На цьогорічному фестивалі документального кіно Docudays ми подивилися три українські стрічки, які тепер хотілося б побачити у прокаті кінотеатрів.
Teenside / Відеодром
29 Липня 2020
1299
Трійця: українське документальне кіно, яке варто побачити
Катерина Кіщинська
учасниця підліткової редакції TeenSide

Середньостатистичні глядач і глядачка фестивалю документального кіно після сеансу йдуть випити чогось у кав’ярні, мають гарну куртку чи пальто на випадок рясного дощу, а якщо занадто захоплюються розмовою з друзями-ентузіастами й засиджуються до пізньої ночі, то їдуть додому на таксі чи власній машині. Їхні життєві обставини дозволяють виділити час на перегляд фільмів і, можливо, навіть на те, щоб написати у соцмережі пост про стрічку, яка найбільше вразила. Усе це до того, що середньостатистичні глядач і глядачка документального кіно рідко виходять за межі своєї зони комфорту і соціального кола. І якраз документальне кіно дає їм можливість побачити світ очима іншої людини, когось, хто насправді може жити зовсім поряд. На цьогорічному фестивалі документального кіно Docudays ми подивилися три українські стрічки, які тепер хотілося б побачити у прокаті кінотеатрів. Усі вони розповідають важливі історії, що розгортаються так близько до нас і водночас, так далеко від нашої повсякденності.

«Земля блакитна, ніби апельсин»: переживемо й переживаємо

Складно заперечувати геніальність фільму, який здобув нагороду на кінофестивалі «Санденс». Тож добре, що в цьому немає потреби. Але є потреба запевнити, що документальний жанр стрічки не варто сприймати як ознаку елітарності, бо «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик якраз створює відчуття близькості для кожного безпафосним і чесним зображенням реальності. Якщо це буде ваше перше документальне кіно, то воно задасть добрі стандарти на майбутнє.
Стрічка розповідає про життя родини (мати, бабуся, діти) у прифронтовій зоні на Донбасі. Герої знімають власний фільм про війну — це проєкт старшої дочки, яка планує вчитися на операторку в Києві. Основна сюжетна лінія про створення фільму перемежована сценами повсякденного життя героїв і кадрами навколишньої місцевості. Більшість українців упізнає у фільмі знайомих персонажів. Родина — маленький матріархат. Її голова, мама чотирьох дітей, завзято піклується про сім’ю в складні часи й викликає глибоку симпатію, а глядач без слів розуміє неозвучені труднощі, з якими стикається родина.
Це чудово — бачити героїв, чиї історії в популярному кіно, й особливо у фільмах про війну, зазвичай є другорядними. Ті, хто чекає. Ті, хто виживає, але не воює на фронті. Ніжні страждалиці, які визирають з вікна цокольного приміщення і тривожно притискають голову дитини до грудей у пориві безкорисливої материнської любові. Це не героїні Ірини Цілик. Її жінки повні гніву, роздратування, суму, власних думок. Вони мають свою мову любові, далеку від голлівудських стандартів. Ця правдоподібність і робить героїнь цікавими для глядача. Їхня історія не дає усім нам, хто переживає карантинні часи в комфорті власної оселі, забути, що війна на сході все ще триває.
Стрічка про зйомки фільму про переживання війни — це гарне доповнення до творів мистецтва про війну на сході України. Хочеться вірити в особливу цінність цього мистецтва. Воно документує стан, коли немає не те що якихось висновків з подій, а вони ще навіть не завершені. Більшості таких творів властива атмосфера тривоги й непевності, загострена емоційність. Вона присутня й тут.
Назва «Земля блакитна, ніби апельсин» взята з вірша поета-сюрреаліста Поля Елюара. Її можна інтерпретувати по-різному, але зауважу, що сюрреалізм свого часу, в певному сенсі, був мистецькою реакцією на Першу світову війну. Коли талановитий і досвідчений митець перетворює свіжі емоції й шок на якісне глибоке мистецтво, цей твір має великі шанси пережити випробування часом. Залишитися актуальним, коли травматичні події вже стали історією. Тому фільм «Земля блакитна, ніби апельсин», як і вірші сюрреалістів, вартий уваги зараз і в майбутньому.

«Будинок»: «Выступает конструктивизм — стройное дитя индустриальной культуры»

Карантин сприяє перегляду «Будинку» Тетяни Кононенко та Матільди Местер. Для глядачів, більшість із яких кілька місяців просиділи вдома, стрічка — це втеча в іншу багатовимірну реальність. Фільм досліджує історію, форму й атмосферу будівлі Держпрому в Харкові — найяскравішого представника конструктивізму на території України. Режисерки першими кадрами «привозять» потягом глядачів із різних куточків країни, щоб разом роздивитися цього монументального привида
«Будинок» складається з багатьох форматів: зйомка на різні камери людей і будівлі, архівні записи, вирізки з фільмів та старі фотографії, цитати з маніфестів конструктивістів. Це фільм-колаж допомагає відчути Держпром у різних його іпостасях. Він не дає жодної конкретики щодо того як планували й будували будинок, але обплітає його думками й образами з минулого й сучасності. Якщо елементи з минулого розповідають про очікування й сенси, закладені в побудову будинку, то кадри сучасності показують тактильну, фізичну форму, вплив часу й «людську» сторону Держпрому: консьєржок, які підтримують його життя. Протягом фільму вони перебирають на себе фокус. Їхні історії — тепер історії будинку, й образ будинку належить їм.
Прямі лінії скла й бетону Держпрому легко створюють приємні оку кадри. У фільмі немає музичного супроводу, окрім ритмічних дзвонів, усі інші звуки — це записи життя в будинку чи на вулицях Харкова. Стрічка вимагає від глядача уваги, терпіння й чутливості. Півтори години без чіткого наративу, з великою кількістю мовчазних повільних сцен — це не для кожного. Щоб знайти сенси у цих зображеннях, потрібно докласти зусиль. Фільм говорить про пам’ять і про сприйняття ідей, їх співвідношення з реальністю. Про старіння ідей і мистецтва. Держпром набув нового значення у постмайданний час. Ми часто категоричні в обговоренні пам’яті про радянські часи, але Держпром — невід’ємна частина конструктивізму, а конструктивізм — невід’ємна частина радянської доби. Конструктивісти мали створити візуальний образ комунізму. Вони перевернули мистецтво з ніг на голову, змінили стосунки між митцем і глядачем, вплинули на естетику речей у буденному житті.
Засновник констуктивізму Володимир Татлін був талановитим митцем, завзятим комуністом, а ще — українцем. Раніше Держпром уособлював комунізму й частково робить це дотепер, як і весь спадок констуктивізму. З кожною миттю і з кожним новим поглядом, наприклад, двох режисерок чи консьєржок, він збагачується новими значеннями і стає частиною чиєїсь пам’яті. Ця стрічка — одночасно дослідження старого коріння й нових листків дерева, занурення в багатоликість будинку.

Несподівана подорож: «Не хвилюйся, двері відчиняться»

«Не хвилюйся, двері відчиняться» — це тендітна картина буднів у електричках, які курсують між Києвом та кількома містечками поблизу столиці. Робочі, пенсіонери, підлітки і військові — пасажири йдуть на електричку в передсвітанковій темряві. Упродовж усього фільму жодної музики. Лише впізнаваний звук поїзда, що рухається старими рейками, і розмови героїв одне з одним і з документалістами. Разом із камерою ми проходимо вагонами електрички самостійно або слідуємо за чиєюсь похиленою фігурою, переводимо погляд з одного сонного обличчя на інше чи кілька хвилин приділяємо скляній пляшці, затиснутій між дверима вагону, щоб вони не зачинилися повністю. Режисерка Оксана Карпович показує електричку і станції в різні пори року, але незалежно від плину часу ми бачимо тих самих людей.
Атмосфера фільму балансує між незвичною ніжністю до героїв і різкою відвертістю. Насправді немає нічого аж такого в тому, щоб показувати проблеми, цінності й буденність маргіналізованих людей, але в українському кіно це часто припорошено показовою жалістю і спрощено до якихось карикатур. Тому «Не хвилюйся, двері відчиняться» — це ковток свіжого повітря через шпаринку у вікні. Фільм дозволяє пасажирам вести, показувати й говорити про важливе, а не переповідає їхнє життя за них. Молоді військові показують татуювання; продавчиня похилого віку розповідає про дітей, онуків, подругу і власні принципи; продавець преси у своїй квартирі нарізає фрукти; група чоловіків показує старий вагон, у якому вони живуть; колишній ув’язнений згадує про свою бабусю. Це пласт суспільства, який оминає більшість людей і митців в Україні. Але камера й кіно мають магічну силу надавати своїм суб’єктам вагомості. Якщо режисерка вирішила це зняти, значить це важливі історії. Якщо електричка і її пасажири з’являються на великому екрані (онлайн)кінотеатру, значить вони варті уваги.
Особливої уваги варта й назва фільму. Вона працює на кількох рівнях. Найперше, двері, автоматичні, іноді з написом «Не притулятися», часто з’являються в кадрі. Відчинені, зачинені, із затисненою між ними рукою чи пляшкою, коли крізь шпарину видно швидке зелене миготіння. Назва підсумовує тривогу пасажирів електрички, їхній дискомфорт. Вони в русі, вони не надто насолоджуються поїздкою, просто мають дістатися місця призначення. Проте чи зможуть ці люди колись «зійти з електрички», дозволити собі розкіш обирати зручніший спосіб подорожі чи перебратися з містечка в місто, де вони працюють, або навпаки, покинути роботу і, наприклад, спокійно відпочивати на пенсії в хатинці біля озера? У більшості такої можливості не має.
І ще назва звертається до глядача. Дискомфорт від відвертості закінчиться, коли закінчиться фільм. Зараз вам душно у вагоні й боляче за героїв, але це лише десь на півтори години. Усе, про що вас просять, це зайти в електричку на ці півтори години й уважно послухати, без переривань і упереджень. А потім, команда фільму обіцяє, двері обов’язково відчиняться.
Українські документальні стрічки цьогорічного Docudays приємно здивували якістю. Режиссерки всіх трьох фільмів обдумали і викохали кожен елемент свого кіно. Нічого зайвого. Кожна з них має унікальний погляд на реальність, у якій ми всі живемо. Можливо, ви, як глядач або глядачка, цікавитеся соціальними проблемами, кіномистецтвом і новою для себе точкою зору на світ. Можливо, ви шукаєте знайомих речей і персонажів, яких немає в голлівудських блокбастерах і європейському артхаусі. Можливо, ви просто хочете приємний вечір у компанії гарного фільму. Ці три чудові стрічки задовольнять усі три потреби. Лише дайте їм шанс.

Docudays UA TEENSIDE підлітки фільми фільми для підлітків