Діти – не (лише) жертви, соціальні кампанії зображуть їх такими, або Про ЮНІСЕФ Україна

діти, соціальна реклама, діти війни, юнісеф, дитина-жертва, комплекс жертви, unicef, save the children, unicef ukraine, social campaign, children

Як зібрати кошти на допомогу певній категорії людей, якщо ви – міжнародна благодійна організація? Один із найбільш поширених і дієвих способів – апелювати до емпатії, співчуття, жалості та відчуття провини ваших потенційних доброчинців. Яким чином? Знов-таки, найпростіше – показати цю певну категорію людей як пасивних жертв, не спроможних змінити власне становище без допомоги потенційних доброчинців. Пригадуєте виснажених африканських дітей, напосіджених мухами? Я аж ніяк не стверджую, що їх не існує, натомість лише те, що їхня клішована «популярність» серед візуальних кампаній ООН, ЮНІСЕФ і подібних організацій не випадкова. Ви маєте всього-на-всього постер А6 або 5ти-хвилинне відео, тож необхідно ретельно вибрати і продумати те, що показати всьому «цивілізованому» світові доброчинців.

Віднедавна у вище згаданій категорії людей опинилися українські діти, точніше – у низці 5 анімаційних відео, створених українською й англійською для ЮНІСЕФ Україна. Естетичну складову відео я лишу осторонь у цьому матеріалі, зазначивши тільки, що вона – на доброму рівні: сильна нарація, вправний і впізнаваний стиль художниці Анни Сарвіри. Натомість цього разу хочу зосередитися на ідеологічній складовій відео-роликів: на тому, як вони зображують і позиціонують дітей для української і міжнародної аудиторії.

Загалом, самі акти насильства лишилися поза кадром – відео показують «нормальне» щодення дітей, зненацька перерване чимось жахливим: вибухами, які глядач лише чує, зникненням батьків,  фізичною або психологічною травмою. Власне, назви роликів мають однакову структуру: один із базових і водночас потужних прийомів – контраст, який утім переважно є не логічним, як-от «Іграшки не вибухають, вибухають міни».

«Нормальне» дитинство за версією цих ЮНІСЕФівських відео – гойдатися на гойдалці, читати книжки, бавитися з іграшками, бути любленими, найперше – власними батьками. Питання нормативності і «нормальності» через які, приміром, дитина, що має лише тата чи не бавиться на луці влітку, імпліцитно є «не-такою», «менш нормальною», ніж ці намальовані діти, – окрема проблема, заширока для цих коротких роздумів.

На додачу, ЮНІСЕФівська дитина – геть пасивна, надто коли переживає травматичний досвід. Вона – жертва, що потребує допомоги, спасіння, опіки та любові. Як-от хлопчик, який нерухомо тремтить під ковдрою, доки його по вуха замітає снігом – метафора метафорою, та з усієї неозорої кількості промалювали саме цю, і це вже вартує аналізу. Про ініціативу з боку дитини, спробу «допомогти самому/самій собі», зрештою психологічний спротив травмі не йдеться. Хоча варто зауважити, що про активність тих кількох дорослих, які фігурують у відео, наприклад, батьків, яких «більше немає» чи які ще більш пасивно «are ripped away» в англійському перекладі, теж не йдеться.

діти, соціальна реклама, діти війни, юнісеф, дитина-жертва, комплекс жертви, unicef, save the children, unicef ukraine, social campaign, children

Усе, проговорене тут, лише порушує верхівку великого морального й етичного айсберга. З одного боку, якщо ця та схожі компанії конкретно допомагають, а може і рятують життя конкретних живих людей, їхнє існування виправдане. З другого боку, схожі кампанії, особливо масштабні та візуальні, мають неабиякий вплив на суспільні уявлення про дітей загалом і їхнє становище у конфліктних ситуаціях зокрема. Надто якщо ці кампанії повторюються з мінімальними змінами з року у рік, якщо образ африканської-боснійської-іракської-української дитини з благальними очима стає наскрізним. Що тоді робити поколінню дітей, яке звідусюди бомбардують ці зображення, надалі плекаючи комплекс жертви?

Букмоль
Букмоль
"тебе з'їмо ми вмить" ©