Безсмертний: життя як подвиг

Фільм Ксенії Охапкіної «Безсмертний» отримав нагороду підліткового журі цьогорічного фестивалю документального кіно Docudays UA. А ще ця історія про дітей з невеликого промислового міста Апатіти на півночі Росії стала найкращим документальним фільмом Міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах і номінувалася на Оскар від Естонії. Перше поселення на місці Апатіт з’явилося як трудовий табір, де ув’язнені помирали, добуваючи руду. Відтоді життя місцевих не дуже змінилося. Вони все ще добувають руду, живуть у будинках, схожих на бараки, рано помирають. Однак тепер роблять все це добровільно.
У «Безсмертному» немає коментарів за кадром чи пояснень, мало діалогів між персонажами. Але цього й не потрібно — все зрозуміло без слів.  Засніжені вулиці, бетонні багатоповерхівки та  безшумні самотні перехожі говорять самі за себе. У суворому, похмурому місті майже немає сонячного світла: небо повністю затягнуте темними хмарами полярної ночі. У фільмі домінують сірі відтінки. Стукіт коліс товарних вагонів, глухе гудіння машини, що топить сніг, гавкіт безхатнього собаки на нічній вулиці додають тривожності. Відчуття ізольованості одне від одного забирає будь-яку надію на краще.
Головні персонажі фільму — діти: учасники й учасниці російського воєнно-патріотичного руху «Юнармія» та гуртка російських народних танців. Ми бачимо їхні тренування та репетиції. Методи навчання в «Юнармії» і на танцювальному гуртку абсолютно однакові: рівний стрій, обов’язкове виконання команд, крик, грубість. Постійний рахунок тренерів «раз, два, три, чотири» має якусь гіпнотичну силу. Особливо неприємно дивитися фрагменти танцювальних уроків дівчат – мистецтво й творчість блякнуть у насильницьких умовах. Тут немає місця  власним думкам чи бажанням, лише беззаперечне підкорення чужим наказам. Схоже на конвеєр для виготовлення ідентичних людей, які наче знаходяться у трансі й не розуміють, що відбувається, ресурсу для потреб держави.
Головне, чого вчать дітей, — жертвувати собою заради країни. Юнармійцям постійно нагадують, що на них дивиться вся Росія. Смерть тут, ніби у «1984» Джорджа Орвелла, перетворюється на безсмертя. Хлопцям-підліткам одночасно розповідають про «безсмертні подвиги» льотчиків, які загинули, знищуючи запаси пального ворога, і про земляків, що зараз літають у Сирію — і як їм це подобається. Хлопці сприймають ці історії беземоційно. Здається, у них зовсім немає страху, аж поки у кадрі не з’являються їхні нервово стиснуті руки.
Та в цій історії немає жодного натяку на бунт. Діти слухняно марширують під лайку з матом. Ситуація схожа на нескінченне коло: здається, що ці діти виростуть і виховуватимуть своїх дітей за такими ж принципами, бо для них це нормальний стан речей. Прагнення змін ще не народилася, є лише бажання стати найкращими у цій схемі: найшвидше збирати автомат, не знепритомніти на сцені, літати у Сирію. Чи, може, в інші гарячі точки світу. Вже можна боятися?

Софія Туранська
Софія Туранська
учасниця підліткової редакції сайту TeenSide