Барбру Ліндґрен: «Я не силувала себе написати цілу книгу»

Барбру Ліндґрен, Астрід Ліндґрен, Віммербю, Vimmerby, Astrid Lindgren, Barbro Lindgren

Барбру Ліндґрен у Віммербю — будинку, де народилася Астрід, а нині розташовано її музей

Барбру Ліндґрен, цьогорічну лауреатку меморіальної премії Астрід Ліндґрен, пов’язують із найулюбленішою шведською письменницею не кревні узи, а дещо інше, проте не менш важливе. Букмоль переклала уривок з її промови на врученні премії у червні — про дитячі спогади, перші спроби писати і лист Астрід як «університет». Дізнатися, за що читачі та журі так оцінили тексти Барбру Ліндґрен, можна переглянувши відео презентацію письменниці, а про що йшлося у решті промови — прочитавши або послухавши  повну версію англійською.

Без сумніву, Астрід відіграла важливу роль у тому, що я зрештою стала письменницею. Насправді, я почала писати доволі давно, але розумічи, що ця моя писанина не є дуже доброю. Натомість я почала більше рисувати і малювати, вдосконалюючись у цьому трохи швидше, і після школи вступила до Констфаку, Університету мистецтв, ремісництва та дизайну у Стокгольмі. По закінченні навчання я все-таки дещо шкодувала, що кинула письменницьку справу, тож написала кілька оповідань про власне дитинство, лише зробивши головним героєм хлопчика. Я не силувала себе написати цілу книгу, вважаючи, що у цьому немає сенсу, бо її все одно ніхто не візьме.

Викресліть жарти, зрозумілі тільки дорослим, і цього неймовірно нудного Класа-Германа!

І я надіслала написане Астрід. Тоді вона очолювала дитячий відділ видавництва Rabén & Sjögren. Мені це було відомо, бо багато років до того я надіслала їм кілька коротких оповідань, одне з яких підозріло нагадувало «Бембі». Їх, звичайно, повернули з підбадьорливими словами від Астрід: вона написала, що всім письменникам повертають перші рукописи, тож немає причини засмучуватися! І я справді не засмутилася! Отримати такий лист було неймовірно: від самої Астрід, зі справжніми восковими печатками!

Хоча розповісти я хочу про інший — про лист, який отримала, надіславши ті автобіографічні оповідання. Астрід написала мені довгу відповідь, де чимало йшлося про те, як пишуть книги. Наприклад, що не варто вписувати так багато головних героїв, двох чи трьох цілком досить. «Також, не варто вміщувати так багато подій! Викресліть жарти, зрозумілі тільки дорослим, і цього неймовірно нудного Класа-Германа! Тоді напишіть сім або вісім завершених оповідань і надішліть мені».

ALMA, Astrid Lindgren Memorial Award, Barbo Lindgren, Барбру Ліндґрен, Астрід Ліндґрен, премія Астрід Ліндґрен

Ліндґрен Б. Лоранґа / Барбру Ліндґрен ; переклад Галини Кирпи. — Буча : Видавництво Жупанського, 2015. — 176 с.

І вперше у житті я опанувала себе і зробила те, що мені сказали. Тож можна вважати, що той лист був моїм університетом. Усе літо я просиділа у парку Хаґа у Стокгольмі пишучи. Я тоді чекала на свою першу дитину, тож мала вдосталь вільного часу. Для хлопчика ми обрали ім’я Матіас, тож і головного героя я назвала Матіасом.

Астрід прийняла мій рукопис і спитала, чи я не хочу також його проілюструвати. Я хотіла. І намалювала Матіаса таким, яким сподівалася він буде, схожим на свого тата (звичайно, припускаючи, що матиму хлопчика). І коли він народився, то виглядав точнісінько, як намальований мною! То була моя перша книга, «Матіасове літо», і після її публікації я працювала то з одним блискучим художником, то з іншим, і велика частина цієї нагороди належить їм, особливо за ті книжки, де майже немає слів… Ева Еріксон, Свен Нордквіст, Пія Лінденбаум, Ева Ліндстрьом […] Дякую, що схотіли працювати зі мною!

Усі у видавництві мене заохочували: коли Астрід пішла, її посаду обійняла Маріана Еріксон, вона вже тоді мала чудову освіту і була експертом з дитячих книг! Згодом ми разом заснували видавничу фірму Еріксон & Ліндґрен, хоча, чесно кажучи, всю роботу виконувала Маріана.

«Піппі Довгапанчоха» вийшла друком, коли я навчалася у початковій школі – всі мої однокласники відразу захопилися, обговорювали її як заведені. Мені ж назва здалася настільки дурнуватою, що я вирішила не читати!

І то була грошовита справа! Хоч Астрід сказала би, що то забагато як на одну людину – так воно і є! Із цим можна погодитися, навіть якщо ти не з провінції Смоланд, як вона, де всі такі ощадливі! Але Астрід знає мене, знає, що я ділитимуся. Бо це найкраще, що можна робити з грошима, щира правда.

«Піппі Довгапанчоха» вийшла друком, коли я навчалася у початковій школі – всі мої однокласники відразу захопилися, обговорювали її як заведені. Мені ж назва здалася настільки дурнуватою, що я вирішила не читати! Отож і не читала, доки не виросла, а тоді здивувалася, яка ж це чудова книга!

Якщо вже сьогодні тут присутня справжня принцеса [премію Астрід Ліндґрен кілька років поспіль вручає принцеса Вікторія], мушу розповісти, що коли я була дитиною, то колекціонувала королівських осіб – я вирізала їх з газет і клеїла у зошит. Найулюбленішими, безумовно, були фотографії із резиденції Хаґа, що біля Стокгольму, — всі малі принцеси, та їхній брат, батько Вікторії, Карл Густав. Він був такий гарненький! […]

Коли тодішньому королю Густаву V виповнилося 92 роки, я вирішила зазирнути у гості та віддати подарунок – його портрет і мій вірш. Я вмовила подругу Бірґіту піти зі мною, і ми поїхали велосипедами на Дротнінґхольм. У палаці нас зустрів камергер Бенґтсон, я впізнала його з фотографій королівської родини, тож і передала йому подарунок. Король, на жаль, тоді відпочивав і не приймав гостей, але нам таки пощастило побачити двері кімнати, де він приліг відпочити. Сама лиш ідея, що за тими дверима – король була п’янкою!

Тепер я часом шкодую, що не маю того портрета. Я перемалювала його з щотижневика «Vecko-Journalen», той, де король сидить за письмовим столом. Боюся, що на малюнку він був схожий на мавпу, адже бабуся, мельком побачивши моє творіння перш ніж я заклеїла конверт, так розреготалася, що не могла пояснити, що ж її насмішило. Хоч я була переконана, що то — неймовірна схожість.

Коли ми вже йшли з Дротнінґхольму, підійшов кореспондент і попрохав сфотографувати нас, тож мені довелося ще раз передати Бенґтсонові конверт. Тоді ми поїхали велосипедами додому. А поезія була така:

Night is edging toward day
the sun is on the rise.
The birds are trilling
wonderfully still
and clear?
We’ll hear the steady beat
of footsteps soon.
Day is drawing near.
The sledge strikes true
the farmer sows new.
Today the King
will be 92!

Букмоль
Букмоль

"тебе з'їмо ми вмить" ©