Народження Піппі: як донька Астрід Ліндґрен вигадала ім’я для героїні своєї мами

Астрід Ліндґрен, карлсон, пеппі, піппі, дитячі казки, що читати дітям, життя Астрід Ліндгрен, шведські письменники, дитячі автори, як виникла Пеппі Довгапанчоха, Швеція, Друга світова, Щоденники Астрід Ліндгрен

Illustration: Anne Hoberg

Сьогодні ім’я Астрід Ліндґрен знають мільйони дітей і дорослих у різних куточках світу. А от імена вигаданих нею героїв, таких як Карлсон, Піппі Довгапанчоха, Роня, цілком можливо, навіть відоміші за саму письменницю. І це не дивно, адже книжки про них ніколи не зникають ні з полиць книгарень, ні з домашніх бібліотек. Здається, вони існували завжди. Але це не так. І були часи, коли найзнаменитіші історії Астрід Ліндґрен могли слухати лише діти письменниці. Крім того, вони могли й самі долучитися до їхнього створення. Як саме? Найкраще про це розповість донька Астрід Ліндґрен Карін Німан, згадуючи Швецію під час війни і ту ніч, коли вона вигадала ім’я для чи не найвидатнішої героїні усієї дитячої літератури.

_______

1 вересня 1939 року, коли німецькі війська вторглись до Польщі, моя мати почала вести щоденник зі слів: «Ох! Сьогодні спалахнула війна. Ніхто не може в це повірити… Боже, врятуй нашу бідну планету від усього цього божевілля!»
Вона була лишень 32-річною матір’ю двох дітей, що жила звичайнісіньким сімейним життям у двокімнатній квартирі у Стокгольмі.  Мені було 5 років, а моєму братові — 12. Батько працював менеджером в офісі, а мама підробляла машиністкою-стенографинею. Але в моїх спогадах вона завжди була вдома, поруч із нами.

…вона намагалася зібрати картину того, що, на її думку, було незбагненною катастрофою.

Що спонукало її почати збирати вирізки з ранкових газет із новинами про війну, вклеювати їх у зошити та записувати свої коментарі разом із деталями особистого життя? Чому вона покірно виконувала це завдання аж до самісінького кінця війни? Вона ніколи не мала звички вести щоденники. І тоді вона ще не була видатною письменницею, щоби сподіватися опублікувати ці спогади. Вона робила це для себе, для своєї сім’ї. Можливо, саме так вона намагалася зібрати картину того, що, на її думку, було незбагненною катастрофою. І це так цікаво, через понад 70 років після закінчення війни, знаючи, як розгорнуться події, спостерігати за її обурливими, іноді саркастичними реакціями на  щоденні новини.

Щоденники зберігалися в кошику, в якому мама отримувала масло та яйця протягом війни від своїх батьків. А коли вона вже постаріла і її зір став дуже поганим, ми читали їй їх уголос. І тоді вона казала: «Я щаслива, що зробила це». Думаю, вона мала на увазі, що це добре, що вона задокументувала все це для нас, що ми можемо це прочитати. Лише пізніше нам прийшло в голову опублікувати її щоденники для широкого кола читачів.

Астрід Ліндґрен, карлсон, пеппі, піппі, дитячі казки, що читати дітям, життя Астрід Ліндгрен, шведські письменники, дитячі автори, як виникла Пеппі Довгапанчоха, Швеція, Друга світова, Щоденники Астрід Ліндгрен

Родина Ліндґренів вирушає кататися на лижах, зі сторінок щоденників Астрід.

9 квітня 1940 року вона написала: «Отже, тепер північні країни — театр війни, а Швеція — єдина з них, на території якої немає іноземних військ. Мирний куточок Європи, ха-ха!  Ми готові до загальної мобілізації. І це, мабуть, лише питання часу, поки німці не вирішать «захистити» і наш нейтралітет також».
Зрештою, Швеція була врятована. Вона була єдиною північною країною, у котру не вторглася та яку не окупувала нацистська Німеччина. Данія та Норвегія були змушені захищатися від армії Радянського Союзу. А у нас був мир. Але ми жили в постійному страху, що станемо наступною країною, на яку нападуть.
Роки війни вплинули навіть на нас, дітей, які жили безпечно в Швеції. Ми були оточені силами противника на кожному кордоні та в кожній країні на іншій стороні Балтійського моря. Але мати казала нам не турбуватися, казала, що «війна не прийде до Швеції». І я думаю, я вірила в це. У мене були всі підстави довіряти матері, тож я завжди це робила. Нам здавалося, це цілком розумно, що ми з якихось причин врятувалися від великої небезпеки, яка загрожувала всьому світові. 

Час вкладатися до ліжка завжди був пов’язаний із читанням уголос або вигадуванням історій.

5 вересня 1942 року мама записала наступне: «Війні вже три роки, а я й досі не святкувала її день народження. Наше ставлення до неї поступово змінюється. Раніше ми говорили про війну весь час, а зараз розглядаємо її лише як необхідне зло, про яке потрібно думати і говорити якомога менше».
Мої спогади про той період часу достатньо тьмяні. Здається, я пригадую атмосферу сірого знебарвлення на вулицях Стокгольма. Зими були надзвичайно холодними. Було мало людей і майже жодних машин.
Я була закритою дитиною, не такою товариською й аванюрною, як мій брат. Мені більше подобалося залишатися із родиною вдома, читати, писати та малювати. Проте кататися на ковзанці в парку неподалік я все ж таки любила. А ще ми разом із мамою каталися на лижах у лісі недалеко від нашого дому.

Я пам’ятаю, що літо, попри війну, було завжди яскравим, щасливим, теплим і сонячним. Липень ми проводили у будинку батьків мого татка в Стокгольмському архіпелазі, купалися в морі, вчилися плавати та їздити на велосипеді. У серпні я залишалася зі своїми двоюрідними сестрами на фермі, яку орендував мій другий дід у Смоланді, на батьківщині моєї матері. Ми намагалися допомагати по господарству – збирали врожаї, саджали буряк, випасали коней на полях. Домівки моїх дідусів і бабусь були справжнім раєм для мене, вони дали мені цінну інформацію про сільське дитинство матері – світ, про який я дізналася лише згодом, читаючи її книги.

Вона б ніколи не змогла передбачити, що колись продадуть мільйони копій її розповіді про маленьку рудоволосу дівчинку з надзвичайною фізичною силою.

Її книги. У той час ніхто не навіть не намагався публікуватися. Моя мама кілька років підзаробляла, продаючи дитячі казки у Різдвяні журнали, але не мала жодних авторських амбіцій. З її щоденників можна зробити висновок, що у неї був справжній талант до журналістики (до речі, у 19 років вона працювала помічницею репортера для щоденної газети у своєму рідному місті). А ще ми, діти, знали, що вона має великий талант розповідати історії. Час вкладатися до ліжка завжди був пов’язаний із читанням уголос або вигадуванням історій. Вона прочитала нам всі відомі дитячі книжки, класиків – Роберта Луїса Стівенсона, Чарльза Діккенса і Вільяма Теккерея, а також сучасних гумористів, таких як Пелем Ґренвіль Вудгауз. Але хто би міг  подумати, що коли-небудь її книги будуть вважатися одними з найкращих у дитячій літературі та їх перекладуть на понад 90 мов світу? Вона б ніколи не змогла передбачити, що колись продадуть мільйони копій її розповіді про маленьку рудоволосу дівчинку з надзвичайною фізичною силою.

Астрід Ліндґрен, карлсон, пеппі, піппі, дитячі казки, що читати дітям, життя Астрід Ліндгрен, шведські письменники, дитячі автори, як виникла Пеппі Довгапанчоха, Швеція, Друга світова, Щоденники Астрід Ліндгрен

Астрід Ліндґрен і Карен, Photograph: Krause, Johansen/Lindgren Estate

Я довго хворіла у 1941 році. У рік, який став моїм першим навчальним роком. Мені було нудно, і я постійно просила маму розповідати мені історії. Одного вечора вона виснажилась: «Але що ще я можу розповісти тобі?». І намагаючись втримати її коло себе, я випалила:  «Розкажи мені про Піппі Довгапанчоху!». Ім’я з’явилося нізвідки, звичайнісінька гра слів. Але це спрацювало. Вона почала розповідати мені зовсім нову історію. 

Джерело:  The Guardian

Катерина Шпирко
Катерина Шпирко

журналістка, редакторка рубрики Події