Чому ми повинні припинити говорити «Я знаю, що ти відчуваєш»? Бо насправді ми не знаємо. А говорячи таке, лише позбавляємо уваги того, хто, швидше за все, просто хоче бути почутим. Як же ж навчитися справді слухати? Як підтримати близьку людину, коли їй погано, а не нашкодити їй? Як, зрештою, стати кращими співбесідниками?
Життя / Поради
2 Грудня 2020
11565
Я не знаю, що ти відчуваєш: як стати кращим співрозмовником
BOKMÅL
"тебе з'їмо ми вмить" ©

Чи бувало з вами таке, що друг чи подруга несподівано ображалися на вас під час розмови? Питання риторичне, оскільки подібне трапляється з усіма. Адже комунікація – річ доволі складна, а бути гарним співрозмовником не так просто, як може здаватися. Але, на щастя, як і будь-якій іншій навичці, нормальній комунікації можна навчитися. Як же ж покращити свої вміння спілкуватися та стати не просто ліпшим співрозмовником, а й кращою людиною для себе та для людей навколо? Розповідає радіоведуча та письменниця Селести Гідлі.

Щодня діти годинами займаються справами та спілкуються одне з одним через екрани, проте вони рідко мають можливість відточувати майстерність спілкування. Це може прозвучати смішно, але ми маємо запитати себе: чи є у 21 столітті щось важливіше, ніж бути спроможним вести логічну та впевнену розмову?
Пол Барнвелл

Кілька років тому моя добра подруга втратила батька. Якось я побачила, як вона самотньо сидить біля нашого офісу і просто дивиться на горизонт. Вона була абсолютно розбита, і я не знала, що сказати їй. Адже, коли хтось сумує та є дуже вразливим, легко бовкнути щось «неправильне».

Я хотіла, щоби вона зрозуміла, що вона не одна, що я пройшла через щось подібне, і я можу зрозуміти, як вона себе відчуває.

Тому я почала розповідати про те, як виросла без батька. Я сказала, що мій тато загинув на підводному човні, коли мені було всього дев’ять місяців, і завжди сумувала через цю втрату навіть попри те, що ніколи його не знала. Я хотіла, щоби вона зрозуміла, що вона не одна, що я пройшла через щось подібне, і я можу зрозуміти, як вона себе відчуває.
Але після того, як я розповіла свою історію, у мої подруги вирвалося: «Гаразд, Селесто, ти виграла. Ти ніколи не мала тата, а я хоча б провела зі своїм 30 років. Гаразд, тобі було гірше. Можу припустити, що я не маю бути настільки засмученою через те, що мій тато просто помер».
Я була приголомшена і принижена. «Ні, ні, ні, – сказала я, – це зовсім не те, що я мала на увазі. Я просто хотіла сказати, що знаю, що ти відчуваєш». А вона відповіла: «Ні, Селесто, ти не знаєш. Ти не знаєш, що я відчуваю». І пішла геть. А я лишилася стояти там, наче якась дурепа. Я ж бо просто хотіла підтримати подругу, а натомість змусила її почувати себе ще гірше. Адже коли вона почала ділитися своїми сильними переживаннями, мені стало незручно, і я перевела тему розмови на ту, з якою мені було комфортно: на себе. Вона хотіла поговорити про свого батька, щоби розповісти про те, якою людиною він був. Вона хотіла поділитися своїми заповітними спогадами. А я замість цього попросила її вислухати мою історію.

Усе, чого усі ці люди хотіли від мене, так це просто, щоби я їх почула та дізналася, через що вони проходять. Замість цього я змушувала їх слухати мене.

З того дня я почала помічати, наскільки часто відгукуюся на чужі історії про втрати та переживання історіями з мого власного досвіду. Мій син розповів мені про суперечку з іншим бойскаутом – я повідала йому про те, як посварилася з дівчиною у коледжі. Звільнилася моя знайома співробітниця – я розповіла їй, як намагалася знайти роботу після того, як мене звільнили кілька років тому. Але коли я почала приділяти цьому більше уваги, то зрозуміла, що ефект від того, що я ділилася своїм досвідом, ніколи не був таким, як я очікувала. Усе, чого усі ці люди хотіли від мене, так це просто, щоби я їх почула та дізналася, через що вони проходять. Замість цього я змушувала їх слухати мене.

Зміна теми є особливістю розмовного нарцисизму – вона допомагає вам постійно переключати увагу на себе.

Соціолог Чарльз Дербер говорить про цю тенденцію як про «розмовний нарцисизм». Часто це непомітне і несвідоме бажання домінувати у спілкуванні та перевести розмову й увесь її фокус на себе.
Дербер говорить про два типи відповідей у ​​бесідах: зміна теми (shift response) та розвиток (support response). Перший тип відповіді є спробою повернути увагу зі співрозмовника на себе, а другий – підтримати іншу людину.

Приклад № 1:
Зміна теми
Мері: Я зараз така зайнята.
Тім: Я теж. Я зовсім перевантажений.
Розвиток теми
Мері: Я зараз така зайнята.
Тім: Чому? Що потрібно зробити?

Приклад № 2:
Зміна теми
Карен: Мені потрібні нові черевики.
Марк: Мені теж. Ці вже просто розлазяться.
Розвиток теми
Карен: Мені потрібні нові черевики.
Марк: Справді? Вже обрала якісь?

Зміна теми є особливістю розмовного нарцисизму – вона допомагає вам постійно переключати увагу на себе. Натомість розвиток теми спонукає іншу людину продовжувати свою історію, дає їй змогу переконатися в тому, що ви її слухаєте та зацікавлені в тому, щоби почути більше.

Сучасні люди намагаються говорити про себе більше, ніж на будь-яку іншу тему.

Доволі часто як метафору розмови використовують гру у м’яч. Та, якщо у справжній грі ви змушені ловити м’яч по черзі, то у розмові ми часто знаходимо способи не робити передач далі. Іноді ми використовуємо пасивні засоби для непомітного контролю за обміном.
Це «перетягування» уваги не завжди легко відстежувати. Ми можемо дуже майстерно приховувати наші спроби змінити фокус. Можемо розпочати речення з коментаря, що продовжує тему, а потім непомітно перескочити на себе. Наприклад, якщо друг говорить нам, що він отримав підвищення, ми можемо відповісти: «Це чудово! Вітаю. Я також попрошу свого боса про підвищення. Сподіваюся, що отримаю його». І така відповідь може бути цілком нормальною, якщо ми не забудемо знову повернутися до іншої людини. Проте здоровий баланс часто руйнується, коли ми знову зосереджуємо усю увагу на собі.

Комунікація між людьми складається переважно з висловлювань про власний емоційний досвід та/чи стосунки спікера, або третьої особи, що не бере участь у розмові.

Попри те, що взаємність є важливою частиною будь-якої важливої ​​розмови, для нас цілком природно привертати увагу до нашого власного досвіду. Сучасні люди намагаються говорити про себе більше, ніж на будь-яку іншу тему. Так, одне нещодавнє дослідження виявило, що комунікація між людьми складається переважно з висловлювань про власний емоційний досвід та/чи стосунки спікера, або третьої особи, що не бере участь у розмові.
Інсула, частина мозку, що знаходиться глибоко всередині кори головного мозку, бере сказану нам інформацію та намагається знайти у нашій пам’яті відповідний досвід, який зможе надати цій інформації контекст. Це вельми корисно: таким чином мозок намагається надати сенс тому, що ми чуємо і бачимо. Несподівано ми знаходимо подібний досвід і додаємо його до того, що відбувається у даний момент. Потім увесь пакет інформації надсилається до лімбічної системи, частини мозку, що знаходиться трохи нижче головного мозку. І саме тут можуть виникнути проблеми – замість того, щоби допомагати нам краще зрозуміти чужий досвід, наш власний досвід може спотворити наше уявлення про те, що інша людина говорить або переживає.

…ми схильні використовувати наші власні почуття, щоби визначити, як почуваються інші.

Дослідження Інституту Макса Планка (Max Planck Institute for Human Cognitive and Brain Sciences) показує, що наше сприйняття та здатність до емпатії спотворює его. Коли учасники експерименту у групі переглянули відео з хробаками, вони розуміли, що в інших людей це відео може викликати відразу. Та якщо якійсь людині, поки інші дивилися на хробаків, показували картинки з цуценятками, вона знецінювала негативну реакцію інших.
Авторка цього дослідження, професорка Таня Сінгер, зазначає, що «учасники, які відчували себе добре, оцінили негативний досвід своїх партнерів як менш серйозний, ніж він був насправді. Водночас ті, хто щойно мав неприємний досвід, негативно оцінювали позитивний досвід своїх партнерів». Іншими словами, ми схильні використовувати наші власні почуття, щоби визначити, як почуваються інші.

Чим комфортніше ви себе почуваєте, тим складніше вам співпереживати стражданням іншої людини.

Ось як це виявляється у ваших щоденні розмовах. Припустимо, одна і та ж компанія одночасно звільняє вас та вашу подругу. У такому випадку використання ваших почуттів для розуміння її почуттів може бути достатньо релевантним, оскільки ви переживаєте таку ж подію. Але що, якщо у вас чудовий день, і ви зустрінетесь із подругою, яку щойно звільнили? Не знаючи цього, ви, керуючись власним досвідом, можете вирішити, що, як і ви, вона має гарний настрій. Вона скаже: «Це жахливо. Я так хвилююсь, що в мене аж живіт болить». А ви відповісте: «Не хвилюйся, все буде добре. Мене звільнили ще шість років тому, і все обернулося на краще». Адже чим комфортніше ви себе почуваєте, тим складніше вам співпереживати стражданням іншої людини.

Мені знадобилося роки, щоби зрозуміти, що я була куди кращою у грі в м’яч, ніж у спілкуванні. Тепер я намагаюся усвідомлювати своє інстинктивне бажання ділитися історіями та говорити про себе. Я пробую ставити запитання, які заохочують мого співрозмовника чи співрозмовницю продовжувати свою розповідь. А також свідомо докладаю зусиль, аби більше слухати та менше говорити.

Нещодавно я мала довгу телефонну розмову з подругою, яка пройшла через розлучення. Ми витратили майже 40 хвилин і я ледве вставила кілька слів. Наприкінці розмови вона сказала: «Дякую за твою пораду. Ти дійсно допомогла мені осмислити деякі речі».
Та правда в тому, що я не давала жодної поради. Майже все, що я говорила, було варіаціями на тему «Це звучить жахливо. Мені дуже шкода, що це відбувається з тобою». Але їй і не потрібні були мої поради чи історії. Їй просто хотілося було почутою.

Кілька порад (замість підсумків):

Не робіть багато справ одночасно. Якщо спілкуєтеся з кимось, з головою зануртеся в розмову. Не думайте про вашу сварку з подругою, справи, які маєте зробити сьогодні чи про те, що їстимете на вечерю. Якщо не маєте часу та бажання для розмови, просто припиніть її.

Не будьте снобом, не говоріть зверхньо. Якщо хочете висловити свою думку й не почути при цьому відповіді та заперечень, заведіть блог.

Ставте відкриті запитання, а не такі, які вже містять готову відповідь. Починайте запитання зі слів «що», «коли», «де», «чому» та «як». У відповідь на запитання «Ти налякався?» ви почуєте «Так» або «Ні». Не обмежуйте співрозмовника власними визначеннями, дайте людині можливість описати свої відчуття й виговоритися. Спробуйте запитати: «І як це було?», «Що ти відчував у той момент?» тощо.

Не прирівнюйте свій досвід до чужого. Розмови – це не нагода прорекламувати себе.

Намагайтеся не повторюватися. Це нудно. Особливо в розмовах щодо роботи або розмовах із дітьми. У нас є певна точка зору, і ми перефразовуємо її багато разів, розжовуємо, наче це найбільша мудрість у світі чи найскладніша теорія квантової фізики. Не робіть так.

Якщо ви чогось не знаєте, скажіть прямо, що не знаєте, не корчте з себе експерта в усьому, не давайте поради.

Уникайте зайвих деталей. Насправді людей не цікавлять роки, імена, дати й усі ті дрібниці, які ви щосили додаєте до своїх думок. Їм це не цікаво. Їм цікаві ви. Їм цікаво, які ви, що в вас спільного.

Будьте лаконічними. Добра розмова достатньо коротка, щоби втримати увагу, але достатньо довга, щоби розкрити зміст.

Слухайте. Це найбанальніша порада, проте ми часто про неї забуваємо.

емпатія підтримка поради для батьків поради для підлітків психологія спілкування