Гаррі Поттер і прокляття середнього віку: чи варто персонажам дитячої літератури дорослішати?

Гаррі Поттер і прокляття середнього віку: чи варто персонажам дитячої літератури дорослішати?, крессида ковелл, патрик несс, ентоні горовітц, вигадані світи, улюблені герої, фантастика, дитячі книжки, джоан роулінґ, гаррі поттер, майкл роузен, кріс ріддел, проблема дорослішання, старість, книжки

source: Alex Hahn

У п’єсі «Гаррі Поттер і прокляте дитя» улюблені герої, створені Джоан Роулінґ, постають уже дорослими людьми. Та чи готові до такого розвитку подій їхні прихильники? Про це британська «Ґардіан» розпитала кількох із найзнаніших дитячих письменників, включно з Ентоні Горовіцем, Крессидою Ковелл, Майклом Роузеном і Крісом Рідделлом.

_______

Ентоні Горовіц

Діти насправді не мали б дорослішати… особливо ті, що є героями дитячих книжок. Погляньмо на останній розділ «Пітера Пена» з гнітючою назвою «Коли Венді стала дорослою». Тепер Венді має дочку на ім’я Джейн, котра питає її:

— Чому ти розучилася літати, мамо?
— Тому, що я подорослішала, люба. Коли люди дорослішають, вони забувають, як це робиться.

Баррі (автор «Пітера Пена» – Букмоль) був одержимий цією проблемою. Із його старшим братом Дейвідом стався трагічний випадок під час катання на ковзанах, і думка, що він назавжди залишиться дитиною, була для родини певною розрадою. Смерть брата частково надихнула Баррі на образ Пітера Пена: «Усі діти виростають, окрім одного хлопчика», – зі скорботою писав він.  

Найкращі дитячі книжки прославляють невинність і радощі дитинства. Вони здатні їх вловити і зберегти. Чи ми справді хочемо дізнатися, що Вільям (Браун — герой популярних шкільних історій Річмала КромптонаБукмоль) став бухгалтером, а Чарлі продав свою шоколадну фабрику і захопився гольфом? По щирості, коли я побачив дорослого Гаррі вкінці «Гаррі Поттера і смертельних реліквій», я почувався так, наче мені зрадили.

Це відчуття нагадало мені чудовий фільм Джозефа Лоузі «Посередник», де йдеться про любов не менше, ніж про дитинство. Наприкінці стрічки юний Лео, якого грає Домінік Ґард, перетворюється на підстаркуватого, схожого на привида Майкла Редґрейва. «Лео, ти геть висох усередині», – кажуть йому, а він і не суперечить. Ось що робить із людиною дорослішання. І ось із чим борються дитячі книжки.

Насправді, я колись замислився, чи не варто мені уявити мого головного героя, Алекса Райдера, коли йому років із двадцять. Він ще точно не був би старим, але без сумніву був би руїною, психічно травмованою всіма тими випробуваннями, через які я змусив його пройти. Я уявив перший розділ цієї потенційної книжки, де Алекс прокидається у брудному зім’ятому ліжку у якійсь пошарпаній кімнаті, перекидається набік і запалює дві цигарки – одну для себе і другу для жінки, з якою спав. Мій видавець ввічливо повідомив, що це жахлива ідея. І мав рацію.

Так сталося, що я нещодавно розпочав новий роман про Алекса. Та у ньому він і досі – дитина: виконавши цілих десять місій, він подорослішав лише на рік, з 14 до 15. Для мене Алекс досі втілює дитячу гнучкість і щирість. Я не хотів би, щоби з ним трапилося щось лихе. До того ж, я часто зустрічаю людей, яким нині за 20 або й 30, але які читали мої романи у дитинстві і аж ніяк не забули ту радість, яку принесло їм відчуття переживання Алексових пригод разом із ним. Я почуваюся так само щодо Гела і Роджера Ганта з історій Вілларда Прайса чи Джима Гокінса з «Острову скарбів». Який автор схоче зруйнувати це відчуття прокляттям старості?

Крессида Ковелл

Я почала писати «Як приручити дракона» щойно народила першу дитину. Сидячи в автівці я озирнулася на заднє сидіння і подумала: «Невже вони випустять мене з пологового з дитиною?». Це відчуття хвилювання і страху водночас – досі сильне, навіть кілька років по тому, – слугувало великим натхненням для мене як авторки, бо спонукало замислитися, яким було моє дитинство, і якою мамою я прагну бути.  

Отже вся серія «Як приручити дракона» якраз про дорослішання. Перший роман починається зі спогаду Гиккуса: «Я був не з тих хлопчиків, яких дракони слухаються з півслова. І всілякі героїчні діяння — це теж не моє. Для цього я мав добре попітніти. Отже, перед вами повість про тернистий шлях героя».

Я додаю гумор та ілюстрації, бо хочу, щоби мої книжки наближалися до читача та спонукали дітей читати, хоча я також намагаюся спонукати їх замислитися про глибші проблеми. Чому виникають війни? Чому ми мусимо дбати про навколишнє середовище? Що робить із будь-кого героя? Яким стане Гиккус, коли подорослішає, і якими хочуть бути мої читачі?

Дорослішання також є неодмінною і невіддільною частиною роботи дитячого письменника. Я пишу й ілюструю книжку на рік, але я також свідома того, що моя читацька аудиторія росте паралельно з цим, і прагну, щоби вони лишалися зі мною. Коли пишу, то маю на думці подвійного адресата: мої книжки авжеж для дітей, але також і для дорослих, які часто читають разом із дітьми. Я маю дуже чітку мету змусити цих дорослих плакати (даруйте мені, дорослі!). Найвища мета дитячого письменника – стати частиною дитинства їхніх читачів і батьківства їхніх батьків, і, звичайно, захопити дітей читанням. Важливою передумовою є те, щоб і батьки теж насолоджувалися читанням перед сном: на моє переконання, книжки, прочитані голосами вашої мами чи тата, лишаються з вами на все життя.

Не думаю, що герої дитячих книжок мусять дорослішати – мені до вподоби серії повістей або романів, що містять слово «пригоди» у назві, як-от про Астерікса чи Тінтіна. Та для мене шлях Гиккуса до героїзму та дорослішання є і його історією, і моєю власною, як письменниці та мами. А як щодо моєї першої дитини? Тепер їй вісімнадцять років і вона збирається жити окремо, якраз коли я дописую останню книжку серії, «How to Fight a Dragon’s Fury». Вирішуйте самі, чи це збіг, а чи ні…

Патрик Несс

Я називаю це «проблемою «Перших чотирьох років»». Коли я був малий, то читав і перечитував книжки з серії «Будиночок у прерії» знов і знов (американської письменниці Лори Інґолз-Вайлдер — Букмоль). (Моя найулюбленіша – «Довга зима». Мені теж кортіло, та й досі кортить, самому потрапити у завірюху.) Заключна частина – якщо ви про неї не чули, вам пробачено, а чому, читайте нижче – називається «Перші чотири роки» і розповідає про фіктивний шлюб Лори Інґолз із Альманцо. Ця найкоротша книжка серії зводить докупи всі сюжетні лінії і завершує бук-сет. Три десятиріччя по тому, як я вперше прочитав «Маленький будиночок у великому лісі», я досі не дочитав «Перші чотири роки» до кінця.

І геть не тому, що я не цікавлюся подружнім життям Лори (хоча сумніваюся, що восьмирічний я думав так само). Все через те, (пошепки) що це доволі кепський роман. Персонажі безумовно стали під кінець дещо дивні та лібертаріанські, але вся книжка є швидше невідшліфованою чернеткою і не сягає рівня попередніх. А також не містить жодної пам’ятної завірюхи.

Ось вам і дилема. Якщо вам хочеться зобразити ваших юних персонажів уже дорослими, ви мусите зробити це добре. Читачі мають право вибирати, що потрапляє до їхнього читацького світу, і вони можуть виключити з нього вашу книжку, якщо промахнетеся. Та все-таки я вважаю, що вся відповідальність рішення лежить на авторові. Якщо ви маєте дещо нове, що розповісти, то безумовно розповідайте. Історії народжуються з найрізноманітніших задумів, тож чому б не розказати про те, що вас захоплює і потребує висловлення?

Гаррі Поттер і прокляття середнього віку: чи варто персонажам дитячої літератури дорослішати?, крессида ковелл, патрик несс, ентоні горовітц, вигадані світи, улюблені герої, фантастика, дитячі книжки, джоан роулінґ, гаррі поттер, майкл роузен, кріс ріддел, проблема дорослішання, старість, книжки

source: Alex Hahn

Про те, яка це відповідальність, добре знає Роулінґ. Прохання читачів платити за квитки на вест-ендську виставу, це зухвала затія. Та я люблю зухвалі затії. Якщо внаслідок якоїсь непередбачуваної катастрофи «Прокляте дитя» промахнеться, нинішнє покоління читачів зробить із ним те саме, що я вчинив із «Першими чотирма роками»: вдасть, що воно не існує і повернеться до улюблених книжок. Та заради існування сміливої дитячої літератури, заради того, щоби вона розширювала своє вже й нині широке поле, сподіваюся, що «Прокляте дитя» поїде у велике гастрольне турне.

Майкл Роузен

Дж. К. Роулінґ дуже ризикнула, дозволивши героям циклу про Гаррі Поттера подорослішати. Вона здійнялася над традицією дитячої літератури, що змушує героїв застигнути у вічному дитинстві. Тепер Роулінґ прописує їхні дорослі життя, що трохи нагадує телевізійний серіал «7Up». Чи Рон тепер працює водієм таксі? Чи Герміона викладає гендерні студії в університеті Сассекса?

Ми радо приймаємо той факт, що персонажі не старіють протягом низки романів і їхніх продовжень — це одна з багатьох хиб художньої літератури. Можливо, все почалося з історії про богів, богинь і супергероїв, які з’являються на світ немовлятами (або жмутками матерії), тоді виростають, поринаючи у вир невпинних воєн, хтивостей і завоювань. Оповідач може додати до цієї головної страви кілька приправ на власний смак. Унизу на землі, той самий принцип стосується персонажів-тварин у казках і байках: європейського Рейнара, північноамериканського Койота, карибського Анансі, які слугували запрошенням для нових оповідачів додавати нові пригоди. Та той само хитрий герой так і жив собі далі.  

Унаслідок усього цього, ми отримуємо дещо недосяжне у реальному житті – вічну молодість, в яку ми занурені щодня, та відчуття якої губимо протягом життя. Наприкінці вікторіанської ери, шедеври дитячої літератури, як-от книжки про Алісу чи «Принцеса і гоблін» Джорджа МакДональда, заклали певні зразки, живі й подосі. У масовій дитячій літературі, як-от коміксах, давня народна традиція вічно молодих героїв ніколи не померла вповні, так само як і персонажі.

Алан Мілн зіткнувся з проблемою вічного дитинства на останніх сторінках другої книжки про Вінні Пуха, прийнявши той факт, що Крістофер Робін прямує у певному напрямку, де Пухові, Іа та іншим уже немає місця. На щастя, Вільям Браун, Відома П’ятірка та Секретна Сімка (персонажі культових серій Енід Блайтон — Букмоль) так і не стали брокерами, депутатами чи директорками, якими вони мали всі шанси бути у майбутньому.  

Кріс Рідделл

Чи це мудре рішення дозволити своїм юним створінням вирости? Ймовірно ні, та воно безсумнівно цікаве. Мені завжди подобалися епілоги наприкінці книжки, де кількома словами розповідалося про подальші кар’єри персонажів. Отже у тому ж дусі розповім про те, якими виросли мої створіння…

Оттолін Браун, почесна професорка «цікавих речей», університет Великого міста. Після успішної кар’єри авторки містичних романів і колекціонерки листівок, Оттолін нині є директоркою музею Великого міста.

Містер Монро, міжнародний парасольовий магнат і збирач ниток. Нещодавно здобув Нобелівську премію за незбагненність. Містер Монро є асистентом директорки музею Великого міста.

Почесна Ада Гот, «англійська соловей», здобула славу позуючи для картини Делакруа «Свобода веде людей», перш ніж стала виконавицею першої партії у комічних операх про Вовка-перевертня композитора Оффербарка. Ада вийшла на оперну пенсію і повернулася до родинного Моторошного маєтку у Моторошному графстві, Англія. Там вона пише романи та бореться за права жінок. Її найвідоміший роман «Маддлстарч» оповідає про непорозуміння у пральній кімнаті.

Джерело: The Guardian

Букмоль
Букмоль

"тебе з'їмо ми вмить" ©