Іноді на перший погляд пересічна книжка зі шкільної програми здатна змінити життя. Поштовхом до змін в моєму житті стала книга з філософськими висловами Григорія Сковороди.
Teenside / Досвід
28 Квітня 2021
736
Життя як спосіб існування: чому я не зніму рожеві окуляри
Дахал Крістіна
учасниця підліткової редакції TeenSide

Кілька років поспіль, збираючись ранком до школи, проклинаєш своє життя, за сніданком сидиш з лицем, похмурішим за грозові хмари, та й після закінчення шкільного дня нічого не змінюється — суцільний «день бабака». До того ж неймовірно швидко насувається ураган 11 класу: страшне ЗНО, купа профорієнтаційних тестів і «найважливіший вибір у житті». Здається, найгірший кошмар ось-ось стане реальністю. Впізнали себе? Але мій «кошмар» виявився, мабуть, найкращим роком за все моє шкільне життя і я розповім чому.

Ранкові роздуми

Кабінет моєї репетиторки, чай вже почав холонути, поруч відкрита книга з філософськими висловами Григорія Сковороди. Ніколи ще не почувалася більш впевненою в собі, мотивованою та натхненою на дії. Мій світогляд змінився на 360 градусів. Відразу відповім на ваше питання: ні, я не помилилася з виразом щодо 360 градусів. Мій світогляд дійсно (не) змінився на 360, адже змін одразу я не відчула, хіба що недосип трохи нагадував про себе. Цей шлях був більш тернистим, але Сковорода все ж поклав початок переосмисленню мого «майбутнього». Я ніколи не цікавилася філософією, але у той день чи то дощ, чи то осіння атмосфера, змусили мене приділити увагу міркуванням філософа. Мене дуже зацікавило його сприйняття світу: таке вільне й просте, одним словом — інше. Він завжди вважав, що людина має необмежені можливості пізнання світу, адже ми нерозривно з ним пов’язані. Саме тому, велику увагу Сковорода приділяв гармонії з природою та з самим собою. Насамкінець, останні 25 років свого життя письменник присвятив мандрам, заради повного єднання із внутрішнім та зовнішнім світом, осмислення життя та істинних бажань.  Для мене його філософія стала першою сходинкою — розумінням, що є й інший шлях, окрім системи «університет-сім’я-кар’єра». Навіть зараз його життєва позиція не залишає мене: я вже планую майбутні подорожі, розумію наскільки важливо любити себе й не втрачати віру в щастя.

Час на себе

Минуло вже кілька тижнів і я нарешті звикла до свого метушливого шкільного розкладу життя. У мене з’явилися деякі «традиції»: кожної неділі я зустрічалася з подругою, ми обговорювали все на світі — починаючи від шкільних драм, закінчуючи питаннями про сенс життя; а щопонеділка дивилася реаліті-шоу з сім’єю. Але моєю улюбленою ідеєю став, так званий, тиждень кіно: протягом 7  днів кожен вечір я дивилася нову стрічку. Часу сумувати у мене не було, адже я обирала жанр для майбутнього фільму, часу на лінощі також не було, адже ввечері мені просто необхідно встигнути подивитися щось цікавеньке. Наступного дня я приходила та ділилася всіма своїми враженнями від перегляду з сусідкою по парті, не впевнена чи їй було не байдуже, проте я просто не могла стримувати свій піднесенний настрій та емоції від переглянутого. До речі, про однокласників: тільки-но починалася перерва, ми всі дружно прямували до нашого кабінету та разом сміялися з того як хтось знову вийшов до туалету та не повернувся до кінця заняття, або як шкільні бунтарі намастили перила сходів кремом і спостерігали за нашими невдоволеними фізіономіями; а під час великої перерви ми вмикали серіал, Губку Боба або Пригоди Гамбола, та смакували піцою, яку проти правил замовили та пронесли у школу (досі пам’ятаю як ми втікали від охоронника). Це було весело й завжди відволікало від дрібних шкільних негараздів.Вранці я вже нікого не проклинала. Звучить як прогрес? Авжеж, завжди потрібно з чогось починати. У школі на мене чекали друзі, а навчання вже не здавалося надтяжким, у мене навіть з’явився час подивитися улюблений серіал. Тут, до речі, мене рятували сіткоми: «Як я зустрів вашу маму» та «Друзі». Часто сил та морального стану просто не вистачало на будь-який серйозний фільм, тому настрій мені підіймали історії друзів з Нью-Йорку. Тож у чому секрет? Я почала давати СОБІ час на СЕБЕ. Навряд чи це можна назвати раціональним розподіленням часу між роботою та відпочинком, адже іноді я байдикувала значно більше, ніж «потрібно». Але хто взагалі вигадав обмеження щодо часу відпочинку? Пролежати в ліжку кілька годин та навіть цілий вихідний — нормально. Це мене «заряджало» і потім я була готова підкорювати будь-які вершини. Ранок я починала з улюбленої пісні, ввечері танцювала, вночі дивилася на зірки (наскільки це взагалі можливо у великому місті) та засинала мріючи. Спостереження за нічним містом і зараз можна назвати моїм невеличким захопленням, не те щоби мене вистачало на довго, адже я люблю посидіти «у телефоні» перед сном (подивитися серіал або почитати), але у такі моменти я нарешті відчуваю гармонію з Всесвітом, розумію чи у правильному напрямку рухаюся. Мені подобалося слухати нову музику, тому я вмикала будь-яку пісню в YouTube та дивилася, куди це мене приведе. Щодо інших соцмереж: Instagram я видалила на початку 2020 й повернулася туди лише перед початком нового навчального року, у такий напружений час хоча б часткова ізоляція від зайвої інформації допомогла більше часу приділяти собі. Це частково рятувало мене від почуття тривоги.  Думаю, саме такі деталі значно покращували моє самопочуття. Згодом я все більше розуміла чого хочу та як бачу своє майбутнє життя, це додавало мені впевненості.

Продовжуємо підніматися сходинками

Знову кабінет репетиторки, зелений чай і запах старої книжки: збірки творів з української літератури. Я одразу помітила назву одного з розділів: «Польова царівна». Наступної миті нічого вже не здавалося важливим, я ніби опинилася посеред поля, осяяного сонячними променями і життя вже не здавалося таким важким — це ніби було місце мого душевного спокою. Спробуйте матеріалізувати та намалювати пейзаж у своїй уяві, відчути промені сонця, вітер, додати звуки. Це була моя друга сходинка: я зрозуміла, що мені подобається проводити час на природі, дивитися на небо й слухати шум поля. Здається, я почала пізнавати себе. Саме у той день я подзвонила подрузі й ми поїхали кататися на велосипедах у ліс. Приємно усвідомлювати, що іноді так легко перетворити думки на реальність.
До речі, на цьому історія з додатковими заняттями не закінчується. Математикою я займалася дистанційно, тому іноді було важко налаштувати себе на робочий лад, коли буквально 5 хвилин тому ти валявся в ліжку й дивився смішні відосики. Під час заняття я часто відводила погляд на вулицю, милувалася заходом сонця, деревами та пташками. Все дійшло до того, що після заняття я бігла на вулицю та півгодини дивилася на небо. Здається, це вже третя сходинка: я почала посміхатися кожного сонячного ранку і захоплюватися оточуючим світом. На такі думки мене також спонукали кінострічки: «Достукатись до небес» — для двох пацієнтів їхні смертельні діагнози не стають вироком, це їх шанс прожити хоча б кілька днів, так, прожити саме те життя, яке вони щоразу відкладали на майбутнє;
«Жовтневе небо» — історія про хлопця та його мрію, незламний дух та бажання, це та сама мотивація, якої іноді так бракує;«Спілка мертвих поетів» — «Ловіть момент, хлопці. Зробіть своє життя екстраординарним», — часто згадую цю цитату, вона найкраще описує стрічку.

Дружнє нагадування

Але часто все не так, як сприймається. Так, останній рік я можу назвати щасливим. Але яким би гарним не був день, я втомлювалась, як би весело я не проводила час з друзями, мені бувало сумно,  далеко не кожен день я вибігала на вулицю у кращих традиціях діснеївських фільмів співати з пташками. Більшість днів залишалися типовими: навчання, сон, їжа. Доволі часто я хотіла лишитися вдома й продовжити дивитися серіал, хоча на вулиці була гарна погода. Вас не зробить щасливими 100 відсоткова працездатність кожного дня, «втикання» на небо чи мудра цитата Сковороди. Ваше щастя — У ВАС САМИХ! Зрозумійте себе, що змушує вас посміхатися, що ви думаєте насправді. Ви не любите піцу з ананасами, бо її не люблять ваші друзі, чи через її смак? Приділяйте собі увагу, робіть собі компліменти, вам не потрібні інші, щоб полюбити себе. Це тільки ПРО ВАС САМИХ. Я не прийшла до цього самостійно, тому вдячна людям, які зустрічалися на моєму шляху, вони навчили мене сприймати компліменти та робити їх іншим, не боятися показувати свою любов, дарувати її, та що не менш важливо, отримувати її від інших, адже кожен на це заслуговує.

Кінцева

ЗНО позаду, а попереду щось нове й таємниче. 
У мене з’явився новий інтерес — ботаніка. Канікули я провела у полі, тому самому, про яке так мріяла з часів «Польової царівни». Мрії почали збуватися. Я зробила власний гербарій, засушила квітки та створила власну міні-колекцію. Вступила до вишу і не забула, чого хочу від життя. До речі, а чого ж я хочу від життя? І що взагалі означає ця фраза про життя й існування? Я хочу свободи, хочу мандрувати на останні гроші, хочу стати науковицею та відправитися в експедицію в Антарктиду, хочу працювати в NASA і ніколи не припиняти мріяти. Так, я хочу залишатися «дитиною в рожевих окулярах». Чому всі говорять, що університет = початок дорослого життя. Для мене це чергова сходинка на шляху до досягнення мрій. І якщо доросле життя означає серйозність і прагматичність, якщо воно означає, що потрібно «адекватно оцінювати свої здібності», відмовляючись від  бажань, то я краще назавжди залишусь у віці юнацького максималізму. Всі мої мрії досяжні, адже я не сиджу без діла, я навчаюся і працюю, а ще сприймаю світ трохи простіше (навіщо все ускладнювати?). Це нормально, якщо ви робите щось «просто так» — з цієї фрази починаються всі веселі історії.


Григорій Сковорода досвід ЗНО навчання поради для підлітків