Книжки надихають. Спонукають нас мріяти, ставити перед собою грандіозні цілі та досягати їх, дарують наснагу творити та насолоджуватися життям. А інколи історії настільки захоплюють читачів, що змушують переповідати їх усім іншим. Наприклад, перетворюючи улюблені книжки на яскраві й дивовижні фільми. Саме так і робить один із найвідоміших японських режисерів Міядзакі Хаяо, аніме якого вдихають у популярні книжки нове життя.
Медіапростір / Відеодром
2 Лютого 2021
709
Міядзакі та книжки, що перетворились на аніме
Ната Коваль
фотографка, журналістка, літературознавиця

У далекому 1985 році в Японії поміж численних студій анімації з’явилась іще одна — «Studio Ghibli». Заснували її сценарист Міядзакі Хаяо, майбутній директор студії, його колега Такахата Ісао та продюсер Судзукі Тошіо. У ті часи японаська анімація створювалась здебільшого у строгому розрахунку на певну аудиторію, Міядзакі ж зробив ставку на сімейні картини, тобто такі, які б зацікавили всіх без винятку. Саме тому, щоби не збанкрутувати, «Studio Ghibli» мала випускати виключно повнометражні мультфільми. На щастя, це був відносно добрий час для студії, адже в японську мультиплікацію прийшли художники з першого покоління аніме-фанів.

До виникнення студії Міядзакі працював над створенням доброго десятка мультфільмів, знятих за художніми творами, як от серія аніме-екранізацій європейської дитячої літератури «Театр світових шедеврів». А от чудова «Навсікая з Долини вітрів» (1984) була створена за коміксом манґа самого метра анімації, як і чимало інших аніме «Studio Ghibli». А що читав Міядзакі багато дитячої японської та світової літератури, навіть список із 50-ти улюблених книжок склав, до якого включив зокрема «Чарівника Земномор’я», Урсули Ле Гуїн, «Ми всі з Гамірного» Астрід Ліндгрен, «Вінні-Пух» Алана Мілна, «Таємний сад» Френсіс Бернетт і «Вітер у вербах» Кеннета Грема, то переосмислення прочитаного з поєднанням неординарного бачення режисера та його товаришів по студії й вилилося у ряд чудових аніме-інтерпретацій. До речі, новий фільм студії «Ая і відьма», режисером якого є Міядзакі-молодший і який повністю буде в 3D, є адаптацією роману британської письменниці Діани Вінн Джонс «Вуховертка та відьма» (2011). Тож дізнавайтеся, яким авторам та історіям ми завдячуємо появою багатьох надзвичайних аніме «Studio Ghibli».

Небесний замок Лапута

Tenkū no shiro Lapyuta, 1986
9+

Звичайний робочий день у шахтарському містечку для хлопчини Пазу закінчується аж ніяк не звичайно: в руки йому з неба падає дівчинка Сіта. Як виявилося, за нею полюють таємні агенти, армія і навіть пірати, аби відібрати сімейну реліквію — кристал, який може показати дорогу до легендарного летючого острова. Разом із Сітою в буденне життя юного підмайстра вривається ще більше стимпанку з роботами й дивними літальними апаратами, фантастики й фентезі з повітряними піратами, летючим островом, створеним за допомогою людських технологій і дрібки магії, і населеним милими білколисами. Всі персонажі цієї історії хоч і мають спільну мету — знайти небесний замок Лапута — але зацікавлені в ньому по-своєму, тож у погоні за бажаним, проявляють своє справжнє єство. Лапута наче втрачений рай, і хтозна чи вдасться комусь туди повернутись, але він у собі несе й зерно істини, показуючи, що технології, розроблені людиною, не можуть принести щастя, якщо це суперечить самій природі.

Перший анімаційний фільм молодої «Studio Ghibli» — «Небесний замок Лапута» — оригінальна ідея, що була втілена у двотомній лайт-новелі з малюнками Міядзакі та текстами Камеока Осаму (виходила в японському розважальному аніме-журналі «Animage» видавництва «Токума Шьотен»). Назву замку – «Лапута» – Міядзакі запозичив зі знаменитого сатиричного твору Джонатана Свіфта «Мандри Гуллівера». Втім, запозичено було не тільки її, адже ім’я Сіта відоме нам із давньоіндійської епічної поеми «Рамаяна». Не можна не згадати і про відчутність впливу пригодницьких романів Жуля Верна, як і про очевидну присутність Світового дерева Іґґдрасілль, яке тримає острів-замок Лапуту своїм корінням. А ще на створення цієї стрічки Міядзакі надихнула манґа Фукушіми Тецуджі «Темний принц пустелі» (1949—1956), яку він читав у дитинстві в журналах для хлопчиків і томах-танкобонах (багатосторінкове видання манґи, що має суперобкладинку та якісніший, ніж у журналах, папір).

Могила світлячків

Hotaru no haka, 1988
13+

Останні місяці Другої світової війни, під час килимового бомбардування міста Кобе гине матір підлітка Сейто та маленької Сецуко, тож діти вимушено переїжджають до далекої малознайомої родички в інше місто. У них є невеликий запас продуктів, кілька кімоно матері, а також батьківський рахунок на сім тисяч єн. Продукти йдуть у «загальний казан», а кімоно та гроші залишаються про чорний день. У дітей відразу ж не складаються стосунки з жінкою, що їх прихистила, швидко виникають взаємні образи й претензії. Незабаром терпіння хлопця теж вичерпується, і він разом із сестрою переселяється у занедбане бомбосховище, сподіваючись, що зможе подбати про Сецуко сам. Життя в бомбосховищі для них наче гра. Одначе сувора реальність невблаганна – їжа закінчується, а взяти її нізвідки. Героїзм Сейто проявляється у піклуванні про сестру і створенні для неї хоч мінімального домашнього затишку, та, як і уряд мілітаристів, хлопець переоцінює свої сили та самодостатність, тож його безкровна «війна» з родичкою закінчується трагічно.

Першим зрежисованим Такахатою Ісао анімаційним фільмом «Studio Ghibli» була «Могила світлячків», створена за однойменною напів автобіографічною новелою японського письменника Носака Акіюкі. Історія була опублікована в 1967 році в японському щомісячному літературному журналі «Ору йомімоно» («Усе для читання»), який видавало популярне видавництво «Бунґейшюнджю». Того ж року за новели «Могила світлячків» і «Американський хіджікі» Носака був удостоєний однієї з найпрестижніших нагород у японській літературі — Naoki Prize.

Цікаво, що продюсерам та інвесторам студії спало на думку випустити в прокат у парі з міядзаківським «Моїм сусідом Тоторо» такахатівську «Могилу світлячків». Мовляв, перше аніме — позитивна казка про важливість екології та сімейних уз, друге — екзистенційна драма про відповідальність, мораль та поведінку у важкій ситуації, яка ставить складні питання, але не дає очевидних відповідей.

Відьмина експрес-служба

Majo no takkyūbin, 1989
6+

«Чорний кіт і сукня чорна», — коментує не надто задоволена Кікі, крутячись біля дзеркала. «Сукня може бути чорною, головне, щоб чорним не було серце», — відказує мама, міцно її обіймаючи. За давньою відьомською традицією, тринадцятилітня Кікі має пройти своєрідний обряд ініціації, — пожити рік у незнайомому місті, допомагаючи місцевим жителям своїми відьомськими вміннями. З нехитрими пожитками і котом-фамільяром Джіджі при боці та на мітлі, Кікі потрапляє до портового містечка Коріко, де й планує розпочати свою відьомську кар’єру. Звісно, процес дорослішання завжди більшою чи меншою мірою є травматичним, адже самостійність Кікі, яка радісно вирушила в свою захопливу подорож, може перерости у відчутну самотність, хай навіть осяяну присутністю небайдужих людей. Але якщо вже вирішила розпочати кар’єру «повітряної кур’єрки», обов’язково треба втриматися на мітлі!

Основою повнометражного аніме-фільму «Відьмина експрес-служба», режисером якого був Міядзакі, послугував однойменний дитячий фантастичний роман японської письменниці Кадоно Ейко, проілюстрований Хаяші Акіко та опублікований у 1985 році видавництвом «Фукуінкан Шьотен». Як це часто буває з екранізаціями, у процесі створення стрічки сюжет пережив чимало трансформацій. Оскільки, за задумом Міядзакі, прототипом вигаданого міста Коріко мало бути типове північноєвропейське місто, він разом з іншими працівниками студії відвідав Швецію. Після повернення з подорожі Міядзакі вирішив дещо переробити сценарій. Дізнавшись про це, авторка книжки розлютилась і прагнула закрити проєкт, але коли відвідала студію і побачила, як ревно мультиплікатори ставляться до своєї роботи, таки погодилася на зміни. І не дарма, адже на сьогодні «Відьмина експрес-служба» — один із найулюбленіших фільмів багатьох фанів Міядзакі.

Я чую море

Umi ga kikoeru, 1993
13+

Два роки минуло, відколи Морісакі Таку закінчив школу і став студентом Токійського університету. І ось він летить додому, в рідне місто Кочі, на зустріч випускників, мимовільно прокручуючи в голові події дворічної давнини, які стали причиною багатьох змін. А сталося ось що: у їхнє провінційне життя увірвалася столична панянка Муко Рікако й порушила звичний ритм їхнього шкільного буття. Про неї Таку дізнається від найкращого друга Мацуно Ютаки й розуміє, що в того накльовуються до Рікако романтичні почуття. Дівчина приваблює і його, і вірний товаришу Таку все-таки проти своєї волі виявляється втягнутим у сімейну історію Рікако під час шкільних канікул. Закінчення школи, підготовка до вступних іспитів, непорозуміння через невміння донести свої справжні почуття до іншого приносять розбрат у цей своєрідний любовний трикутник. Тож у підсумку всі сваряться і роз’їжджаються по своїх університетах. Та якщо вже пускаєш любов у серце, то нікуди вона не зникне.

На початку 90-х очільники «Studio Ghibli» вирішили поекспериментувати та доручили створення нової анімаційної історії своїм молодшим колегам на чолі з режисером Мочідзукі Томомі. «Метри» сподівалися, що молодь створить фільм швидко, але Мочідзукі не вклався ні в бюджет, ні в дедлайни. Зрештою ця реалістична мелодрама в артхаусному ключі хоч і отримала чимало критики, мала також і схвальні відгуки. Хоч насправді в стрічці нічого особливого й не трапляється, та режисер не побоявся підкоритися ірраціональним імпульсам підліткової логіки та вдало використав прийом кадрування. Адже кадри, які час від часу поміщено в широку білу рамку — найчастіше місця, важливі для героїв, або моменти їхнього емоційного потрясіння. Поезія в цьому аніме також присутня, і вона в головних героях, у тому, як вони думають, і як змінюються. А оскільки відома японська романістка, есеїстка і драматургиня Хімуро Саеко була улюбленою письменницею Мочідзукі, тому й не дивно, що він вирішив екранізувати саме її роман «Я чую море», який вийшов у тому ж таки 1993 році.

Сен і Чіхіро в полоні духів

Sen to Chihiro no kamikakushi, 2001
9+

Переїзд до нового житла в незнайомому містечку завжди дещо стресовий період, особливо для десятирічної дівчинки, яку лякає ще й переведення в нову школу і знайомства з новими людьми. Чіхіро «дується» на весь світ і особливо на батьків, а вперше подарований букет від однокласників в’яне в її руках, наче спогади з недавнього минулого, що більше вона віддаляється від колишнього осідку. В оцій межовій ситуації покидання старого і набування нового, батька Чіхіро починає «водити» блуд, тож сім’я опиняється перед темним тунелем невідомого. Місце, схоже на закинутий парк атракціонів, завмирало вдень і оживало вночі буйством світла, метушнею й строкатістю божеств і духів, та жило за чітко встановленими правилами. Тож коли батьки Чіхіро з’їли призначену богам їжу — перетворилися на свиней, а дівчинка змушена була прийняти допомогу незнайомця Хаку, аби й самій не зникнути.

Важливі зустрічі ніколи не забуваються, варто лишень захотіти вивудити їх із глибин власної пам’яті.

Щоби вижити і врятувати рідних, Чіхіро довелося помалу дорослішати, розкриваючи в собі здібності, приспані розпещеним життям під батьківською опікою, а дитячим капризам — поступитися місцем самостійності та сміливості. Ініціація в світі духів складалася з цілої низки випробувань, долаючи які, Чіхіро здобула нових друзів і навіть звільнила з полону чаклунки свого ж рятівника.

Важливі зустрічі ніколи не забуваються, варто лишень захотіти вивудити їх із глибин власної пам’яті. Задумуючи створити фільм, який би сподобався десятирічним панянкам, Міядзакі перечитував усі журнали з дівчачою манґою на кшталт «Nakayoshi» й «Ribon», які залишали юні подруги його дітей, коли в них гостювали. Читав і улюблену книжку однієї зі співробітниць студії — роман Кашіваби Сачіко «Таємниче місто за туманами», що вийшла у 1975-му — і навіть розробив два проєкти, базовані на книжці, але їх відхилили. Урешті-решт Міядзакі настільки переосмислює все прочитане, додавши власних дитячих вражень, і створює оскароносне аніме, більше схоже на японську народну казку, в яку вклинюються західні мотиви. Окрім того, дослідники творчості Міядзакі також вбачають у стрічці алюзії на «Алісу в Країні Див» Льюїса Керрола, «Чарівника країни Оз» Френка Баума, і навіть знаходять дещо з «Пригод Піноккіо» Карло Коллоді. Хоч режисер зазначав в інтерв’ю, що в своїй стрічці відтворив порядки, які панували тоді в студії, однак сенс тут набагато глибший, адже аніме порушує такі проблеми сучасного суспільства як погана екологія, влада грошей над людьми та надмірне споживацтво.

Мандрівний замок Хаула

Hauru no ugoku shiro, 2004
6+

«Сестричко, ти сама маєш обрати свій шлях!», — гукає навздогін Софі Летті, але та вже не чує, бо її думки поглинені нещодавньою зустріччю з чарівником Хаулом, чий мандрівний замок вона бачила вдалині з вікна своєї капелюшної майстерні. Ця зустріч спричинила невідворотне — заздрісна Відьма з Пустища не просто перетворила Софі на стареньку бабцю, а оприявнила її внутрішній стан у зовнішності. Ще б пак, адже Софі, як старша сестра, почала опікуватися батьковою крамницею капелюшків і не виказувала свої справжніх почуттів, та й себе красивою не вважала. Уперше вона розізлиться й розреветься вже у мандрівному замку, після того, як Хаул звинуватить її надмірне прибирання у своєму невдалому кольорі волосся, бо ж він фарбується, щоб бути красивішим. Постійні трансформації Софі спантеличують, однак вона старіє, коли байдужіє до обставин, а стає юною собою, коли забуває власні страхи й поспішає на поміч Хаулу. Стимпанківський же напівмагічний мандрівний замок, яким рухає вогненний демон Кальцифер, видається не просто купою металобрухту, а цілком живою істотою. Трансформується замок залежно від ситуації і настрою Хаула, бо він усього лиш інфантильний юнак із примхливим дитячим серцем, якому треба б уже подорослішати.

Екранізація Міядзакі однойменного роману відомої британської письменниці Діани Вінн Джонс хоч і відрізнялася від оригіналу, та авторка попередньо погодила сценарій і була дуже вражена і зображенням магічних сцен, і метаморфозами Софі та Хаула. Крім того, Міядзакі додав у стрічку антивоєнних настроїв, пов’язаних із війною в Іраці, майстерно обігравши темі нафтові плями Хаулових слідів на підлозі та чорні безформно-тягучі тіла посіпак Відьми з Пустища. Хаул тікає від чарівниці Саліман якраз через небажання вплутуватися у цю безглузду бійню, та й темна його демонічна подоба проявляється саме у моменти небезпеки і є певним способом вираження внутрішньої люті. Цікаво, що спершу бути режисером стрічки «Мандрівний замок Хаула» запропонували Хосоді Мамору, та його концепція картини не підійшла очільникам «Studio Ghibli», — з розкадровок, викладених у мережу видно, що аніме було б зовсім інакшим.

Хроніки Ґеда

Gedo senki, 2006
13+

З незрозумілої причини сімнадцятирічний принц Аррен заколює кинджалом свого батька-короля і тікає з палацу, прихопивши його зачарований меч. У надії сховатися від невідомої тіні, яка переслідує хлопця, той забрідає в пустелю, де його рятує подорожній Крагулець, із яким Аррен згодом відправляється в місто Горт. Дорогою вони простують повз будинки, які покинули фермери через малі врожаї, у місті Аррену хочуть підсунути якусь наркотичну речовину, всюди снують работорговці, від яких хлопець рятує однолітку Терру, хоча й сам згодом потрапляє їм у руки. Однак Крагулець, а на ділі верховний маг Ґед, відбиває хлопця у работорговців і приїжджає з ним на ферму своєї давньої подруги Тенар, яка ось уже п’ять років як опікується юнкою Терру. Крагулець розповідає, що в світі твориться хаос, і він шукає спосіб відновити Рівновагу, тимчасом Терру дивиться на Аррена вовком, бо знає, що він не цінує власного життя.

Події відбуваються стрімко: Аррен тікає, боячись, що в нападі люті вчинить боляче близьким, і опиняється в руках могутнього мага Коба, який викрадає і Тенар, щоб заманити Крагульця до свого замку. Туди ж, слідом за духовним світлом Аррена, біжить із зачарованим мечем і Терру. Виявляється, причиною порушення світової Рівноваги стали дії Коба, який для отримання безсмертя намагається відкрити двері між Життям та Смертю. Тож Аррену потрібно перестати боятись життя, прийняти свою «тінь» і врятувати світ від егоїстичних бажань Коба. Старший син Міядзакі — Ґоро, також пішов в анімацію, і першою його роботою для «Studio Ghibli» став повнометражний фільм «Хроніки Ґеда». Стрічка базувалася на персонажах і сюжетних елементах із перших чотирьох книжок циклу романів «Земномор’я» американської письменниці Урсули Ле Ґуїн і манґи Хаяо Міядзакі «Мандри Шюна», на створення якої режисера надихнула тибетська казка. Авторка ж «Земномор’я» довго не давала дозволу на екранізацію, та згодилася лише через повагу до робіт Міядзакі-старшого. Кінцевий результат не справив на неї великого вражання, тож на питання Ґоро Міядзакі, чи сподобалось їй аніме, вона відповіла: «Так. Але це не моя книжка. Це ваш фільм. І це хороший фільм».

Поньо на кручі

Gake no ue no Ponyo, 2008
6+

Пригода маленької рудоволосої рибки починається через її надмірну цікавість: одного дня вона тікає з дому, щоб подивитися на людей з суші, та й потрапляє у пастку ― банку, яку примхлива хвиля викидає на берег. Але зі скляних лабет її рятує п’ятирічний Соске, дає рибці ім’я Поньо, оселяє у своєму іграшковому зеленому відерці та знайомить із усіма бабцями з будинку для літніх, в якому працює його мама. Хлопчик одразу ж стає справжнім героєм для Поньо, тому вона мріє перетворитись на дівчинку. І ― о диво! ― вона може це зробити, бо володіє надзвичайною магією. Рибка Поньо така наполеглива, бо не вміє відмовлятися від своїх бажань, але й не може передбачити наслідки своїх учинків ― що призводить до порушення крихкого природного балансу, відновити який може лиш прекрасна морська богиня Ґранманмаре. Однак і Соске, і Поньо врешті постають перед складним, навіть для дорослих, вибором ― прийняти іншого.

Чи не впізнаєте ви стару добру казку данського письменника Ганса Християна Андерсена про Русалоньку, тільки в новій інтерпретації? Також у фільмі знаходять алюзії до опери «Перстень Нібелунгів» Ріхарда Вагнера, і, очевидно, й до середньовічної німецької епічної поеми «Пісня про Нібелунгів». А все тому, що справжнє ім’я рибки Поньо ― Брунгільда, і саме так звали богиню-валькірію, що закохалася у смертного Зіґфріда. Є в аніме й помітна екологічна лінія: красиві морські глибини змінюються на всипані сміттям берегові лінії з купою пластику, що плаває на поверхні. Та й батько Брунгільди ― науковець і чарівник Фуджімото ― покидає захланних людей і знаходить бажаний притулок у морських глибинах. Він доглядає за своїми доньками-рибками, намагається повернути Поньо в лоно моря, щоб не порушити природного балансу і дуже засмучується, коли донька обирає крихке і смертне людське життя. Ґранманмаре втішає його, мовляв, усі ми з піни морської, тим самим підтримуючи казку, і навіть наукову гіпотезу, про морську колиску всього живого.

Позичайка Аріетті

Karigurashi no Arrietty, 2010
6+

Дванадцятилітній Шьо приїжджає в бабусин будинок за містом, за тиждень у нього операція на серці, тому спокій і чисте повітря мають посприяти вдалому її перебігу. Але тільки-но ступивши на заросле травами подвір’я, він помічає те маленьке чудо, про яке, як про чарівну таємницю тутешніх місць, йому розповідала мама. А в родинній легенді йдеться про ліліпутів, яких буцімто бачили в будинку, саме для них прадідусь Шьо і зробив того лялькового будиночка з мініатюрним начинням. Економка Хару називає їх шкідниками і крадіями, вони ж іменують себе позичайками, адже беруть тільки те, чого потребують для життя і чого людям не бракуватиме, як-от кубика цукру. Уповні осягнути наявність світу великих і світу маленьких людей допомагає епізод, коли позичайка Аріетті вийшла з батьком на свій перший у житті промисел і постала перед величезною людською кухнею. В такі експедиції позичайки виходять переважно вночі, адже бути викритими людьми означає, що їм доведеться шукати собі іншу домівку. І Аріетті викривають двічі, та це не стільки її вина, скільки допитливість і уважність Шьо, якому випав шанс здобути маленького друга і співрозмовника.

Невігластво, цікавість і навіть заздрощі економки Хару спричиняють чимало проблем для сімейки позичайок, і Шьо допомагає Аріетті з них виплутатися, залишивши Хару із носом. Підлітки з різних світів спілкуються щиро, дивлячись один одному в очі: Аріетті розповідає про закони позичайок і халепу, яку втрапила через викриття, Шьо розповідає про свою хворобу та про непотрібність власним батькам. Хлопець порівнює позичайок із давно зниклими чи зникаючими видами, прекрасними істотами, яких бачив лише в книжках і які не змогли пристосуватися до середовища, яке швидко змінюється. Зрештою, він розуміє, що такий же, але відвага Аріетті та її сім’ї запалює в ньому жагу до життя. У дитинстві на Міядзакі сильне враження справив дитячий фантастичий роман британської письменниці Мері Нортон «Позичайки» (1952) — перша з п’яти книжок циклу. А в свої 70 років він вирішив екранізувати цю історію, проте сценарій писав не перечитуючи її, а намагаючись пригадати свої тодішні дитячі відчуття. Попри допомогу Міядзакі зі сценарієм, аніме «Позичайка Аріетті» стало чудовим дебютом наймолодшого на той час режисера «Studio Ghibli» ― Йонебаяші Хіромаси.

Казка про принцесу Каґую

Kaguya-hime no monogatari, 2013
6+

Одного звичайнісінького дня дід-бамбукоруб знайшов у бамбуковому паростку крихітну дівчинку, приніс її додому і, разом із дружиною, почав виховувати як рідну. Звідтоді довкола літньої пари почали відбуватися незвичайні речі: дитина росла як на дріжджах, а в бамбукових стеблах дідусь знаходив золото й дорогоцінні тканини. Все вказувало на те, що маленька красуня є незвичайною дівчинкою, тому дід-бамбукоруб за знайдене потай збудував хороми і врешті сімейство переїхало до столиці. Маленьке дівча з дитячим прізвиськом «Такеноко» поступово перетворюється на сяючу Каґую-хіме, однак багатство не стільки дар, скільки тягар, бо щасливий дитячий сміх і біганина посеред полів поступаються місцем вишколу правил і манер благородної дами. От уже й знатних женихів греблю гати, навіть сам імператор спокушається її красою і розумом, та Каґуя нехтує можливістю «вибрати з благородних панів» і наполегливо шукає свій шлях до щастя. Туга точить серце її не лише за «старим» життям, а й за тим, що справжня її домівка ген на Місяці, і хоч народжена вона на Землі, одного разу має залишити й забути все та всіх, кого тут полюбила.

Анімаційна стрічка «Казка про принцесу Каґую» режисера Такахати Ісао була виконана в техніці акварелі, що досить незвично для робіт «Studio Ghibli», однак картинка у стилі традиційного японського живопису гарно підкреслює саму історію. Адже базується вона на пам’ятці класичної японської літератури кінця ІХ ― початку Х ст. — повісті «Такеторі моноґатарі» («Повість про Діву місячного сяйва» за Іваном Бондаренком). Такахата створив справжню філософську поему з глибоким змістом: ідеальність місячної столиці принцеса Каґуя готова проміняти на біль і радість недосконалого світу, — єдиного місця, де можна навчитися жити й відчувати по-справжньому. Свою «золоту клітку» вона теж охоче проміняє на хатину в горах, адже нав’язана їй «висока культура» хоч і бажана всіма, насправді «обкрадає» природне й вільне людське життя. У чоловічому світі вона лише спосіб задовольнити амбіції, і навіть її чуйна матір не в змозі нічого змінити. Каґуя відчуває свою інакшість, неприналежість до цього світу, свою «штучність», як штучність тих небачених див, які приносять їй знатні женихи. І попри місячну накидку, що дарує забуття, в серці Каґуї навічно лишиться туга за земною домівкою.

Спогади про Марні

Omoide no Mānī, 2014
7+

Тиху й спокійну дванадцятилітню Анну на літо відправляють до родичів у сільську місцевість: офіційно — підлікувати астму, неофіційно — у сподівані, що подорож хоч трохи її розважить, а зміна оточення піде на користь. Та дівчинка не просто інтровертка, як може здатися, і глядачам випадає шанс дізнатися про неї більше, зрозуміти глибинні причини її замкнутості. Анна любить малювати, її манить Болотяний маєток по той бік водойми, побіля якого вона й зустрічає загадкову незнайомку на ім’я Марні, для якої маєток — золочена клітка. Режисер уміло переміщує історію в площину трансцендентного: чи то суша, чи море відокремлює від містечкової цілості загадковий маєток, чиї вікна світяться тільки для Анни та Марні; чи сон то, чи дійсність усі ці вечірні дівочі походеньки, прогулянки і плавання на човні. Спостерігаючи за розвитком дружби двох таких різних, але однаково самотніх дівчаток, бачимо особистісний ріст Анни: зі зміною деяких рис її характеру змінюються і взаємини з оточенням, із подоланням власних слабкостей і страхів приходять неочікувані відкриття, з переглядом упереджень приходить розуміння і нові висновки.

Марні надихне багатьох дітей, які почуваються самотніми й відокремленими, й допоможе їм ступити крок уперед до взаємодії з іншими.

Аніме «Спогади про Марні» — другий тайтл «Studio Ghibli», знятий режисером Йонебаяші Хіромасою за романом британської письменниці та ілюстраторки дитячих і підліткових книжок Джоан Мері Ґейл Робінсон «Коли Марні була поруч». І зняте добре, з усіма ретельно виписаними побутовими деталями та неймовірно «живими» пейзажами. Атож, Танеда Йохей навіть шукав по Хоккайдо будинки для натхнення, бо Йонебаяші просив його намалювати Болотяний маєток так, ніби це ще один персонаж, який також спостерігає за Анною. Попри критику Міядзакі щодо використання оригінального книжкового образу світловолосої блакитноокої Марні, саме на цю героїню Йонебаяші покладав великі сподівання. Режисер уважав, що Марні надихне багатьох дітей, які почуваються самотніми й відокремленими, й допоможе їм ступити крок уперед до взаємодії з іншими.

Роня, дочка розбійника

Sanzoku no musume Rōnya, 2014
6+

Темної грозової ночі у високогірному замку народилася дівчинка, а в просторій печері в глибинах лісу народився хлопчик. Вони довгенько не знатимуть один про одного, аж поки доля не зведе їх по різні боки глибокого розлому. Роня, донька ватажка розбійників Матіса, — смілива, щира і добра, і досить кмітлива. У замку на неї чекає тепле домашнє вогнище, батьки і ватага, але в лісі вона сама собі хазяйка, ліс належав лише їй, у лісі Матіса її вчили не боятися, однак остерігатися літавиць, сірячків і Борчиних розбійників. Але після знайомства з Бірком — сином ватажка розбійників Борка — Роня відкриває нову правду: ліс не лише її, але й усіх живих істот, що в ньому мешкають. Діти сперечаються і змагаються, але й рятують один одного від небезпек, тож потроху батьківські упередження в Роні слабшають, та й Бірк критичним мисленням не обділений, і в серцях двох малих бешкетників зароджується міцна дружба. Проте безглузде протистояння двох розбійницьких родин урешті перетворюється на конфлікт поколінь — діти промінюють батьківське вогнище на власне у ведмежій печері.

Весна, літо та осінь у лісі змінюють Роню, вона дорослішає і серйознішає, і в цьому велика заслуга Бірка, який теж побачив іншу модель стосунків у сім’ї та переосмислив свою поведінку. Діти навчилися дотримуватися слова і поступатися власними бажаннями на користь іншого, відчувати ліс і жити за його ритмами. Та й Матіс зрештою перестає нити (а епізод цей дуже нагадує ниття Хаула) і визнає, що хтось має іншу думку, відмінну від його власної, вчиться з цим рахуватися і навіть об’єднується з ватагою Борка, щоб врятувати обидві розбійницькі родини. Із жовтня 2014-го по березень 2015-го в Японії транслювався телевізійний 26-серійний аніме-серіал за твором шведської письменниці Астрід Ліндґрен «Роня, дочка розбійника» (1981), над яким працював Міядзакі Ґоро в спільному проєкті «Studio Ghibli» та «Polygon Pictures». Поціновувачі аніме хвалять «Роню» за душевну атмосферу та чудово дібраний трек-лист, і лають за 3D-графіку, зокрема за сел-шейдингових (коли комп’ютерне зображення імітує малювання вручну) персонажів, що не дуже поєднуються з мальованими фонами. Аніме-серіал ну дуже близький до книжки, і цілком міг би стати пристойною повнометражкою, однак тут уповні спрацював принцип Міядзакі-старшого: після динамічних сцен давати можливість глядачеві відпочити, осмислити побачене, заглибитись в історію, показуючи більш статичні сцени.

аніме екранізації мультиплікація сімейне кіно Хаяо Міядзакі