Перший день школи зазвичай пов’язаний зі змінами, що відбулися з нами за літо, та тими, що от-от настануть із приходом осені. Так, вирішивши у другому класі радикально змінити зачіску та проміняти своє доволі довге волоссячко на зачіску “під хлопчика” (тато казав, так швидко виросте нове, ще красивіше), єдине, що я не врахувала, це реакцію однокласників.

Поки подружки раділи за мене (або робили вигляд, що радіють), хлопчик, який мені тоді сильно подобався, не дуже церемонився. Він підійшов і посміхаючись сказав: “Я думаю, чому наш новенький однокласник прийшов на 1 вересня у спідниці. А тут він повертає голову і виявляється, що це ти, Софіє”. Краще б він класично вдарив мене книжкою по голові або ж зробив підніжку. Я б знесла це достойно. Але такий удар для малого закоханого створіння винести було не сила. Я приходила в себе поступово. Волосся росло безкінечно довго, а коротка стрижка підкреслювала мої великі щоки. Все рятували блакитні оченятка та почуття гумору. З того часу з короткими зачісками я більше не експериментувала. Втім, порівняння із хлопчиком взагалі не видається тепер страшним. Але 1 вересня стало символом усвідомлення того, що зміни не завжди приносять радість.

Свято 1 вересня вже давно є традицією, яку ніхто не розуміє, але боїться порушити.

Здавалося б, ані вчителям, ані учням святкування цього дня не приносить насолоди. Свято 1 вересня вже давно є традицією, яку ніхто не розуміє, але боїться порушити. І поза всією врочистістю одягу, музики та церемонії загалом, цей день радше навіює відчуття мізерності та страх…

Маріам Найем
культурологиня

Я не дуже любила серіал «Баффі: переможниця вампірів», але сама ідея того, що вхід у пекло знаходиться в школі, мені достатньо близька.
Коли йшла до першого класу, існував цікавий обряд ініціації: 11-класники щось дарували першокласникам. У руках у них були книги, тому було зрозуміло, що саме вони нам будуть дарувати. Книги були яскраві та з малюнками, що викликало у мене неймовірну радість. КНИГА З МАЛЮНКАМИ!!! За часів, коли плеєри були з касетами, а заміть фіджетспінерів були райдужні пружинки, ми раділи книгам з малюнками.

…школа у мене буде завжди асоціюватись з Середновіччям, про неї цікаво згадувати, але краще там не перебувати. Добре, що вона закінчилась.

До мене підходить якийсь старшокласник і віддає мені книгу, нічого не кажучи. Його обличчя було б найкращою ілюстрацією слова «Нудота». Звісно, він мав такий вираз обличчя, бо вже знав, що таке школа.
І от я беру до рук подаровану книгу і читаю назву: «История раннего западного Средневековья». Думаю, що мені не треба зауважувати, які картинки були в цій книзі? Я була настільки розчарована і зла, що ще довгий час терпіти не могла цей історичний проміжок.
Тому школа у мене буде завжди асоціюватись з Середновіччям, про неї цікаво згадувати, але краще там не перебувати. Добре, що вона закінчилась.

Валентин Пугачов
блогер

1 вересня 1998 року – мій перший клас. Учні стоять на стадіоні, всі в один ряд. Лише першокласники та майбутні випускники стоять один навпроти одного, а між ними метрів сто зеленого футбольного поля. Директор школи говорить патетику в мікрофон, а уже давно списані звукові колонки хрипло кричать на все село, щоби всі могли впевнитись, що перший дзвоник – свято конче важливе.

Уже тоді, в 1998-ом, я відчував, що всі проблеми людства від НЕДОкомунікації.

Я тоді (досі пам’ятаю) думав лише про дві речі: де піти попісять (бо дуже хотілось) і що значать мамині слова «Синок, по команді директора школи біжи стрімголов на отих хлопців і дівчат, що стоять протів тебе». Мені було інтересно, чого треба бігти до них, чого треба вобще бігти, що далі? Уже тоді, в 1998-ом, я відчував, що всі проблеми людства від НЕДОкомунікації.

Директор школи дав команду бігти і всі першокласники почали гнати вперед – на одинадцятикласників. Розгублені, перелякані, несміливі, ми почали підтюпцем бігти на стадо баранів (метафора). Хтось із нас біг, спотикався, вставав і – біг далі. У когось злітали туфлі, бо були на кілька розмірів більші, але вони – бігли далі. У когось не було сил бігти, в них кололо в боку, але вони все одно – бігли далі. У мене була тільки одна біль, в сечовому міхурі, але я намагався не думати про це – я біг далі.

Всі усміхаються, цілуються, радуються, а я стою сам один посеред поля, до мене ніхто не підійшов. Такий біль, розпач, відчуття непотрібності…

А далі картіна ніби з драматичного фільму: старшокласники зустрічають першокласників з дарунками. Дають їм олівці, ручки, зошити – все те, що першокласникам знадобиться в першому класі. Звісно, це було куплено нашими батьками і втіхаря передано, але сам факт! Так-от, всі отримують ці подарки, але… не я! Всі найшли собі пару, а мені пари нема! Всі усміхаються, цілуються, радуються, а я стою сам один посеред поля, до мене ніхто не підійшов. Такий біль, розпач, відчуття непотрібності…
Потом уже, пару хвилин спустя, дєвочка 11 класу найшлась. Мабуть, перепутала мене з кимось іншим чи не одразу мене знайшла. Хоча я досі думаю, шо вона просто хотіла узаконить канцелярію собі.
Отой розпач мене вибив з колії в той день. Як бачте, пройшло 19 років, а я досі це пам’ятаю.
Либонь, це не дуже жахлива історія. Зараз вона мені навіть кумедна. Але все одно тоді була дуже і дуже жахлива.

Віолета Борігард
ілюстаторка

Нічого особливого жахливого я не пам’ятаю. Хіба що один випадок у п’ятому класі. Було дуже жарко. Ми стояли на асфальтовому плацу. Ми з подружкою обговорювали «страшенну бабу» з чорним волоссям. І досить грізно та невдоволено на неї витріщалися. А потім виявилося, що її прізвище Смола. І це наша класна керівничка.

Перше враження про неї виявилось правильним, прямо до кінця. Лінійка була безкінечна (особливо для п’ятого класу, забуваєш, навіщо ми тут взагалі стоїмо). Звичайно, ще й нічого не чутно і не видно. Окрім, навислого силуету «баби» з волоссям. Тільки потім була радість, коли можна було нарешті ввійти в новий, прохолодний, чистий клас.

Олена Герасим’юк
поетеса

Скільки б не було в моєму житті першовереснів, та згадую я той єдиний, неповторний, що почав сей тернистий шлях соціальної ієрархії, булінгу, ненависті, неврозів, з вовками жить по-вовчи ото всьо шо ви робите, пізнання зла і так далі.

Двадцять років тому на мене поклали першу важливу місію – закалатати у дзвоник на лінійці. Готували, як Кличка до поєдинку. Готували морально, п’ятсот разів розказували, шо за чим, розучували віршик на чотири рядки, повний трагізму і натяків на дитячий невроз, навіть давали подержать отой лєгєндарний дзвіночок.
Лінійка розпочалась. Я дзвінким голосом розказала, як “боялась запізнитись в перший клас” (насправді ні), а потім пішов-поїхав Бахтін і його каманда зарьованих першачків.

Я впевнено стою перед світом, горда та натхненна, беру розгон – і феєрично луплю себе по голові важезним калаталом.

Мене піднімає на плече одинадцятикласник, спортсмен і атлічнік, спеціально обучєний для цього святкового моменту, несе над морем квітів у хрустящих целофанах. Широко посміхаюся світові голими яснами (чітко перед першим класом у мене повилітали передні зуби, красотка), крізь колготки просвічується зеленка на половину ніг, за плечима залишаю найсвітліші роки свого життя (може ще в старості пощастить заробити маразм і благополучно забути півжизні).
Старшокласник завершує тріумфальне коло зі мною на плечі, як з піратською папужкою, і ставить посеред плацу. Я впевнено стою перед світом, горда та натхненна, беру розгон – і феєрично луплю себе по голові важезним калаталом.
На першому уроці я сиділа вже з ґулею, але у важливий момент і оком не змигнула, не спортила людям празник. Так воно у мене і по жизні пішло, знаєте.

_______

Якби можна було в цей день кудись зникнути, думаю, багато хто з нас неодмінно використав би цей шанс. Поза тим, хіба не самі ми вирішуємо, які традиції підтримувати, а яким вже і справді час залишитись у минулому.  Щоби починати осінь та навчання без страхів та відрази.