Будда в Африці: (не)культурне виховання

Батьки — ті, хто виховує, а не ті, хто народжує. Щодо цього більшість людей погоджується. Та все ж історії про сиріт зазвичай наполягають на цьому твердженні. Але що як питання буде більше ніж про одного сироту, про одну кровну лінію, про одну культуру та країну?
Енок живе у китайському сиротинці у Малаві, в Африці. Він народився в маленькому селищі, саме такому, як уявляє собі український глядач африканське селище:  будиночки з низькими дахами, різнокольорові хустки, дерева з тонкими стовбурами і розлогими гілками. А от будівлі його сиротинця типові для китайської архітектури: з дахами, схожими на спрощені малюнки пташок. Його китайське ім’я Алу, його талант — кунгфу, його найближчий дорослий — тренер Сяо Бей. Його історія не про батьків, вона про вибір і обставини вибору.
«Будда в Африці» починається з кадрів у темряві й симфонії різних звуків: дитячого плачу, вітру і ритуальних барабанів. У фільмі загалом часто звук важить більше за зображення, він додає сенсів, які би без нього глядач загубив. Наприклад, барабани, що часто слугують звуковим фоном, водночас додають буденним подіям в житті Енока вагомості, ніби акцентують дрібниці, які впливають на нього більше, ніж можна подумати спочатку; і нагадують про культуру його опікунів і частково самого Енока.  Через різний ритм та інтенсивність дзвін і удари викликають відчуття бентежності, а якщо герої знаходяться у невеликому приміщенні — майже клаустрофобію. Кадри, зняті з темних приміщень, коли глядач бачить сцену через проріз дверей чи вікон, створюють відчуття, ніби підглядаєш за працівниками і дітьми сиротинцю. Велика позолочена статуя Будди у храмі також спостерігає.
Фільм оповідає історію суворо і виважено. Тут глядач не має збирати сюжет з естетичних емоційних епізодів. Сцени розмов між персонажами і подій перемежовані статичними кадрами з пейзажами й інтер’єрами. «Будда в Африці» концентрується на епізоді життя Енока, одного з найкращих вихованців сиротинця, коли він має вирішити, де вчитися наступні 5 років після випуску: на батьківщині чи за кордоном, як пропонує центр опіки. Його особиста проблема віддзеркалює культурний аспект глобальної проблеми країн Африки, що потрапили під сильний вплив Китаю. За словами режисерки фільму Ніколь Шефер, історія Енока кидає виклик ідеї, що заради економічного розвитку країни Африки мають пожертвувати своєю крихкою культурною ідентичністю.
Про культурні й релігійні втрати у фільмі говорять між собою підлітки сиротинцю. Вони чудово розуміють, як цей іноземний вплив шкодить країнам Африки і їхній власній культурній ідентичності, але не ігнорують очевидні економічні обставини. Їм потрібно підтримувати своїх близьких і для цього потрібно залишити Малаві. Їм потрібно сповідувати буддизм і вивчати китайську, щоб спонсори підтримували сиротинець, але в школі вони не говорять рідною мовою і поступово забувають її.  Центр опіки АСС дає їм можливість навчатися, але постійно наголошує, що Малаві — не цивілізована країна, а єдиний шанс поставити її на ноги — виховання молоді «цивілізованими» людьми і зміна країни за іноземним зразком. Опікуни — це люди, які їх виховали, ті самі «справжні батьки», але їхнє виховання нав’язує дітям відчуття сорому: за походження, за мову, за відмову від культури опікунів на користь культури предків. Нав’язаний сором за власне існування пронизує історію країн Африки ще з часів колонізації. І чим ближче до кінця фільму, тим більше сцен, де дорослі  тиснуть і маніпулюють Еноком через почуття сорому і провини, нагадують, чим він зобов’язаний центру опіки і скількох людей він підведе, якщо не згодиться поїхати з Малаві.
Історія Енока — про вибір у складних обставинах, особистих і глобальних, про внутрішній конфлікт, який виходить за межі життя однієї людини. І йдеться тут навіть не про те, що обрати для свого майбутнього, а про те, чи справді існує можливість такого вибору.

Катерина Кіщинська
Катерина Кіщинська
учасниця підліткової редакції сайту TeenSide, авторка рубрики "Teen Review"