Аліна Штефан: Поза зоною досяжності

читання, навіщо читати, що читати, відпочинок, діти не читають

Якщо дивитися на полиці з книгами, то виникає відчуття ніби маєш безліч можливостей потрапити до різних світів. Ніби ти стоїш перед кольоровими дверима і ще не вирішив, котру сьогодні відчиниш. А потім лише один крок — і ти поза зоною досяжності.

Саме це відчуття зникнення навколишнього світу на обраний тобою ж час і є справжнім ефектом читання. Тебе немає. Ти — вже не ти. Бажання залишитися наодинці як те, що приносить максимум задоволення, а поруч — паперові двері. І треба їх лише тихо за собою зачинити. Тиша і книга як феномен беззвучної і нерухомої діяльності. Змінюється лише положення тіла у просторі через певні проміжки часу.

У моєму дитинстві було більше тиші. Тиші для читання. Простору поза зоною досяжності. Зараз моє життя наповнене рухом і галасом. І життя моїх дітей теж. І я не завжди можу зупинитися сама і створити для них ту саму тишу, котра була певним натхненням мого дитинства. Натхненням мого читання. Я зараз читаю значно менше, ніж у дитинстві, і навіть менше, ніж моя старша донька. Не тому, що не хочеться або не вистачає часу. Я гадаю, що втрачається простір для читання. Я заповнюю його побутом, роботою, соціальними мережами, спілкуванням з родиною і друзями. Заповнюю сама, тому що це мій вибір сьогодні. Тому, що з’явилося чомусь так багато цікавого, що я маю знати; тому, що люблю родину та друзів і люблю «гаяти» з ними час; тому, що завдяки соцмережам я знаходжу цікаве у світі і мрію, а потім здійснюю свої мрії. Майже як із читанням. Так само і діти, я не можу промовчати і не сказати: залиште книжки і робіть уроки, вчіть англійську, приберіть у кімнаті, йдемо у гості, бо на все є свій час.

читання, навіщо читати, що читати, відпочинок, діти не читають

Можливо, зараз я більше читаю про книжки і читання, ніж просто читаю. Мабуть, часто збираю інформацію заради самої інформації. Це називають кліповим мисленням. Мабуть, інформацію на сайтах дедалі частіше підлаштовують саме під такий варіант сприйняття читачем, який скролить її на моніторі. Але чи можна це назвати тим, що вже стало мемом нечитання?

Справді читаємо всі з ранку до вечора, сайт за сайтом, відкриваючи десятками вікна посилань, залишаючи продивитися на потім. І підлітки читають так само «багато». Навіть ще більше літер, ніж, можливо, читали ми у їхньому віці. І редактори сайтів марудяться з тим, що не достатньо швидко оновлюють інформацію, що читачі не дочитають довгої статті, що треба давати більше, але коротше, а ще краще — відео.

Але хіба це проблема з читанням? Чи з іншим способом мислення?     

Я не думаю, що у моєму дитинстві було менше вибору щодо варіантів проведення вільного часу. Просто тоді я зробила свій вибір саме у бік усамітнення і читання. А зараз обираю інше. Так само і у дітей, і у підлітків. Читають багато і ті, й інші. Просто той, хто обирає усамітнення з книжкою, байдуже у якому віці, «випадає» з інтернет-простору: не пише, не репостить, не спілкується, не коментує. Він — поза зоною досяжності. І це свідомий вибір поглинання інформації в іншому форматі. Чи щось інше?

Можливо, проблема нечитання — це взагалі проблема іншого вибору обробки інформації? Можливо, це відмова собі у праві нічого не робити і просто читати? Відмова собі у праві на затишок і самотність? У праві бути не в курсі, не встигнути, не стати, не зробити. Так само, іноді, щоб почитати щось цікаве, потрібно не прибрати, не зробити уроки, пропустити музику або акробатику, вимкнути телевізор і комп’ютер, не піти у гості чи не подивитися фільм. Мати інший простір. Бути поза зоною досяжності. Відмовитися від багатьох речей одразу. Але навіщо? І це — ключове питання у рівнянні читання=нечитання. Чи має більшість із нас потребу бути поза зоною досяжності і чи було колись інакше?   

Аліна Штефан
Аліна Штефан

Блогерка, авторка