Хлопчики не плачуть?

сексизм, дискримінація, чоловіки, хлопчики плачуть, виховання хлопців, гендерні стереотипи, мачизм, гендерна нерівність, рівні права, емоції хлопців, мальчики не плачут, мужики не плачуть, сльози, дитячі емоції, проблеми виховання

У патріархальному суспільстві на зразок нашого, сказану дитині фразу «мужики не плачуть» можна почути мало не щодня: у кіно та популярній телепередачі, у громадському транспорті та на дитячому майданчику — всюди. Але зовсім не тому, що чоловіки справді не здатні плакати, а тому, що ми звикли до такого стану речей. Та чи не шкодить ця усталена норма хлопчикам, а потім і чоловікам? А якщо шкодить, то чим? І як урешті-решт її подолати? Щоби розібратися, ми переклали для вас статтю Анна Роузін — співведучої подкасту «Невидимість» (Invisibilia) на NP, дописувачки до журналів «Атлантік» і «Слейт» й авторки книжки «Кінець чоловіків».

______

Кілька тижнів тому футбольна команда, яку я треную, продула матч. Цим гравцям по 7 років і вони не звикли програвати. Щойно оголосили рахунок і хлопчики усвідомили, що сталося, двоє розплакалися. Перший плакав голосно і з відчаєм у голосі. Він засмутився, бо зробив замало пасів і забив замало голів. Це був плач головнокомандувача, який підвів своє військо, тож тато гордо обійняв сина. Другий хлопчик розплакався через невелику травму та втому. Його мама кинула на сина суворий погляд і потягла до автівки.

Я нічого не маю проти того, коли мій 11-річний син плаче, якщо сильно переживає якусь емоцію. Інша справа — коли він плаче через малі синці та подряпини.

Чи нас турбує, що наші хлопці плачуть? Коли я твітнула це запитання, жменька мам одразу відписали: «Авжеж! Я хочу, щоб мій син міг плакати!». Маю підозру, що цю точку зору поділяє специфічна категорія батьків, які фоловлять мене на твітері, і меншістю у ній є тати. Найбільш повну та ймовірно відверту відповідь я отримала від одного тата: «Я нічого не маю проти того, коли мій 11-річний син плаче, якщо сильно переживає якусь емоцію. Інша справа — коли він плаче через малі синці та подряпини».

Мій висновок: гадаю, ми значно менше переймаємося тим, що хлопчики плачуть, аніж раніше, та більше, ніж наважуємося зізнатися. Іншими словами, хлопчикам дозволено плакати, та лише у певний спосіб.

Попри найліпші інтенції та прогресивні погляди у суспільстві, яке дедалі більше стає гендерно розмитим, стигма навколо “маминих синочків” тримається міцно.

Дослідження про хлопців і сльози, а точніше — чутливість, показують, що наше суспільство перебуває у дуже нестабільному стані. Частина студій свідчить, що якщо ми не вчитимемо хлопчиків бути емоційно відкритими і чесними, готовими приймати негативні почуття замість придушувати їх, то ці діти відставатимуть у школі та згодом поза нею. Інші дослідження кажуть, що навчити хлопців визнавати їхню вразливість значно складніше, ніж видається. Попри найліпші інтенції та прогресивні погляди у суспільстві, яке дедалі більше стає гендерно розмитим, стигма навколо “маминих синочків” тримається міцно.

сексизм, дискримінація, чоловіки, хлопчики плачуть, виховання хлопців, гендерні стереотипи, мачизм, гендерна нерівність, рівні права, емоції хлопців, мальчики не плачут, мужики не плачуть, сльози, дитячі емоції, проблеми виховання

Суспільні норми визначають чималу частину нашої поведінки: як ми вдягаємося, про що говоримо, що їмо та навіть як почуваємося. Алікс Спіґель й Анна Роузін у своєму подкасті «Невидимість» (Invisibilia) якраз аналізують експерименти, що намагалися підважити ці норми.

Насправді, ми товчемося на тому самому місці вже досить довго. Майже двадцять років тому журнал “Атлантік” опублікував велику статтю про “хлопчачі кризи” у школі. Хлопці відставали у математиці та читанні у старшій школі та коледжі. Для чоловіків нижчого класу це значить, що їхні шанси здобути статус середнього класу значно зменшувалися, про що я написала у книжці “The End of Men” у 2012 році. Початково дослідники вважали, що хлопчики потребують більше… хлопчачості, грубих ігор і пригодницьких історій!

Хлопці, що додатково займаються музикою, мистецтвом і театром отримують кращі оцінки, та ці захоплення часто висміюють як “не чоловічі”.

Нині переважає думка, що ймовірно все якраз навпаки. У звіті від 2013 року соціологи Томас Ді Прете та Клаудіа Бухманн пишуть, що «відставання скоріше пов’язане з суспільними нормами щодо маскулінності, ніж з анатомією, гормонами чи особливостями структури мозку». Хлопці, що додатково займаються музикою, мистецтвом і театром отримують кращі оцінки, та ці захоплення часто висміюють як “не чоловічі”. А хлопців, які стараються здобувати добрі оцінки, однолітки називають педиками.

Страх жіночого домінування сягає дуже глибоко. Його видно скрізь: у комп’ютерних іграх, Дональді Трампі, “пацанській” субкультурі.

Чому нині репертуар прийнятної поведінки для жінок розширився, а для чоловіків — ні? Зрештою, дослідження немовлят і маленьких дітей показують, що хлопчики такі само емоційні, як і дівчатка. Чому ж ми соціалізуємо їх в інший спосіб? Соціологиня Стефані Кунтц називає наші часи «епохою чоловічої загадковості» (masculine mistique). У 1950-60х роках жінки були затиснуті в тісну коробку суспільних норм, але нині чоловіки перебувають у пастці вузького гендерного стереотипу, яка «заважає їм якнайглибше дослідити власні можливості», — пише Кунтц.

сексизм, дискримінація, чоловіки, хлопчики плачуть, виховання хлопців, гендерні стереотипи, мачизм, гендерна нерівність, рівні права, емоції хлопців, мальчики не плачут, мужики не плачуть, сльози, дитячі емоції, проблеми виховання

Я маю видання 1958 року, яке зветься «Занепад американських чоловіків» (The Decline of the American Male). Вона містить малюнок байдужої на вигляд жінки-богині, що смикає ниточки хлопчика-маріонетки. І перший розділ книжки зветься «Чому жінки керують ним?». Страх жіночого домінування сягає дуже глибоко. Його видно скрізь: у комп’ютерних іграх, Дональді Трампі, «пацанській» субкультурі. Це той залишок мізогінії, який існує обіч гендерної рівності. Поставте питання «Чи можна хлопчикам плакати?» і справжній вибух реакцій не забариться, підтверджуючи присутність страху, що хлопчики змушені коритися дівчачим правилам.

…нинішні хлопці наслідують так звану орнаментальну маскулінність (ornamental masculinity) — сплощену незграбну версію мачизму, який переважає на телебаченні, у музиці та порнографії.

Маю теорію, що певна квота суспільно-прийнятної чоловічої вразливості існувала завжди і завжди відрізнялася від жіночої. Це помітно на прикладі пристрасті хлопчиків до непереможних й одночасно чутливих супергероїв. Це видно на прикладі любові хлопчиків-чоловіків до Брюса Спрінґстіна. Хлопчиків наче магнітом притягують чоловіки, здатні виражати повну палітру емоцій. Та на якомусь етапі ми це загубили чи спаплюжили. У книжці «Stiffed: The Betrayal of the American Man», виданій 1999 року, Сюзан Фалуді каже, що нинішні хлопці наслідують так звану орнаментальну маскулінність (ornamental masculinity) — сплощену незграбну версію мачизму, який переважає на телебаченні, у музиці та порнографії.

…грецькі класики усвідомлювали те, що ми забули: чоловікам, які повернулися з війни, програли футбольний матч або просто стомилися, природно хочеться плакати.

На мій погляд, ініціативи, що мають найбільший потенціал, звертаються напряму до чоловічої вразливості чи у гендерно-нейтральний спосіб. Один із сучасних освітніх трендів мотивує хлопчиків відставати та помилятися. У цьому випадку життя постає як безперевна лінія перешкод, яка гартує і дозволяє розвиватися. Мою найулюбленішу програму, яка допомагає долати воєнні травми за допомогою давньогрецької класики, розробив психіатр Джонатан Шей. Шей вважає, що грецькі класики усвідомлювали те, що ми забули: чоловікам, які повернулися з війни, програли футбольний матч або просто стомилися, природно хочеться плакати. Зрозуміти це краще нинішнім читачам можуть допомогти давньогрецькі герої.

Джерело: NPR

Букмоль
Букмоль

"тебе з'їмо ми вмить" ©