературний «харч» усе ще варто (на думку творців шкільної програми) присмачувати повчальністю і потребою формування ціннісних орієнтирів – проте твори (на думку авторки цього матеріалу – та і, сподіваюся, не лише її) вже можуть оперувати дещо складнішою метафорикою і образністю, аніж у «Читанках».

Що ж бачимо натомість тут? Якщо говорити про тест Бехдель, то з усієї програми курсу української літератури – тобто цілого року читання середньостатистичного українського п’ятикласника – на його проходження можуть претендувати лише два твори. Це оповідання «Близнята» Івана Липи та невеличка поема Василя Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон». Але от біда: в першому творі дві жінки – а саме Мати і Доля – говорять між собою…про синів-близнюків Матері (бо ж очевидно, що їхня доля – це єдине, що може непокоїти персонажку-Мати). А у другому три доньки царя Плаксія, навіть іменами не обділені – їх звати Нудота, Плакота і Вай-Вай – не вимовляють жодного слова за весь твір. І взагалі жодних звуків, окрім санкціонованого плачу, небажаного сміху (ну, і мовчазної готовності вийти заміж, за кого б там не вирішив батечко), від них не чути.

Ідея синхронізувати курс літератури з курсом історії України, щоби надати дітям яскраві, охудожнені уявлення про напівлегендарних історичних постатей доби Київської Русі, нібито цілком себе виправдовує. Поетичні ілюстрації Олександра Олеся – нібито незлецький матеріал для такої синхронізації: от вам князі, от героїчний пафос, от зрозуміла і не надто обтяжена складною образністю мова. І серед цих кольорових розмальовок – княгиня Ольга, і краще хай діти двічі прочитають пасаж із підручника про голубів і спалення Іскоростеня, ніж запам’ятають грізну княгиню як «дівчину-красу» з небесними очима, яка в творі, присвяченому собі, тільки й робила, що сиділа, «щастя любого ждучи».

А що чи, точніше – хто ж лишається? Лишається карикатурно-шароварна дячиха Євпраксія з оповідання «Потерчата» Василя Короліва-Старого зі своїм «ой матінко-ой лишенько» і замахуваннями на нетверезого чоловіка кухонним приладдям. Лишається фантастична героїня Олени Пчілки – Сосонка, така «по-жіночому» зверхня, метушлива, зациклена на зовнішності та щаслива наприкінці оповідання, що «стала в пригоді» Івасикові, який постановив раніше викинути її на смітник. А ще – типаж радянської вчительки Матильди Петрівни в оповіданні Григора Тютюнника «Дивак», що, озброєна синдромом вахтера піднесеним переживанням власної авторитетності, нав’язує дітям своє бачення того, що вони мусять і чого не мусять робити на уроках образотворчого мистецтва. І повір, середньостатистичний п’ятикласнику, – це, як сказала б письменниця, про яку ти мало що дізнаєшся на уроках літератури навіть в 11 класі, іно початок.

шкільна програма 6 клас, шкільна програма, письменниці й письменники, українські поети, поетки, Елісон Бехдель, Dykes to Watch Out For, шкільна програма з літератури, вивчення української літератури в школі, середня школа, міністерство освіти, сексизм, гендерна рівність, дискримінація, стереотипні уявлення про жінок, інновації в освіті, зміни до програми, українські письменниці, образ жінки, шевченко, франко, костенко, поети україни

6 клас: заспокойся і відійди

Для шестикласників, які старанно опановують курс української літератури, «функціональність» жінки стає тим очевиднішою, чим більше їхнє старання (хоча на цьому етапі вони це навряд усвідомлюють). Матері, все такі ж безіменні, свою бентегу за долю синів (і винятково синів – за долю доньок вони, певно, не бентежаться) виражають уже лайкою, штурханами і вимогами якнайсуворішої кари для сина, якщо він неслухняний Семен («Басурмен» Степана Васильченка) чи там Федько-халамидник (однойменне оповідання Володимира Винниченка). Або ж гіпертрофованим сюсюканням і дмуханням на подряпини, якщо він панський хлопчик Толя. Така опозиція саме в цьому оповіданні ще й наштовхує на думку про існування якихось двох моделей маскулінності, одна з яких «справжня», а інша – маркована глузливим «щотиякбаба», але то вже зовсім інша історія.

Іноді, щоправда, мати усувається від виконання своїх мамських бентежних обов’язків – і на себе їх без усякої бентеги і гіперопіки перебирають чоловіки: батьки, дідусі і всілякі інші наставники («Євшан-зілля» Миколи Вороного, «Маленький горбань» Спиридона Черкасенка, «Казка про яян» Емми Андієвської). І правильно – а то ще понавиховують «щотиякбабів», і не буде кому потім ні за себе постояти, ні батьківщину рятувати, якщо що. Не «світить» нічого і Жар-Птиці з однойменнної поезії Ірини Жиленко – закльована і зацькована заздрісними ґавами, бідолашна мусить сидіти у клітці до останньої строфи, бо нічого бути такою «занадто яскравою». Та й сама лірична героїня вже з іншої поезії Жиленко – «Підкова» – чемно збирається віддати щасливу підкову, яку сама знайшла, її законному власнику. Добре, хоч заодно Лапландію побачить.

Для шестикласників, які старанно опановують курс української літератури, «функціональність» жінки стає тим очевиднішою, чим більше їхнє старання.

З’являється, втім, і ще одна категорія жінок – подружки головних персонажів-хлопців. Іноді вони – безіменна вересклива маса, яка існує лише для того, щоби «справжні» хлопці знали, що гратися з ними соромно, і той, хто це робить – «неправильний» хлопець («Маленький горбань» Спиридона Черкасенка). Іноді ж вони – цілком навіть окреслені в сюжеті Ніна чи Ганнуся. Та тест Бехдель тут не підбирався навіть близько: ці дівчатка ні з ким, крім головних героїв-хлопців, не товаришують і не говорять. Домашні завдання-бо навряд чи так добре зробить за тебе будь-яка подружка, як це вдається Хлопчику-Фігурці («Хлопчик-Фігурка, який задоволений собою» Ігоря Калинця). Але вчительки все такі ж суворі і (пост)радянські – і в цьому оповіданні, і, наприклад, у повісті «Митькозавр із Юрківки», і все так само насторожі справедливості в оцінюванні навчання і непохитності свого авторитету. І це все так само не викликає нічого, крім сміху і роздратування. Більше другого, ніж першого.

шкільна програма 7 клас, шкільна програма, письменниці й письменники, українські поети, поетки, Елісон Бехдель, Dykes to Watch Out For, шкільна програма з літератури, вивчення української літератури в школі, середня школа, міністерство освіти, сексизм, гендерна рівність, дискримінація, стереотипні уявлення про жінок, інновації в освіті, зміни до програми, українські письменниці, образ жінки, шевченко, франко, костенко, поети україни

7 клас: і що б ти (ви) без мене робила

Вже сьомий клас – а безіменна мати (іноді з іменем, але воно нічого суттєво не міняє) все ще нікуди не дівається. То знову вона тут як тут зі своїм бідканням і гіперопікою («Гуси-лебеді летять» Михайла Стельмаха), то раптом як затужить, що дитина покидає рідне гніздо («Лебеді материнства» Василя Симоненка, «Рушник» Андрія Малишка) – і учневі чи учениці сьомого класу вже аж самому чи самій хочеться думати, що не «вже аж», а «ще ж тільки» сьомий клас.  І мало хто помічає за всім цим інший образ матері – з повісті «За сестрою» Андрія Чайковського, яка ціною власного життя боронить від татар…доньку. Це майже можна було б зарахувати як проходження твором тесту Бехдель – якби ж ці дві персонажки хоч словом перемовились за весь час активності у творі.

На місці й стереотипні вчительки, не даючи життя персонажам повісті «Блакитна дитина» Анатолія Дімарова (напрошується питання: укладачі програми й справді думають, що вчительки з творів хай би навіть і 90-х років минулого століття наближають твір до реальності знудженого школою семикласника?). З’являється, втім, за весь курс одна нестереотипна – Наталія Миколаївна з повісті Григора Тютюнника «Климко». Чи була вона справді хорошою вчителькою – ми ніколи не дізнаємося (в творі – Друга Світова). Але що головний персонаж повісті спочатку рятує її святкову сукню від перспективи бути обміняною на харчі (що певним чином характеризує і самого Климка, і Наталію Миколаївну), а потім йде на вірну смерть, щоби роздобути тих-таки харчів для неї та її дитини-немовляти – це безсумнівно. Подібний подвиг здійснює і Павлусь із повісті «За сестрою», з усією рішучістю і самовідданістю підлітка вирушаючи рятувати сестру від татар, по дорозі зустрічаючи брата Петра і його побратимів із Запорізької Січі і проходячи всі етапи ініціації…ой, це, мабуть, зарано, достатньо самої констатації героїзму. І, як би не було гірко це визнавати – лише для того, щоби була можливою ця трансформація, й існують обидві персонажки. Бо Ганнусю не врятували. Та й харчів Климко не доніс.

Вишенькою на цьому «торті» стає поезія Леоніда Кисельова «Стати б хоч на менти лічені», де ліричний герой уявляє себе характерником, який подарує по чоловікові всім жінкам і дівчатам. Кому лицаря, кому чорнявого козака, кому Івасика-Телесика – розбирайте, на всіх вистачить. Бо не буде лицаря – і спіймає вас десь який-небудь татарин. Чи їсти не буде чого, і доведеться міняти на їжу свої красиві сукні. А вони ж вам так личать.

шкільна програма 8 клас, шкільна програма, письменниці й письменники, українські поети, поетки, Елісон Бехдель, Dykes to Watch Out For, шкільна програма з літератури, вивчення української літератури в школі, середня школа, міністерство освіти, сексизм, гендерна рівність, дискримінація, стереотипні уявлення про жінок, інновації в освіті, зміни до програми, українські письменниці, образ жінки, шевченко, франко, костенко, поети україни

8 клас: просте жіноче щастя

Восьмий клас – саме час з’явитися у творах укрліт хоч трохи більш діяльним персонажкам. Вже у 7-му одна така була – хай і факультативно, хай і уривками, але Мирослава з повісті Івана Франка «Захар Беркут», смілива, сильна і розумна дівчина, що раз кидається на герць із монголами, а раз і хитрощами визволяє коханого з полону, все ж опинилась в полі зору українських школярок і школярів. І справді-таки – крига скресає, безіменні матері та вчительки залишаються позаду, «Дума про Марусю Богуславку» як один із перших творів в програмі вселяє неабияку надію, а рішуча Соломія з «Дорогою ціною» Михайла Коцюбинського її ніби як і закріплює…але, але.

У програмі восьмого класу, вирішують укладачі програми, час би поексплуатувати й інші риси стереотипної жіночості. А то все над-Я та над-Я – мати-вчителька-Батьківщина-вписати-те-чого-бракує. І ніби на перший погляд Маруся Богуславка таки задає тенденцію – в програмі, хоча й з акцентом не так на розумі, як на красі, з’являється Роксолана (ні, не Павла Загребельного – Осипа Назарука). І вона навіть спілкується з іншими жінками (може, диво станеться, і все ж хоч зараз хоч один твір пройде тест Бехдель!). Але і тут невдача: в гаремі султана Сулеймана Пишного говориться винятково про чоловіків (точніше, про одного чоловіка).

Йдемо далі. Параска і Мотря з драми Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» – це стереотипні моделі старшої жінки, поведеної на господарстві, родині і грошах, і молодшої, в якої саме кохання в голові. Не дивно, що навіть Тарас Григорович поезією «Ой три шляхи широкії» нагадує восьмикласникам про безпорадність жіноцтва: засохли три явори, загинули три легіні, і одна без коханого в домовину, друга – білим світом нудить, а третя з діточками в напівзруйнованій хаті. Та й Ярославна квилить-плаче в Путивлі рано на валу не просто ж так – тим паче що «перевтілення» в дружину князя Ігоря не омине жодного восьмикласника, бо вчити законспектовані Великим кобзарем Ярославнині ридання доведеться напам’ять.

А що далі? А далі поринання в суцільну стереотипність романтику, яка тільки анонсується у восьмому класі, а згодом набере значно яскравіших рис. Бо в дев’ятому – пора, пора.

9 клас шкільна програма, шкільна програма, письменниці й письменники, українські поети, поетки, Елісон Бехдель, Dykes to Watch Out For, шкільна програма з літератури, вивчення української літератури в школі, середня школа, міністерство освіти, сексизм, гендерна рівність, дискримінація, стереотипні уявлення про жінок, інновації в освіті, зміни до програми, українські письменниці, образ жінки, шевченко, франко, костенко, поети україни

9 клас: чорнії брови, карії очі and all that stuff

І – пабам, дев’ятий клас, час перших кохань, зітхань і незграбно написаних віршів (хай навіть не в записках, а в смартфонах чи де «вони» їх там зараз пишуть). А програма з української літератури зі своїм (і чому б це?) поки нездійсненним бажанням пробратися в реальність життя підлітка перевершує сама себе. Саме в цьому курсі нарешті починається вивчення історії літератури – логічно, з усної народної творчості, але з невеличкою поправкою в програмі «народні пісні на тему кохання і родинного життя». Цілу тему відведено на вивчення обряду весілля. І ніби цікаво, і ніби чому б і ні – але, очевидно, нічого радісного така тенденція в контексті жіночої образності не віщує.

Юнона і Дідона з «Енеїди» Котляревського – чи варто знову повторювати словосполучення «експлуатація рис стереотипної жіночості», тільки цього разу в найбільш гротескних її формах. Наталка Полтавка з однойменної драми і Леся Череванівна з роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада» – в більш загострено-емоційному варіанті Маруся з повісті Квітки-Основ’яненка. Кохання, нещасливе кохання, боротьба за кохання, трагічне кохання. Очі – як ягідки, губи – як маківки. Ну, ви зрозуміли.

Цілу тему відведено на вивчення обряду весілля. І ніби цікаво, і ніби чому б і ні – але, очевидно, нічого радісного така тенденція в контексті жіночої образності не віщує.

Прикметно, що повість «Конотопська відьма», яка додала б у цю тенденційність хоч трохи різноманітності, з програми нещодавно вилучили. А «Маруся» досі тут – і добре, напевно, що хоча б не «Сердешна Оксана». Бо з 10 тем, які в програмі відведено на творчість Тараса Григоровича, одна окремо присвячена зображенню жіночої долі в його творах. «Наймичка», «Катерина», «Тополя», «На панщині пшеницю жала»… Та що вже там, навіть елегійно-ностальгійне «У нашім раї на землі», яке дехто пам’ятає з Читанки за 3-й клас, раптом отримує продовження, у якому – так, нічого хорошого не чекає навіть цю сільську Мадонну з маленькою дитиною на руках. Презумпція винності жінки у власній нещасній долі – у всі поля.

Проте саме в курсі літератури за 9 клас з’являється (замість вилученого «Максима Гримача» цієї ж авторки, єдиної жінки-авторки в програмі 9 класу) нарешті твір, у якому жінки мало того що не в меншості – вони задають тон. «Інститутка» Марко Вовчок, навіть зі своєю соціальною наснаженістю і місцями надмірною сентиментальністю, таки проходить тест Бехдель – жінки бодай іноді обговорюють теми, не пов’язані з чоловіками. І – так, тільки вона: в решті творів доньки говорять із матерями винятково про майбутнє заміжжя, а подруги – це в кращому разі безіменна галаслива маса (а в гіршому – їх немає взагалі, та й навіщо, якщо «коло тебе хлопці в’ються і за тебе часто б’ються»).

10 клас, шкільна програма, шкільна програма, письменниці й письменники, українські поети, поетки, Елісон Бехдель, Dykes to Watch Out For, шкільна програма з літератури, вивчення української літератури в школі, середня школа, міністерство освіти, сексизм, гендерна рівність, дискримінація, стереотипні уявлення про жінок, інновації в освіті, зміни до програми, українські письменниці, образ жінки, шевченко, франко, костенко, поети україни

10 клас: #самавинна

Десятий клас – це час, коли укладачі програми вирішують по-батьківськи поговорити з дітьми (і, напевно, найбільше – як це не дивно – дівчатами) про те, які наслідки може мати оця-от ваша весна і ці ваші кохання. Тяжка жіноча доля і на додачу презумпція винності в цьому самої жінки – те, що береться на озброєння ледь не в кожному творі, де жінки стають дійовими особами. «Кайдашева сім’я» з усією її нібито комічністю на тлі решти творів виглядає справжнісіньким фарсом, від якого стає моторошно.

Тяжка жіноча доля і на додачу презумпція винності в цьому самої жінки – те, що береться на озброєння ледь не в кожному творі, де жінки стають дійовими особами.

Галя з «Хіба ревуть воли…» Панаса Мирного накладає на себе руки – бо бачили очі, що купували. Катря і Мар’яна в «Обороні Буші» Старицького злітають на повітря, підпаливши бочки з порохом – а було клятого ляха не любити. Марічку з «Тіней забутих предків» «забирає вода» – бо…а бо просто чого це вона така щаслива. Найкраще, мабуть, втілює цей стереотип грінченківська «каторжна» Докія – бо на розпачливе питання дівчини наприкінці твору, за що ж їй самі лише знущання і удари долі, відповіді так і немає. Світ не має чого сказати жінці, окрім «мовчи і терпи», а для тих, хто не хоче мовчати і терпіти – он скільки сценаріїв. Або ж можна пливти за течією – тільки вже не так, як Марічка, а як Маня з повісті «Сойчине крило» Франка. Тобто – переходити з рук до рук чоловіків-переможців, ніяк не опираючись, аби потім написати розпачливого листа своєму одному-єдиному з далекого минулого. І дати критикам-укладачам хрестоматії для 10 класу можливість констатувати, що повість є «історією жінки, яка помилилась у своєму виборі».

А з творів Лесі Українки, яка формує в своїх численних драмах цілковито іншу модель жіночості і доти в шкільній програмі була представлена лише кількома поезіями, в 10 класі для обов’язкового прочитання фігурує лише – що б ви думали – «Лісова пісня», яка, на превеликий жаль, цілком вкладається в проілюстровану тенденцію. Те саме бачимо і у випадку Ольги Кобилянської – її творчість репрезентована тільки повістю «Земля». І хай цей твір незаперечно проходить тест Бехдель як мінімум за рахунок того, що тут ми нарешті бачимо справжніх жінок-подруг, які підтримують одна одну в скруті, попри суспільний осуд, і хай звідси таки можна скласти уявлення про інший тип жіночості, найхарактерніший для творчості Кобилянської, – самої «Землі» безмежно мало. Тут хотілося б побачити і «Меланхолійний вальс», і бодай уривки з «Царівни» (ні, для десятого класу це не надскладне чтиво), і повість «Товаришки» Олени Пчілки, і «Дух часу» Наталі Кобринської, і – якщо вже не драми, то хоча б оповідання «Приязнь» Лесі Українки. Ну можуть же жінки, навіть в українській літературі, говорити не тільки про чистоту виметених призьб.

шкільна програма 11 клас, шкільна програма, письменниці й письменники, українські поети, поетки, Елісон Бехдель, Dykes to Watch Out For, шкільна програма з літератури, вивчення української літератури в школі, середня школа, міністерство освіти, сексизм, гендерна рівність, дискримінація, стереотипні уявлення про жінок, інновації в освіті, зміни до програми, українські письменниці, образ жінки, шевченко, франко, костенко, поети україни

11 клас: стереотипи — збовтати, але не змішувати

Модернізм – і одинадцятий клас. Нарешті одинадцятий клас – і нарешті модернізм. І так безмежно шкода, що в сучасній українській школі учні констатують цей перехід без всякого «нарешті», а слово «модернізм» ще досі більшістю українських вчителів української літератури (тавтологія, на жаль, доречна) сприймається як непристойність. «Нова жінка» у майже всіх європейських літературах з’являється саме в цей період – 10-ті, 20-ті, 30-ті роки ХХ століття. І далеко не лише в творчості жінок-авторок, про яких ішлося вище. Романи Віктора Петрова-Домонтовича, Володимира Винниченка, Миколи Хвильового та ще цілої низки авторів активно звертаються до такого типу жіночої образності і вдало втілюють його. І в одинадцятому – вже нарешті можна. І в одинадцятому – безмежно треба. Бо якщо раніше був «Собор» Гончара (на щастя, зараз вже немає) – то чому не може бути зараз «Дівчини з ведмедиком» Домонтовича?

Чому, нарешті, в 2017 році ознайомлення з сучасною українською літературою цілковито лягає на плечі самих учнів, бо навіть вісімдесятники представлені в програмі вкрай побіжно – що вже говорити про пізніші періоди?

«Тому що отак», – відповідають нам укладачі програми, і замість модернізму ми бачимо занурення в цілковитий реалізм у зображенні жіночості безвідносно до часових рамок і естетичних тенденцій. Але питання не припиняють виникати. Чому Хвильовий – і лише «Я (Романтика)» з – ні, серйозно, знову безіменною матір’ю? Чому Підмогильний – і лише «Місто» з цією оскомною стендалівською схемою здобуття жінки як підняття персонажа-чоловіка на вищий соціальний щабель (відголоски цієї тенденції бачимо і в «Диві» Загребельного)? Чому Шевчук – і саме «Дім на горі», де персонажки слугують винятково допоміжними механізмами хронотопу, підкреслюючи циклічність повторюваною історією кохання? Чому Тютюнник, чому якщо Тютюнник – то «Три зозулі з поклоном», чому якщо Гончар і не «Собор», то знову жінки приречені і винні? Чому, нарешті, в 2017 році ознайомлення з сучасною українською літературою цілковито лягає на плечі самих учнів, бо навіть вісімдесятники представлені в програмі вкрай побіжно – що вже говорити про пізніші періоди?

_______

І на тлі всіх цих «чому» з чи не найболючішим «чому», яке полягає в безнадійній розбалансованості кількості чоловічих і жіночих персонажів як у творах, так і в галереї персоналій, творчість яких береться до уваги в ті чи інші періоди – всі, у кого воно виникає, залишаються сам на сам. З цим треба щось зробити. І для цього зовсім не обов’язково змушувати учнів ще рік протирати шкільні парти.


Під час формування вибірки бралися до уваги не лише головні персонажі, а й усі ті, які так чи так впливали на розвиток сюжету (або, за відсутності таких – бодай «масовка» із жіночих персонажів, суто для репрезентативності). А для того, щоби цю вибірку скласти, авторка користувалась актуальними текстами шкільних програм (зі змінами та доповненнями), розміщеними на сайті МОН, іноді синхронізуючись із паперовими варіантами програм, якими користуються знайомі вчителі української літератури (розходжень у процесі звіряння виявлено не було).
Знайти ілюстрації до цієї статті у кращій якості можна за цим посиланням.

Ірина Ніколайчук
Ірина Ніколайчук

літературознавиця