Моя історія: як подружитися зі своїм тілом

моя історія, #мояісторіядлятебе, як полюбити себе, тілесність, поради, персональний досвід, підлітки, депресія, прийняття себе, зайва вага, зовнішність

Illustration: Carina Vo

Як стверджує мій знайомий психолог, зовнішність грає незначну роль і є важливою лише у момент того самого «першого враження», а люблять тебе за твій характер, «за милий шрам на брові», за відчуття єдності, коли ви разом дуркуєте. Але як навчитися подобатися самому собі?

Якщо років до десяти ми майже не думаємо про свою зовнішність, то трохи згодом, у підлітковому віці, ми ніби вперше починаємо знайомитися зі своїм тілом. Досвід цей є доволі цікавим, але набуваючи його, ми не рідко втрачаємо впевненість у собі. Ми починаємо цікавитися іншими, оцінювати себе та їх. І виявляється, що вміння бігати швидше за всіх чи знання однієї дуже смішної історії вже не достатньо. Зрештою, у нас виникають запитання щодо власної зовнішності, а що найгірше – ми починаємо порівнювати себе з іншими та… зациклюватися на власних «недоліках». Але не хвилюйся, це нормально, ми всі так робимо.
У школі я спробувала багато способів «поліпшити» свою зовнішність. З-поміж найепічніших фейлів пригадується, як я підстригла під нуль вії, щоби вони краще росли, і як спалила йодом усе обличчя, намагаючись позбутися прищів. До речі, для мами моє зіпсоване обличчя не було достатньо вагомим аргументом, щоби дозволити мені лишитися вдома, тому після експерименту я майже цілий день проплакала у шкільному туалеті.

Буває, переглядаєш свої невдалі фото, а потім зазирнеш до інстаграму, а там – ідеальні тіла та обличчя. І все, ти вже на шляху до чарівної країни під назвою «Моя дивовижно низька самооційнка». Та чи справді усе так погано? Зазвичай – ні. І на щастя, останнім часом популярна культура взялася за активний порятунок усіх, хто любить подорожувати до цієї країни. Відомий бренд H&M потроху відмовляється від ретушування фотографій, Емілія Кларк не соромиться своїх зморшок, Стетхем розбиває серця не всупереч, а саме завдяки своїй лисій макітрі, Кім Кардаш’ян і Бейонсе переконують, що «неідеальним», тобто далеким від міфічного стандарту 90-60-90, тілом може пишатися, а Алекса Чанг підкорює модний світ саме своїм почуттям гумору, а не худорлявістю. А чого варті 3,7 млрд переглядів у невисокого повненького рудого хлопця, який пише романтичні тексти! Здогадалися, про кого я? Авжеж про Еда Ширана.

Роззирнутися навкруги – хтось може зробити сто двадцять селфі, щоби обрати одну єдину фотографію та впевнитися, що «не такий я вже і страшний», хтось посилено займається спортом, а хтось, як коти, просто ігнорує дзеркала. У кожного свій рецепт, як подружитися з собою.

Тоня, 24 роки

Раніше мені здавалося, що у мене товсті стегна, маленькі груди і дуже густі брови, які я якось занадто тонко вищипала, через що на фотографії на учнівський була схожа на Мону Лізу. Я порівнювала себе зі старшою сестрою, зі знаменитостями, думала про їхній одяг, зовнішність… Щодня йшла зі школи через Хрещатик, ну а там всі завжди виглядають добре. А років у 14 по телевізору від симпатичної блондинки в ранковому шоу я почула одну фразу: «Якщо дівчина не стала красунею до 25 років, значить вона повна дурепа». І мені це так запам’яталося. Я стала фарбуватися, носити підбори, пофарбувала волосся. Але потім я зрозуміла, що це була такааааа маячня, і що це все взагалі не моє.
Втім, мій найжорсткіший комплекс був через ніс. Одна з героїнь серіалу «Друзі», Рейчел, також мала великий ніс, але зробила собі ринопластику. І я також почала думати про операцію. Але дуже вчасно я почала зустрічатися з хлопцем, який постійно говорив мені, що любить мій ніс. Він йому подобався, і це піднімало мені настрій. Поступово я почала розуміти, що, можливо, моя зовнішність специфічна і запам’ятовується саме завдяки моєму носу. Досі не уявляю, як це, зробити операцію, подивитися в дзеркало і не впізнати себе. Це лякає…

Аріна, 51 рік

Моє тіло почало дорослішати значно пізніше, ніж у моїх ровесниць. Звичайно, я бачила, що дівчатка одягають ліфчики, а я ще ні. Тоді мама купила мені бюстгалтер із нульовим розміром, бо ніби всі носять і мені треба ж. Але це було так незручно. Так само, як і макіяж. Його я теж не люблю, зовсім.  Зараз я розумію, що через мою міміку він мені просто не підходить.
Якось років у 14 до мене несподівано завітали в гості однокласники, а я саме була у бігудях. Наступного дня до мене дійшли чутки, що я, «як усі», підкручую собі волосся. І мене образило це «як усі». Я зрозуміла, що не треба бути як інші, а треба самій стати прикладом для наслідування, авторитетом у чомусь. Мої друзі допомогли мені це зрозуміти, коли підколювали та жартували.

моя історія, #мояісторіядлятебе, як полюбити себе, тілесність, поради, персональний досвід, підлітки, депресія, прийняття себе, зайва вага, зовнішність

© Катерина Бєляєва

З віком я зрозуміла, що важливий комфорт. З часом я просто стала рідше дивитися у дзеркало – мені достатньо вранці та ввечері. Ще я помітила, що коли ти справді захоплений чимось, ти не думаєш про зовнішність. Зморшки і розтяжки – так, напевно, зараз вони є, але вони мені не заважають. І ніхто мені про них жодного разу не говорив. А от сиве волосся точно є – і виглядає воно стильно!

 

Олена, 14 років

У 7-8 класі, коли тільки починає змінюватися тіло, закрадаються думки, що щось не так. Дівчата одразу ж починають діяти та приймають різні рішення – значить, харчуватися треба якось правильно, або спортом займатися. А хлопчикам, мені здається, все одно, вони майже увесь час проводять за комп’ютерами.
У моєму віці багато дівчат фанатично сидять на дієтах, бо ставлять собі за мету досягнути якогось неіснуючого ідеалу. Раніше я думала, що у мене зайва вага, але зараз вважаю, що я «середньої комплектації». І мене це влаштовує. Я підписана в інстаграм на кілька акаунтів дівчаток із дуже красивими фігурами. Спочатку я злегка заздрила їм, але цього літа я поїхала в табір і після нього все змінилося. Зараз я думаю, що людям не так важливо – худий ти, чи ні. І я це зрозуміла саме завдяки спілкуванню з іншими. У таборі мені ніхто жодного разу не закинув ні за фігуру, ні за зовнішній вигляд, бо для них це було несуттєво. А якщо говорити про стосунки з хлопцями, то все залежить від самого хлопчика. Для когось важливо, як ти одягаєшся, для когось, щоби з тобою було весело, а для когось важливо, щоби ти була начитана.

моя історія, #мояісторіядлятебе, як полюбити себе, тілесність, поради, персональний досвід, підлітки, депресія, прийняття себе, зайва вага, зовнішність

© Катерина Бєляєва

Сергій, 29 років

Мені все життя було важко поправитись. Я би хотів набрати 7 кг м’язів, бо вважаю себе занадто худим. Саме для цього я почав ходити до басейну, а там люди завжди дивляться одне на одного. Але з часом я перестав це помічати, бо і сам побачив, що усі люди абсолютно різні, і всім на тебе байдуже.
Думаю, що моя невпевненість у собі має коріння ще у дитинстві. Усі в моєму оточенні – батьки, сусіди – завжди орієнтувалися одне на одного та порівнювали всіх. Але у 18 років я вирішив, що не буду таким займатись, і з’їхав з батьківської квартири. Тоді я став сприймати себе по-новому.
Зовнішність не є основним критерієм в моєму виборі. Повага до людини грає не меншу роль. Симпотна лялька для мене менш приваблива, ніж людина, яка вміє розповідати історії.

моя історія, #мояісторіядлятебе, як полюбити себе, тілесність, поради, персональний досвід, підлітки, депресія, прийняття себе, зайва вага, зовнішність

© Катерина Бєляєва

Олена , 33 роки

Коли я навчалася в інституті, я була досить симпатичною. Я подобалася хлопцям, але мені не подобалася увагу з їхнього боку, тому я навмисно носила довгі спідниці та не фарбувалася, щоби якось «сховатися». Три роки тому я потрапила в аварію, після якої я лежала в реанімації і лише через півтора місяця почала потихеньку ходити. Мені «збирали» половину обличчя. Я і досі маю в обличчі три титанові пластини. Зараз я вже жартую, що я кіборг, але перші півроку було складно дивитися на себе в дзеркало. Я бачила, що моє обличчя несиметричне, що є шрами. Коли я їздила в транспорті, люди розглядали мене, особливо діти, які часто говорили щось типу «мамо, подивися на цю тітку». І це дуже дратувало. Після аварії я мріяла про те, щоби моя зовнішність повернулася, щоби вона знову стала такою, якою була. Спілкування з протилежною статтю стало для мене взагалі закритою темою. Але через півроку, коли шрами почали затягуватися, на мене звернув увагу один хлопець. Я тоді подумала – він або ідіот, або сліпий. Мої друзі говорили мені: «Дивись, ти подобаєшся чоловікам, ти цікава, ти красива». Але я не вірила і жартувала, що мені, щоби зрозуміти, що я красива, потрібно набрати певну кількість «лайків».

моя історія, #мояісторіядлятебе, як полюбити себе, тілесність, поради, персональний досвід, підлітки, депресія, прийняття себе, зайва вага, зовнішність

© Катерина Бєляєва

Мене завжди виховували так, що розум важливіший, ніж краса, і це допомагало приймати себе після операції. А ще допомагав тато, який завжди ставився до речей з гумором і знаходив способи мене підтримати. Але найбільше усе змінилося після моєї поїздки в Індію. Там я почала розуміти, що «значить, так і треба було». Зараз мені подобається красиво одягнутися або підфарбувати. Проте завдяки буддизму я точно знаю, що тіло – це не найголовніше.

Тетяна, 34 роки

Я не знаю, як це називається, здається, вiтiлiго. Ще з дитинства у мене почали з’являтися плями на тiлi – спочатку на руцi, а пiзніше і на обличчі. Всі завжди запитували про пляму на руці, я говорила, що це з трьох років. До неї я звикла, бо завжди її пам’ятаю і знаю, що вона темніє влітку. На обличчі плями змінюють місце розміщення, а я просто спостерігаю за їхнім пересуванням. Бо зі всіма змінами на мені, це все одно я, така, яка є. Яким себе вважаєш, таким тебе бачать люди. Я пам’ятаю, ще у підлітковому віці вважала, що те, якою я є, – це нормально і природньо, і красиво. Геть усе, колір волосся, вуха (хоча сестра завжди казала, що я клаповуха), ноги, колір шкіри, плями – це все я, така, яка є, така, якою створена та народжена. Навіть якщо хтось каже, ще це потворно, це завжди суб’єктивно.  Діти люблять себе такими, якими є. Поки, звісно, хтось не скаже, що у них щось не таке красиве, як у когось іншого. Під впливом інших ми починаємо змінювати колір волосся, брів і так далі. Але я вважаю, що у кожній людині є краса, своя, неповторна, особлива. Потрібно слухати не чиюсь думку, не моду, сестру чи знайомих, а себе. У першу чергу себе.

моя історія, #мояісторіядлятебе, як полюбити себе, тілесність, поради, персональний досвід, підлітки, депресія, прийняття себе, зайва вага, зовнішність

© Катерина Бєляєва

Як би мені не хотілося сказати тут, що час лікує, мушу визнати, що з віком неприйняття себе не зникає. У мене є знайомі хлопчики 30+, які досі соромляться уголос говорити про розмір своєї ноги та показувати свої худі торси, і є знайомі дівчата того ж віку, які морально знищують себе за те, що з’їли маленьку цукерку. Повір, ні тих, ні інших не можна назвати щасливими у стосунках зі своїм тілом. І, хоча це цілком нормально і навіть добре прагнути зробити своє тіло кращим, на цьому не варто зациклюватися.

Вихід тільки один: або ти зрозумієш, що ти хороший будь-яким, або ти будеш все життя думати, що про тебе подумають інші.

Мені пригадується одне відео, у якому дорослим поставили запитання: «Якби ви могли поміняти будь-яку частину свого тіла, але тільки одну. Що б це було?». У відповідь ми чуємо – у мене занадто великий лоб, у мене вуха некрасиві, мій ніс, шкіра погана… А потім це ж запитання задають дітям. Діти довго думають, а потім відповідають – хочу ноги, як у гепарда, хочу щелепу, як у акули. І в останньому кадрі, коли ми намагаємося переосмислити свій підхід до запитання, ми бачимо повненька дівчинку, яка говорить, що їй подобається її тіло. «То що, ти не хотіла б нічого змінити?» – запитує людина за камерою. «Хотіла б, – відповідає дівчинка, – хочу хвіст, як у русалки!». І це так просто і так прекрасно.

Твоя зовнішність буде змінюватися з кожним роком і звикати до неї потрібно буде постійно – у тебе з’являтимуться зморшки, з’являтиметься та випадатиме волосся, виросте хвіст… І вихід тут тільки один: або ти зрозумієш, що ти хороший будь-яким, або ти будеш все життя думати, що про тебе подумають інші.

Катерина Бєляєва
Катерина Бєляєва

авторка рубрики «Моя історія»