Docudays UA: спогади, травми і скандинавська музика

Ми продовжуємо ділитися враженнями від Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA, а у вас все ще є кілька днів, щоб подивитися фільми за нашими рекомендаціями.

«Аврора»: звук молодості

«Аврора» — дебютний фільм норвезьких режисерів Стіана Сервосса й Беньяміна Лангелена про становлення норвезької співачки Аврори як особистості та зірки світового масштабу. Стрічка розкриває зовнішній та внутрішній світи юної музикантки, чиє життя вмить перетворилося на справжню мрію.
Світлові шоу, безліч шанувальників, тури, розписані на роки вперед, насичений графік — на перший погляд здається, що це мрія ледь не кожного артиста. У шістнадцять років Аврора випустила свій перший сингл, який миттєво став вірусним. Миттєво розлетілася й слава про її талант і пристрасть до музики, у якій сучасні ритми переплітаються з відгомоном традиційних скандинавських мотивів. Перший реліз, світовий тур, нескінченні ротації на радіо — події стрімко змінюють одна одну. Чотири роки кар’єри співачки, чотири роки геть інакшої реальності, прожиті немовби за один день. Аврора більше не шістнадцятирічна дівчинка, для якої шоу-бізнес це щось нове. Вона пише новий альбом і хоче більше долучатися до створення нових пісень, взяти контроль над кожним етапом роботи, поки не взяли контроль над нею.
Чільне місце у фільмі займає музика: то тут, то там зйомки буденного життя перебивають пам’ятні кадри з концертів, де хор фанатів злагоджено переходить у соло Аврори. Уривки концертів контрастують з клопітким процесом створення нової музики. Ось вокал Аврори переростає у потужну інструментальну хвилю, а ось вона сидить у студії звукозапису й вирішує, яким буде той самий трек, що зовсім скоро запалюватиме стадіони прихильників.
Та життя зірки — це не лише творчість. Аврора майже не буває вдома, мало спілкується з однолітками і виснажується під час турів. Вона замислюється, чи варті зібрані стадіони її зусиль і переглядає усі амбіції реалізувати себе через музику. Аврора замислюється, чи дійсно сцена — це її мрія? Чи не використовує її у своїх інтересах хтось інший? Сумніви розчиняються в процесі насиченої підготовки нової платівки. Музика для Аврори — це віддушина. І навіть якщо більшість її не зрозуміє, є ті, кому близька і важлива її творчість.
Документальна стрічка «Аврора» — це відповідь на усі труднощі, з якими стикаються артисти-підлітки. Це гімн свободі самовираження, шляху проти течії критики й засудження. Це витончене відображення шляху сходження зірки, що втілює тисячі неповторних історій боротьби за краще майбутнє. Майбутнє, яке точно лідирує у маратоні для всіх, хто біжить за життя.

«Без сонця»: подорож крізь пам’ять

Коли дивишся фільм «Без сонця», дійсно з’являється відчуття похмурої погоди. Але крім цього безліч інших почуттів, які описати важче. Помітно, що фільм дуже особистий для режисера Кріса Маркера. Це спогади та думки про час, пам’ять та місця, які він відвідав, у формі кіноесе. Жіночий голос за кадром зачитує фрагменти його листів. Найбільше уваги приділено Токіо. Це одночасно і щось далеке, з незвичними традиціями та церемоніями, і щось близьке, бо чужі звичаї можна проасоціювати із власними. Кріс Маркер чіпляється за погляди, побут, звуки та проводить між ними паралелі, але не робить глобальних висновків, а дає глядачу величезний простір для роздумів.
Усі кадри, ніби пазл, складаються в одну цілісну картинку, де кожна попередня деталь служить ключем для наступної. Кіт, що перебігає дорогу, нагадує про храм котів, який ми бачили на початку. Камера досліджує усі предмети та людей. Спочатку фокусується лише на частині, наприклад, зап’ястку танцівниці на святкуванні, потім показує ритмічний малюнок із зап’ястків інших танцівниць, потім увесь танець. І знову наближається до нової деталі. Це посилює відчуття одночасної близькості та відчуженості всього, що відбувається на екрані.
У стрічки досить повільний, медитативний ритм, але при цьому за роздумами режисера іноді важко встежити. Загадкова електронна музика доповнює розповідь, але там, де, здавалося, мала би бути спокійна, з’являється тривожна, і навпаки. У фільмі розкривається безліч конфліктів. Від глобальних — революцій та воєн, до особистих — дорослішання та самовираження. «Без сонця» дає ґрунт для роздумів про закономірності світу, його впорядкованість чи безглуздість. Це фільм для тих, кому подобаються поетичні порівняння, хто любить досліджувати світ і вести діалог із режисером.

«Віч-на-віч»: як важко потім жити

Існують фільми, які неможливо подивитися за один раз. Вони просто занадто для цього важкі. Відчуваєш цей тягар і підсвідомо хочеш піти. Саме така стрічка Джона Вебстера «Віч-на-віч».
Ідея від початку не обіцяє нічого легкого: рідні жертв убивств розмовляють з убивцями. Але у фільмі бачимо лише невеликі шматочки їхніх зустрічей, значно більше уваги приділено почуттям обох сторін. Слова «горе» та «провина» звучать тут так часто, що поступово змішуються. Якщо придивитися, можна побачити деякі паралелі: і вбивця, і родич погоджуються на зустріч, бо сподіваються, що від цього стане легше. І якщо один з них втратив члена родини, то інший — якусь частинку себе.
Цей фільм, ніби похмурий брат-близнюк нетфліксівського «Хорошого місця», ставить питання про здатність людини змінюватися. «Нереформованих» злочинців у фільмі немає — всі прагнуть вибачитись. Дивитися на цих людей незручно,  як і слухати їхні історії. Але вони тепер інші, можливо, навіть хороші. Або, принаймні, хочуть такими бути.
Інша сторона, рідні жертв — більш впевнена, але водночас і більш загублена. Це люди, які ще не навчилися жити після трагедії, і шукають спосіб заповнити внутрішню порожнечу. Їх ми найчастіше бачимо, коли вони їдуть машиною, переважно в темряві. У цих сценах немає жодної паніки. Вони не бояться своєї загубленості. Вони просто хочуть її зрозуміти.
У фільмі багато деталей — починаючи з тату, яке робить на пам’ять про брата дівчина, до статуеток Марії з Ісусом на столику злочинця у в’язниці. Режисер працює з відтінками і натяками, які наполовину роблять фільм. Наприклад, іноді на екрані «вимикається світло» — він темнішає посеред розмови. Ці моменти спонтанні і, здається, ніяк не пов’язані із закінченням сцени. Але в цих хвилях темноти є щось, що змушує тремтіти. І не від страху, що там монстр.
«Віч-на-віч» — фільм не для всіх. Він для тих, хто готовий годину розмовляти з ним про складніші емоції, ніж просто любов та ненависть. Про те, чи може людина пробачити все. І про те, як полагодити свій моральний компас. 

Тексти: Вікторія Рафалович, Катерина Андрійчук, Соня Коптюх

Букмоль
Букмоль
"тебе з'їмо ми вмить" ©