DOCU/КОРОТКО зовсім не слабка категорія на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Можна багато чого сказати за короткий час, якщо знати, як це зробити.
Teenside / Відеодром
2 Квітня 2021
425
Короткий метр на Docudays UA: від Covid-19 до київських пляжів
TeenSide

Цьогоріч у програмі DOCU/КОРОТКО Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA представлено 17 короткометражних документальних фільмів. Пандемія Covid-19 і пов’язані з нею виклики, які постали перед соціумом, міграція та рабовласницьке минуле деяких країн, війна та сильні, але дуже різні герої, — ось що опинилося в центрі уваги режисерів, чиї роботи представлені у цій програмі. Про деякі зі стрічок розповідають учасниці підліткової редакції TeenSide.

Кур’єри, а не герої/Riders not heroes, 2020

10+
Режисери: Давіде Рапп, Іпполіто Пестелліні Лапареллі
Дивитися
«Ілюзія нових можливостей приховує цілковиту відсутність соцзахисту працівників».
«Кур’єри, а не герої» режисерів Давіде Раппа та Іпполіто Пестелліні Лапареллі досліджує сферу доставки їжі у Мілані під час пандемії Covid-19. Через кур’єра Лупо і вирізки з медіа фільм торкається проблем сфери роботи «критичних працівників», економічних і психологічних впливів на них карантину, пізнього капіталізму та соціальних наративів. Це інтерсекціональна проблеми, адже велика частина цих кур’єрів — нелегальні емігранти.
Клаптиковий формат фільму ідеально передає тривожне залипання в екран з мільярдом відкритих вкладок і віконець. Фоном слугує вкладка з кодом, на якій, часом накладаючись одна на одну, з’являються різні кліпи і скріншоти. Такий фон не тільки резонує з емоційним станом глядачів в локдауні, але допомагає викрити лицемірство медіа і великих компаній, їхні хибні твердження і приховані маніпуляції. Такий монтаж, плюс довершений звуковий дизайн, вводять у цей швидкий ритм і атмосферу обурення, що підшовхує до кінця, до протесту.
«Кур’єри, а не герої» насправді не так торкається аспекту «героїзму» людей, що рухалися містами-привидами в час локдауну, як вад гіг-економіки, які вийшли на світло через ситуацію з Covid-19. Акцент на слові «торкається», бо біда названа, але не розкрита до кінця. Вона ознайомлює з комусь, можливо, невідомою кризою. Ця короткометражка є папкою з ретельно дібраними даними, з якою детектив іде до начальника поліції, щоб йому дозволили відкрити справу. Тут є потенціал для довшого формату, а поки розширюйте свої знання і дивіться прев’ю.

Катерина Кіщинська

Ягня/The Lumb, 2020

10+
Режисерка:  Сір’єль Ренґу
Дивитися
Фільм «Ягня» був знятий режисеркою Сір’єль Ренґу під час магістерської програми Doc Nomads.
У фільмі ми проживаємо один з день з життя угорського пастуха Яноша.
На фоні залитих сонцем луків він здається мудрим досвідченим старцем. Він весь час дивиться в далеч і щось думає. А ввечері він схожий на будь-якого втомленого роботою чоловіка. Він говорить з сусідом, викурює декілька цигарок і лягає спати.
Скоро ми дізнаємося, що Янош їде звідси. Тоді все набуває іншого відтінку. Навіть народження нового ягняти сприймається за певний символ.
Настрій героя передається через його оточення. Велична природа заспокоює, а тьмяне освітлення передає втому. Ми весь час чуємо звуки природи. Музика з’являється лише щоб додати емоційної напруги. Янош і його сусід поводять  себе так, ніби і не помічають камери. Винятком стає лише одна сцена, де Янош звертається до оператора.
З цих деталей складається образ людини, яка очікує на нове життя. І ми теж переживаємо це очікування.

Анна Мусієнко

Я більше ніде не почуваюсь як удома/I Don’t Feel at Home Anywhere Anymore, 2020

10+
Режисерка: Вів Лі
Дивитися
Часами повернення додому буває не таким ідеальним, як ми собі його уявляємо. Короткометражний фільм режисерки з Китаю Вів Лі «Я більше ніде не почуваюсь як удома» саме про це. Протягом усього фільму Вів намагається силоміць втиснути себе у своє оточення. У кожному кадрі вона виглядає ніби вклеєною, несправжньою, не органічною частиною картини, а чимось чужим, хоча знаходиться в рідному домі в Пекіні, куди приїхала з навчання на свята.
Візуально фільм робить все, щоб передати той специфічний вид дискомфорту, яким є це відчуження. Засніжений Пекін такий же білий і холодний, як стіни квартири, якою, ніби привид, ветшається героїня. Камера майже завжди віддалена від людей хоча б на декілька метрів. Крупні плани тут відсутні. Більшість діалогів не перекладається, — замість цього текст нагорі екрану переказує репліки і думки персонажів від третьої особи. 
Та й діалогів тут небагато: «Я більше ніде не почуваюсь як удома» здебільшого мовчить і залишає глядача наодинці з тишею. Усе до болю мінімалістичне — від того, як побудовані кадри, до шрифту, яким написана назва стрічки на початку. 
Повнометражну версію цього фільму, напевно, витримати було б неможливо, адже в ній майже нічого не відбувається. Хоча протягом цих шістнадцяти хвилин «Я більше ніде не почуваюсь як удома» майстерно нагадує нам, що іноді ми почуваємося чужими навіть серед своїх.

Соня Коптюх

Таламанка/Talamanca, 2020

10+
Режисер: Давіде Маріно
Дивитися
У центрі фільму сім’я фермера Хусто з племені бібрі. У своєму побуті вони знаходять баланс між традиціями минулого і досягненнями теперішнього. Вони говорять бібрійською та іспанською. Вони роблять дахи з пальмового листя, а вечорами слухають музику на планшеті.
Чіткого сюжету у фільмі «Таламанка» режисера Давіде Маріно немає. Історія складається з деталей. Ось краплі води стікають з даху, а наступної миті банани шкварчать на сковороді.
Іноді у кадрі з’являються люди. Вони займаються буденними справами або відпочивають. І все це під звуки лісу та веселу танцювальну музику. Часто здається, що камеру десь залишили і забули вимкнути.
«Таламанку» важко додивитися до кінця, якщо очікуєш розвитку подій. Тут важливіше відчувати атмосферу, яка пронизує весь фільм.

Анна Мусієнко

Стежками київських пляжів/Following the Paths of Kyiv Beaches, 2020

16+
Режисер: Роман Прокопчук
Застереження щодо змісту: лайливі вислови.
Дивитися
У Києві тема безпеки на воді піднімається не надто часто. Кількість відпочивальників та рятувальників на пляжах у теплу пору року не рівноцінна.
Короткометражний фільм «Стежками київських пляжів» режисера Романа Прокопчука дозволяє нам зазирнути у буденність рятувальників, що своїми силами намагаються вберегти людей від тяжких наслідків необачного купання.
Як ми зазвичай уявляємо рятувальника? Вірогідніше за все це буде образ з «Рятувальників Малібу»: накачаний, привабливий хлопець чи дівчина з сяючою посмішкою. У фільмі ми стикаємося з київською реальністю — у ролі рятувальника опиняються найрізноманітніші особистості.
Ми, глядачі, спостерігаємо за Дмитром — хлопцем-рятувальником з великим татуюванням «Славянин» на животі. Особливої уваги варта сцена, де координатор рятувальної служби м’яко робить йому зауваження, щодо манери поведінки: «Ми не вступаємо в конфлікт! Якщо бачимо, що людина не розуміє, що ми кажемо, то відступаємо, заспокоюємося і починаємо знову». 
«Стежками київських пляжів» розмірковує над темою небезпеки, яку більшість з нас пропускає повз себе. Але сам фільм залишає після себе відчуття затишку київського літа.

Влада Антипенко

DOCU/КОРОТКО Docudays UA TEENSIDE фестиваль документального кіно