Підборіддя: ставте лайки та підписуйтесь

«Підборіддя» — дебютний повний метр Лізи Манделуп, яка вже встигла отримати спеціальну нагороду на кінофестивалі Санденс 2019 року як найкраща нова режисерка документального кіно. Відправною точкою свого першого документального фільму Ліза обрала промислове містечко Кінгспорт у Теннессі. Там, окрім селян на тракторах, рибалок та їхніх котів, мешкає Остін Тестер — шістнадцятирічний хлопець з кількатисячною аудиторією підписників в Інстаграмі та мріями, завеликими для Кінгспорту. Хлопець хоче стати популярним, дарувати людям позитивні емоції і покращувати настрій. Брат допомагає йому зі зйомками. Хоча іноді півгодинні фотосесії минають дарма й Остін не викладає в Інстаграм жодного фото. На Остіна звертає увагу Майк, впливовий та успішний менеджер соцмереж. За словами Майка, неможливо стати мегапопулярним, якщо ти працюєш сам. Він не допомагає маловідомим блогерам, не любить починати працювати з нуля. Але Остін стає виключенням.

Фільм «Підборіддя» відрізняється від стандартних стрічок про підлітків, які фокусуються на людських стосунках. По різні боки центрального конфлікту тут не підліток та батьки/однокласники/друзі/вчителі, а радше підліток та мрія. Тому фільм не можна назвати універсально «життєвим» для всіх. Це не «Sex Education», де кожен знайде щось для себе і про себе. Але це навіть більше розпалює інтерес до стрічки. Це як зазирнути за куліси та побачити світ популярності, мільйонів лайків і розпроданих білетів на зустріч з кумиром зсередини. 

Якщо описувати «Підборіддя» одним словом, це було б слово «двоякість». Фільм тонко грає на контрастах та протиставленні. Найбільш очевидно відчувається антитеза розкішного життя популярних блогерів з модними бутиками, дорогими подарунками, витонченою їжею, професійною апаратурою з одного боку та бідного будинку Остіна у невеличкому містечку, холодної річки, купи худих кошенят і вічного пошуку коштів на існування — з іншого. Цей ефект підкреслюють і звукові рішення у фільмі. Коли Остін просто насолоджується життям, без думок про популярність та масштабних планів, фонової музики немає, можна почути хіба що шурхіт листя або трави, нявкання кошенят, сміх води та плескіт людей. Коли ж у фокусі  опиняється популярність у соцмережах, переваги та недоліки блогерського життя або сумніви щодо здійснення мрій, грає примітивна електронна музика, звісно, якщо її чутно за галасом фанаток. Схожі мелодії іноді записані на дитячих іграшкових синтезаторах. Це викликає водночас відчуття фальшу, несправжності, швидкоплинності й чогось настільки простого і знайомого, що воно не може бути нещирим.

Амбівалентною показана у фільмі й сутність соцмереж. Звичайно, робота Лізи Манделуп — не єдиний фільм про підлітків-блогерів, але один з небагатьох, які не засуджують такий вибір підлітка, а просто розповідають його історію. І хоча в Остіна очевидні проблеми з навчанням після довготривалого турне, він ніяк не може закінчити середню школу та не знає, як зароблятиме на життя, у фільмі немає навіть натяку на моралізаторство на кшталт «дітки, не робіть так, соцмережі — зло». Так, нам показують крутого менеджера, який змінює підопічних, ніби рукавички, відкрито заявляє, що коли вони трохи постаршають, знайде нові таланти, прокручує фінансові махінації та не віддає Остіну  прибуток від турне. Але поряд ми бачимо крихітні історії дівчат без імен про те, як соцмережі та Інтернет врятували їх, коли погано йшло все без винятку, як Інстаграм допоміг витримати булінг у школі або розривну самотності. Та й сам Остін хіба зміг би без соцмереж знайти спосіб висловити свої почуття та направити позитивну енергію тим, хто цього потребує? От і починаєш замислюватися, може, воно того варте?

Фото: Кадр з фільму «Підборіддя».
Ольга Сідельнікова
Ольга Сідельнікова
учасниця підліткової редакції сайту TeenSide