Docudays UA: невидиме світло, ангели і берлінські Гаваї

Три фільми із програми фестивалю документального кіно Docudays UA, які ви ще встигаєте подивитися.

Ангели з вулиці Діамант: повсякденність, їжа і відчуття родини

Перший реальний об’єкт, який ми бачимо в фільмі «Ангели вулиці Діамант» — велика готична церква. Наступні півтори години вона буде нашою екосистемою, сонцем і центром уваги. Ми спостерігатимемо за нею протягом кількох місяців, щоб побачити історію про щось набагато більше, ніж, власне, церква.
Сюжет ніби вирваний з роману американської письменниці Енджі Томас: прихожани церкви — переважно афроамериканці. Велику частину фільму займають буденні розмови прихожан. Вони жартують, співають і обговорюють новини. Спостерігаючи за цим, складно не відчути себе прийнятою в їхню родину. І в цьому є якесь блаженство: тісне коло схожих на тебе людей, — що ще в житті потрібно?
До спільноти приєднується родина іммігрантів із Мексики з матір’ю, Кармелою, на чолі. Церква надає їм житло і харчування. З появою родини у церкві нічого не міняється. Легко знайти своє місце в гостинному, тихому мікросуспільстві. В новій країні — вже складніше. Сім’я боїться виходити на вулицю: найчастіше ми бачимо їх у тісній кімнатці, де вони живуть вчотирьох. Створюється портрет маленького життя, в якому відкритістю світу жертвують заради безпеки (так і хочеться сказати: тісно, зате тепло).
Найпопулярніше місце серед прихожан — церковна їдальня. На своїх плечах її тримають три жінки: настоятелька, кухарка і волонтерка. У фільмі багато сцен з їжею. Купа розмов та інтеракцій відбуваються під час її приготування. Люди у церковній їдальні розуміють: їжа — це піклування. Це — спосіб ділитися чимось з іншими і давати щось цінне своєму оточенню. Через приготування їжі між Кармелою та кухаркою будується зв’язок: навіть коли вони не розуміють чужих мов, то разом щось створюють і дарують іншим, — і це їх зближує.
«Ангели…» — надзвичайно інтимний фільм. Його візуальний ряд не перевантажує око. Навіть в найнапруженіших сценах тони спокійні. Це ніби підкреслює, що «Ангели…» — передусім просто спостереження за життям, іноді емоційне, але все ж без мелодрами та страждань. Його атмосфера побудована на контрасті натхненної людської доброти та несправедливості суспільства. В результаті вийшло щось дуже живе.

Хвилі світла: як бачити у темряві

«Ті два відсотки, які я бачу, я бачу правим оком. І коли я закриваю праве око, здається, що закриваю обидва. І це дивно», — каже Фріда, головна героїня фільму «Хвилі світла». Фріда — звичайна 12-ти річна дівчина, у якої є люблячі батьки і друзі. А ще — свій спосіб «розглядати» музейні скульптури та писати ігри різними мовами програмування. Здається, свою відмінність від людей навколо вона відчуває тільки перед об’єктивом. Тільки тоді, коли розповідає, що в лісі їй спокійніше, ніж у Берліні.
«Хвилі світла» — перша документальна короткометражна стрічка німецького режисера Самуеля Н. Шварца, але знята вона чудово. У кадрі Фріда виглядає природно: коли її показують зі сторони, не виникає враження, що хтось за кадром підказує їй, що робити; коли вона говорить на камеру, то не стримує себе і кривиться, як хоче. Окрім зображення життя Фріди у фільмі є елементи, на які переключається увага глядача. Фільм починається з анімації, яка час від часу знову з’являється і підлаштовується під розповіді Фріди. Анімація схожа на картини з уяви дівчини, бо у ній виникають образи з темряви.
Загалом, фільм не так висвітлює проблеми людей з вадами зору, як показує, що світ людських можливостей набагато ширший за будь-які обмеження.

Я часто думаю про Гаваї: меланхолійна самотність

«Я часто думаю про Гаваї» — фільм про буденність. Про сіру буденність, що затягує, перемелює на маленькі шматочки, а потім випльовує у розтрощеному вигляді. Це безліч повторюваних дій, кадрів, слів, музики. Це круговерть самотності з трохи пафосною підлітковою поезією.
Головна персонажка стрічки, Кармен, живе в передмісті Берліна з братом та мамою. Вона відчуває себе самотньою та не знає, чим хоче займатися в майбутньому. У стрічки немає чіткого сюжету, але режисерка проводить нас крізь тягучу буденність. Кадри з повторенням однакових дій, погляди спідлоба, побутові дрібниці — посуд, телевізійні шоу, будильник. Серед буденності мама Кармен розповідає про батька, який покинув сім’ю. Вона працює прибиральницею і запевняє Кармен, що в інших теж купа проблем. Вона хоче, щоб Кармен була схожа на танцівницю Маріку Рьокк або персонажку Кармен Джонс з однойменного фільму, а себе уявляє моделлю з реклам косметичних засобів.
Кармен виконує безліч буденних справ: миє посуд, прибирає кімнату, поливає квіти. Вона намагається знайти у цьому щось унікальне. Піна від засобу для миття посуду шумить, коли її торкаєшся, ганчірка таємниче рипить, коли протираєш вікна, а коли поливаєш квіти на підвіконні, можна спостерігати за людьми у будинку навпроти.
Кармен створює власний маленький всесвіт, де чекатиме заходу сонця: вирушає у подорож на Гаваї. Вона переодягається у сукні яскравих кольорів, робить екзотичний макіяж, декорує свою кімнату пальмами і слухає платівки з гавайською музикою, які залишив її батько, коли пішов із сім’ї.
Це меланхолійна історія про мрії та їх недосяжність, про самотність та самовираження, з атмосферою передмістя Берліна 80-х та філософськими цитатами, які хочеться повісити на стінах своєї кімнати.

Тексти: Соня Коптюх, Аня Мусієнко, Катя Андрійчук

TeenSide