Моріс Сендак про те, як з’явилися «диковиська» і хто вони насправді такі

сендак, моріс сендак, інтерв'ю, де живуть диковиська, where the wild things are, bokmal, букмоль, дитячі письменники, казкарі, книжки-картинки, американський дитліт, там, де водяться диковиська

Як Моріс Сендак створив свою першу книжку-картинку «Де живуть чудовиська»*? Хто став прототипом знаменитих монстрів? Звідки виникла фраза «Я тебе з’їм»? За що книжку про Макса спершу не полюбили батьки, критики, бібліотекарі та інші дорослі? Відповіді на ці та чимало інших запитань у фрагменті інтерв’ю Моріса Сендака з Білом Моєрсом для телеканалу PBS.

_______

Чому ви написали «Де живуть диковиська»?

Я не знаю. Я справді не маю відповіді на це. Дозвольте мені розповісти історію цієї книжки – вона коротка. У п’ятдесяті роки я написав серію дитячих книжок, а в ті часи ти не міг зробити книжку-картинку, якщо не мав у доробку декількох видань, які хоч трохи окупилися або принаймні показували, що ти маєш сякий-такий талант. Тільки так можна було рухатися далі.

Мої малюнки були дуже «сирими». А черевики блистіли, як у Діснейових персонажів Мута і Джефа. Але вона розгледіла щось крізь цю жахливу незрілість, фактично виростила, виховала мене.

Тоді не було аж так багато грошей. Не думаю, що Мадонна зацікавилася б написанням дитячих книжок у п’ятдесяті, розумієте? Отож, настала моя черга. Я написав досить книжок за останні десять років свого учнівства – і тепер міг зробити свою книжку-картинку. Моїм редактором була Урсула Нордсторм. І без перебільшення вона була найкращою.
Це була енергійна, захоплена жінка, яка могла розпізнати талант за десять миль. Я не мав спеціальної освіти, не ходив до художньої академії. Мої малюнки були дуже «сирими». А черевики блистіли, як у Діснейових персонажів Мута і Джефа. Але вона розгледіла щось крізь цю жахливу незрілість, фактично виростила, виховала мене. І ось нарешті настав час створити мою власну книжку-картинку.
Я прийшов до неї з готовим заголовком «Де живуть дикі коні». І вона була у захваті від такої поетичної, ностальгійної, хвилюючої назви. Так я отримав контракт на «Де живуть дикі коні». Проте уже за кілька місяців роботи виявилося, до її величезного розчарування і злості, що я не вмію малювати коней. Природно, уся книжка мала би бути повною коней.
Пам’ятаю її уїдливий тон, коли я пробував малювати і так, і сяк: «Морісе, що ти МОЖЕШ намалювати?»
Гаразд. Як не крути, вона вкладала гроші у видання кольорової книжки-картинки. На той час це було неабищо.

сендак, моріс сендак, інтерв'ю, де живуть диковиська, where the wild things are, bokmal, букмоль, дитячі письменники, казкарі, книжки-картинки, американський дитліт, там, де водяться диковиська

Wild Things: The Art of Maurice Sendak, Sothebys

Я пам’ятаю наших родичів, які приїжджали з нашої батьківщини, ті, що встигли виїхати, усі з маминої родини. Як ми зневажали їх.

Я все думав, що ж я можу намалювати. Та будь-що, крім того, що я малювати не вмію. Саме тоді ми були на… хтось помер. Я з братом і сестрою відбували шива – єврейську церемонію.
І все, що ми робили, це несамовито сміялися. Я пам’ятаю наших родичів, які приїжджали з нашої батьківщини, ті, що встигли виїхати, усі з маминої родини. Як ми зневажали їх. Дитяча жорстокість… знаєте, з малими часом важко.
Ці наші родичі не розмовляли англійською. Вони були неохайні, з жахливими зубами. Носи… волосся стирчало з їхніх носів. Вони мали звичку підходити до тебе, обіймати, цілувати: «Ага! Зараз я тебе з’їм!»
І ми знали, що вони можуть з’їсти будь-що. Будь-що. Тобто вони були дикими – справжніми диковиськами. І коли я пригадав їх і наші розмови з братом і сестрою про них, як ми сміялися над цими людьми, яких згодом, звісно, дуже полюбили, я вирішив зобразити їх – моїх тіток, дядьків, двоюрідних братів і сестер – як диковиськ. Ось хто вони насправді.

Тобто диковиська – це ваша дальня родина?

Так, родичі. Єврейські родичі.

Книжка «Де живуть диковиська» стала величезною сенсацією. Маю на увазі, що бібліотекарі не поклали б її на… Насправді один бібліотекар навіть якось сказав, що це не та книга, з якою можна залишити вразливу дитину пізно увечері.

Дійсно, тоді був цілий потік закликів на кштал «Тримайте цю книжку подалі від дітей. Це…»

Чому?

Гадаю, тому що це була перша американська книжка для дітей – чесне слово, я не мав наміру, щоби так трапилося, це була просто моя перша книжка-картинка. Але у ній я розповів про себе і дітей, яких знав. Книжка, американська книжка, в якій вперше дитина лякає свою маму і погрожує їй.

Неймовірно. Просто неймовірно. На додачу до всього, мама зачиняє сина у кімнаті та залишає без вечері. Неймовірно. Мами так ніколи не роблять. А діти ніколи не зляться на своїх батьків. Нечувано. А найбільша образа – це те, що він таки повертається додому. А вона залишає йому вечерю. Дитина залишається не покараною. Не покараною.

Коли ви описували, як Макс розлютиться на свою матір, ви підозрювали, що це так роздратує людей? Що вони…

Ні. Моя мама постійно злилася на мене. Це взагалі не було чимось незвичним. Тобто мені здавалося, що вона постійно зла на мене. Вона називала мене диковиськом, тільки на ідиші, і ганялася за мною по дому.

Але наша сім’я жила у неохайній, занедбаній малесенькій квартирі – з трьома дітьми, батьком, який важко працював, і матір’ю, яка мала емоційні та психологічні проблеми.

Малими ми ховалися на вулиці, сподіваючись, що коли повернемося додому, вона вже про все забуде. Це було природно, як і те, що батько давав стусанів, коли ти робив збитки. Мама була суворою, суворою, суворою.

Вас колись відправляли у ліжко голодним?

Я часто сам лягав спати без вечері, бо ненавидів, як готувала моя мати. Тож іти спати голодним не було для мене мукою. А ось коли вона хотіла покарати мене, то змушувала з’їсти усе. Це правда.

Але наша сім’я жила у неохайній, занедбаній малесенькій квартирі – з трьома дітьми, батьком, який важко працював, і матір’ю, яка мала емоційні та психологічні проблеми. Ми не здогадувалися про них. Адже матуся повинна була бути ідеальною.
Вона мала існувати тільки для тебе, аби любити, цілувати тебе. Кожен фільм, який ми дивилися, Клодет Кольбет, яка обіймає своїх дітей – ми знали, як це повинно було бути. Але такого не було. І тому ми геть не жаліли матері.

сендак, моріс сендак, інтерв'ю, де живуть диковиська, where the wild things are, bokmal, букмоль, дитячі письменники, казкарі, книжки-картинки, американський дитліт, там, де водяться диковиська

Wild Things: The Art of Maurice Sendak, Sothebys

Наскільки я розумію, історія, яку ви написали, не вигадана. Ви справді пережили її дитиною. 

Так і є. Це називається мистецтвом. Інакше кажучи, ти не вигадуєш історій. Ти просто живеш своїм життям. І я не був Максом. Навіть наполовину таким сміливим, як він. І не мав такої матері, як у нього, яка б турбувалася про мене і любила б мене.

Ну, він до кінця своїх днів буде у психушці. І носитиме гамівну сорочку під час сеансів із психотерапевтом.

Пам’ятаєте цю маленьку банальну сцену, яка трапляється у кожному домі, трапляється по вівторках і четвергах: він розлютився, вона розлютилася. Так триватиме, аж поки йому не стукне 35 і він не почне ходити до психотерапевта, аби з’ясувати, чому він досі не одружений, розумієте? Бо мене часто запитують: «Що трапиться з Максом?» Це настільки манірне запитання, що я завжди кажу: «Ну, він до кінця своїх днів буде у психушці. І носитиме гамівну сорочку під час сеансів із психотерапевтом».

Джерело: PBS


* Книжка-картинка Моріса Сендака «Where The Wild Things Are» з’явилася в українському перекладі під назвою «Там, де водяться диковиська», Читаріум, 2017.

Букмоль
Букмоль

"тебе з'їмо ми вмить" ©