В останній фестивальний день Docudays UA не варто втрачати можливості подивитися ще кілька документальних стрічок, анімаційних фільмів і фільми з ретроспективної програми Кшиштофа Кесльовского.
Teenside / Відеодром
4 Квітня 2021
301
Наостанок: документальні стрічки, які варто не пропустити на 18 Docudays UA
TeenSide

Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA у 2021 році зібрав на платформі DOCUSPACE 105 фільмів. Крім конкурсних програм DOCU/СВІТ, DOCU/УКРАЇНА та DOCU/КОРОТКО, глядачі обирають ще з 10 позаконкурсних — традиційних DOCU/ХІТИ, DOCU/АРТ і DOCU/ЮНІСТЬ та спеціальних добірок. Серед них і ретроспективна програма «Кшиштоф Кесльовский: документальний життєпис», і програма стрічок від метрів документального кіно «МАЙСТРИ», і навіть анімація від LINOLEUM та відкриття цьогорічного фестивалю — «Мультфільм» від народного художника Анатолія Сурми. У цій добірці ми зібрали стрічки, які стануть достойним завершенням фестивального тижня і змусять з нетерпінням чекати 19-й Docudays UA.

Аксель у країні уявних хвороб/Axel and the True Story of an Imaginary Illness, 2020

13+
Режисери: Дороте Лоран, Давід Ботру
Дивитися
Аксель — маленький хлопчик, що має маму, батька, молодшого братика та хронічну хворобу Лайма, яку у Франції, де він живе, діагностують тваринам, а людям — ні. Тож ліків від неї немає, як і лікарів. Хвороба Лайма (також відома як бореліоз) — природно-осередкова інфекційна хвороба, яку переносять кліщі. Серед її симптомів: відчуття болю у всьому тілі, оніміння, поколювання, нудота, підвищена стомлюваність. Лікування хронічної хвороби Лайма дуже складне, бо ремісії та рецидиви постійно чергуються.
Батьки довгий час шукали причину хворобливого стану Акселя, відвідали багато лікарів, які не тільки не вірили Акселю, а ще й засуджували методи виховання батьків. Врешті-решт, один лікар діагностував хлопчику хворобу і розпочав лікування. Одночасно мама Акселя дізнається, що теж має хворобу Лайма, передала її Акселю, й, можливо, своєму молодшому синові. Аксель декілька місяців приймає курс антибіотиків, що полегшують його стан, але, на жаль, рецидиви він переносить щоразу важче.
«Аксель у країні уявних хвороб» — кіно з вкрапленнями анімації, завдяки якій можна краще передати різні відчуття, ніж за допомогою кіноприйомів. Вона додає відчуття дитинства.
Те, з якою енергією родина хлопчика шукає альтернативне лікування — і знаходить! — дарує відчуття впевненості, що все буде добре. «Аксель у країні уявних хвороб» — дивовижний і світлий фільм. Бо немає значення, що тебе засуджують люди навколо, наскільки тобі боляче фізично чи морально, здорова любляча сім’я поряд з тобою, яка тобі вірить і буде шукати вирішення проблем, доки не вдасться — це неймовірна сила. Найголовніше, що ця сила любові й надії перемагає — Аксель і його мама одужали.

Софія Туранська

Одне серце на двох/We Have One Heart, 2020

7+
Жанр: документальна анімація
Режисерка: Катажина Важеха
Дивитися
Більшість фільмів про родинну історію хоч-не-хоч заглиблюються у важкі, часто трагічні теми. «Одне серце на двох» — анімаційна документальна стрічка польської режисерки Катажини Важехи, загалом, не виняток. Але те, як саме цей маленький фільм говорить про складні теми, є подихом свіжого повітря, бо попри усе він до кінця залишається оптимістичним, сповненим любові та енергії.
У стрічці маленький Ігнацій розповідає історію свого дідуся Фарука і його великої любові з бабусею. Дідусь ніби помер на війні в Іраку. Через кілька десятків років Адам, син Фарука і батько Ігнація, дізнається, що той ще живий.
Фото родини міксуються з приємною пастельною 2D-анімацією, стилізованою під малюнок на папері. Тут багато маленьких затишних деталей. Ми бачимо справжні листи Фарука, де він знову і знову говорить про свою любов, і дорослішання Адама під звуки радіо, що тихенько розповідає про головні події кінця двадцятого століття.
Та багато чого ми не бачимо. Фільм мало уваги приділяє зустрічі Адама з батьком і психологічному стану героїв, і тим самим, здається, ніби відмовляється від складної, але важливої частини історії. Через це він може здатися занадто вибіленим та ідеалістичним. Але в цьому, як не дивно, здається, і була мета: «Одне серце на двох» хоче покращити глядачам настрій.
На кінофестивалі Docudays Ua ми побачили багато важких, болісних фільмів. І такі фільми, безумовно, важливі, бо викривають темні сторони нашого життя. Але надзвичайно приємно бачити серед них щось таке, як «Одне серце на двох», що має почуття гумору і дає впевненість у хорошій кінцівці.

Соня Коптюх

Ця пісня називається «328»/Song Titled 328, 2020

14+
Застереження щодо змісту: наркотики
Режисерки: Аляксандра Динько, Таня Гаурильчик
Дивитися
19-річна Діана померла від передозування наркотиками. Її друзі хвилювались, що потраплять за ґрати за статтею 328, тож не спішили з викликом швидкої допомоги, а коли зателефонували, було занадто пізно. 
Стаття 328 Кримінального кодексу Білорусі передбачає покарання за незаконні дії, пов’язані з наркотичними та психотропними речовинами. За порушення цієї статті можна отримати від двох до двадцяти п’яти років позбавлення волі. І деякі з друзів Діани засуджені й відбувають покарання, деякі виправдані, у когось ще триває суд. Все її оточення переживає нестерпно тяжкі часи. Хлопець Діани — музикант, записує альбом на її честь, називає його «інформаційним пам’ятником», створеним, щоб про Діану дізналися люди зараз і через багато років, бо вона вже не зможе розповісти про себе. Він робить це і тому, що більше не має за що зачепитись, цінним у своєму житті він вважає лише Діану і музику. А тепер, після запису альбому, єдина його мрія — зникнути. 
З іншого боку, життя не закінчується. Друзі Діани святкують весілля, звільняються з роботи і знаходять іншу, переїжджають, набивають татуювання, ходять на концерти. Вони намагаються жити, радіти цьому життю, намагаються впоратися з болем втрати. Біль втрати відчувається не тільки через Діану: коли одного її друга забирають у в’язницю, його дівчина ніяк не може випустити хлопця з обіймів. Цей кадр зняли здаля, але ридання дівчини чути чітко й голосно. Ці кілька болючих хвилин у середині фільму ніби розривають тебе навпіл.
Одина з найбільш значущих частин фільму — мітинг за звільнення молоді від покарання за 328 статтею. Він піднімає важливу суспільну проблему: наркозалежні люди мають отримувати відповідну допомогу, а у в’язниці мають бути ті, хто виготовляє наркотики та перевозить їх великими партіями. У ситуації в Білорусі є невеликі зміни на краще — півтора роки тому терміни за кількома частинами статті зменшили.

Софія Туранська

Ретроспективна програма «Кшиштоф Кесльовский: документальний життєпис»/Krzysztof Kieślowski: a documentary biography, 1969-1980

12+
Режисер: Кшиштоф Кесльовський
Дивитися
Дивитися
Польський режисер Кшиштоф Кесльовський, відомий фільмами «Подвійне життя Вероніки» і циклами «Декалог» і «Три кольори», починав з документалістики. Його ранні фільми були короткометражними і зазвичай не мали сюжету, принаймні очевидного. Десять з них, відібрані польською режисеркою Аґнєшкою Голланд, представлені на фестивалі Docudays UA 2021.
Один з улюблених прийомів Кесльовського — концентрація виключно на внутрішньому світі й філософії конкретної людини, такий собі фільм-портрет. Саме такі фільми «Муляр» і «З точки зору нічного вахтера»: обидва показують сцени з повсякденного життя своїх героїв на фоні їхньої ж нарації.
«Муляр» є історією Юзефа — колишнього активіста Робітничої партії, який покинув свою керівну посаду на користь праці муляра. Про усе це він розповідає під кадри святкової демонстрації. Юзеф глибоко розчарувався в політичному режимі: він з іронією згадує часи боротьби з усім «чужим» чи «західним» і стверджує, що ні за що не хоче, щоб його донька відчула це на собі. Але, відкрито критикуючи комуністичний режим, «Муляр» не здається радикальним чи гострим. Протест виражається у простий, мовчазний спосіб. У самому Юзефі немає жодної злості на свою колишню роботу, лише прагнення чогось глибшого і кращого. Ми не знаємо, чи знаходить він це щось у праці муляра, але принаймні здається, що він точно знає, що зробив правильний вибір.
Герой стрічки «З точки зору нічного вахтера» в якомусь сенсі є протилежністю Юзефа. Маріан свято вірить у правила, стверджуючи, що вони «важливіші, ніж люди». Він ненавидить «неформалів» і взагалі усе, в чому вбачає бодай невелике відхилення від норми. Йому не подобається критика режиму. Протягом фільму вахтер говорить про шокуючі за сьогоднішніми стандартами речі. Попри це, його образ навіть трішки, лише трішки, симпатичний: він дійсно любить свою роботу, грається зі своєю собакою і любить вестерни. Але усе це швидко нівелюється його власною озлобленістю: роботу він любить через фанатичне захоплення правилами, на пса кричить, а фільми любить за жорстокість. Наприкінці фільму Маріан дивиться на дітей, і контраст між цинічністю першого й ідеалізмом других створює надію. Це щось, схоже на щасливу кінцівку: навіть у світі, де існують такі люди, як Маріан, знайдеться і щастя.

Решта фільмів Кесльовського — це добірка повсякденних сцен, які чудово фіксують маленькі деталі. «Сім жінок різного віку» — концептуальна короткометражка, де на кожен день тижня (починаючи, чомусь, з четверга) нас знайомлять з однією балериною через її тренування в балетній студії. Фільм неймовірно поетичний: танці символізують тут і час, і зміну, і красу, і свободу. Минулоріч на Docudays був представлений фільм «Безсмертні», де навчання на курсах народного танцю перепліталося з молодіжним «патріотичним рухом», де дітей вчать збирати АК-47 і воювати. У антиутопічному суспільстві, яке показує фільм, танці не приносять дітям жодного звільнення чи насолоди від мистецтва. Для них це — проста імітація того, що робить строга і часто жорстока вчителька, нічого більше, ніж дотримання правил. «Сім жінок різного віку» звертає стільки ж уваги на рухи танцівниць, але тут танці, навпаки, означають звільнення. Камера заглядає прямо в обличчя своїм героїням у русі, показуючи їхнє натхнення, концентрацію і часто навіть їхню втому. Порівняно з іншими фільмами Кесльовського, що розповідають про сумну ментальність тоталітарного суспільства, цей — найоптимістичніший. 
«Лікарня», з іншого боку, доволі тривожний фільм. В центрі історії — команда хірургів, що оперує прямо перед камерою. Фільм не цурається показувати кров. Напружені кадри операцій перемішуються зі сценами, де лікарі просто палять, сміються чи заповнюють папери. Різкий перехід між такими різними сценами тільки збільшує напругу і робить фільм складнішим: щойно починаєш розслаблятися, як починається наступна операція чи медична процедура. 
«З міста Лодзь» виглядає як найбільш безпретензійна робота Кесльовського: це просто зйомка міста. На практиці ж цей фільм вражає тим, як багато вкладено в цю зйомку. У кадрах сонячного міста Лодзь можна розгледіти багато складних емоцій. На початку фільму група робітників на фабриці жаліється через закриття ансамблю. Люди роздратовані з приводу такої, здавалося б, дрібниці. Видно, що в них є злість та напруга, яку хочеться вилити, а закриття ансамблю — це лише привід. Ми бачимо, як діти граються струмом, змагаючись, скільки вольт можуть витримати. Спостерігаємо, як на сцені хтось фальшиво співає солоденькі пісні про любов. У цих сценах є прихована напруга. І ця прихована напруга і є тим, що робить фільми Кесльовського хорошими, — вміння показати конфлікт, не говорячи про нього прямо.

Соня Коптюх

Тваринне чуття/Becoming Animal, 2018

+13
Режисери: Емма Дейві, Пітер Меттлер
Дивитися
Назва «Тваринне чуття» з англійської перекладається дослівно як «стаючи твариною», що якнайкраще описує фільм. Стрічка переміщає глядача в Національний Парк Гранд-Тітон у Вайомінгу, в США, де разом зі знімальною групою ми занурюємося у світ, в якому перетинаються людина і природа. Довгі кадри нічного лісу в поганій якості чергуються з напрочуд чітким спостереженням зблизька за тим як равлик вилазить зі своєї черепашки або як їсть лось, летять птахи чи тече річка. Під час споглядання живих істот складно не відчути певне наближення до них і до природи, розуміння їхнього буття. 
Періодично у фільмі з’являються монологи Девіда Абрама, автора книжки «Becoming Аnimal: An Earthly Cosmology», а також еколога і філософа, який розповідає про взаємозв’язок нашого повсякденного життя і нашої мови з природою. Деякі концепції, про які він розповідає, можуть здатися дикими, для їх сприйняття і обробки потрібен певний час.
Фільм тягнеться повільно і довго, він потребує серйозної концентрації, повного зосередження на тому що відбувається, інакше може стати нудно. «Тваринне чуття» діє, ніби гіпноз, коли затягує тебе — його натуралістичність, заспокійливі звуки дерев, води, тварин й влучні невеликі коментарі режисерів створюють особливу атмосферу.
Найголовніше, що хоче нам сказати Девід Абрам — це те, що коли ми торкаємося природи, то природа теж нас торкається. Коли ти проводиш пальцями по корі дерева, то дерево теж тебе відчуває. І ця проста думка ідеально поєднується з її подачею.

Софія Туранська

Docudays UA TEENSIDE Докудейс фестиваль документального кіно