Варто чи ні: про дитячі журнали в Україні

барвінок, пізнайко, колосок, журнали для дітей, ералаш, що читати дітям, журнали для малюків, мамине сонечко, періодика для дітей, матусям, що читати дітям, чи варто купувати дітям журнали, преса для дітей

Illustration: SHOO Studio

Коли у червневому номері «Барвінка» з’явилася інформація про те, що дитячий журнал припиняє свою роботу, ця звістка викликала багато емоцій: смуток, ностальгію за дитинством і навіть здивування — хіба він і досі видавався? Команда найстарішого дитячого журналу в Україні, який скоро міг би святкувати 100-річний ювілей, пояснила своє рішення тим, що сучасні діти втрачають інтерес до друкованих видань, усе менше читають їх та занурюються у віртуальний світ.

Можливо, час друкованих журналів і справді минає? Ми вже давно не слухаємо музики на касетах, не користуємося домашніми телефонами з прозорим диском, а телеграфи та друкарські машинки ще раніше переїхали до музеїв. Та в Україні, окрім «Барвінка», продовжують видаватися дитячі журнали, нехай і набагато меншими накладами, аніж 20 чи 30 років тому. Чи можуть друковані журнали змагатися за увагу читачів з яскравими емоційними іграми на комп’ютерах? І що ж у паперових дитячих журналах усе ще продовжує приваблювати сучасних читачів?

30 років тому, коли ще я була дитиною, дитячі журнали серед моїх однолітків були досить популярними. Нам виписували «Малятко», «Веселые картинки», «Барвінок», «Мурзилку»… Пам’ятаю,  з якою радістю я діставала новий журнал із поштової скриньки й одразу розглядала його, забуваючи навіть про ігри на вулиці. З журналів ми вирізали та складали маленькі книжечки з віршами та казочками, за ними майстрували саморобки, з них дізнавалися наукові факти, а трохи згодом вигадували підписи до фотографій у підліткових газетах і знаходили собі друзів за листуванням (і байдуже, що здебільшого ця «дружба» закінчувалася після одного чи двох листів). У шкільній та сільській бібліотеках мого дитинства було не дуже багато дитячих книжок (особливо без моралізаторства та старої радянської пропаганди), а єдина книгарня у райцентрі закрилася десь у той час, коли я навчилася складати літери у слова. Журнали були нашою художньою літературою, нашим нон-фікшеном і розвагою одночасно.

Навіть у великих містах, […] де загалом є широкий доступ до усього різноманіття дитліту та зацікавленість у книжках є більшою, дитяча періодика все одно не користується високою популярністю.

На жаль, багато років поспіль сільські бібліотеки майже не збагачувалися новою літературою, а книгарня у райцентрі знову відкрилася лише три чи чотири роки тому. За цей час художню літературу дітям у провінції майже повністю замінили мультфільми, а ігри та інформацію, необхідну для навчання (зазвичай у вигляді рефератів чи готових творів з купою чужих помилок), школярі навчилися знаходити в інтернеті.

Водночас справді якісної дитячої літератури в Україні тепер не бракує — лише за останні кілька років у нас з’явилося багато нових видавництв, щомісяця українською друкують як твори українських авторів, так і переклади світового дитліту: вірші, проза, нон-фікшн, книжки-загадки, книжки-пазли, книжки-інструкції… Майже усі ці видання мають гарну поліграфію та чудові ілюстрації. Втім, навіть у великих містах, де час до часу відбуваються книжкові ярмарки та фестивалі, проходять презентації новинок дитячої літератури, регулярно влаштовуються зустрічі з відомими письменниками, де загалом є широкий доступ до усього різноманіття дитліту та зацікавленість у книжках є більшою, дитяча періодика все одно не користується високою популярністю. Чому ж?

Щоби з’ясувати, чим не подобаються, а чим усе ж таки імпонують дитячі журнали сучасним читачам і читачкам, я вирішила знайти людей, які передплачують своїм дітям журнали або систематично їх купують. У одній із «мамських» груп Фейсбуку мені відповіли декілька людей.

Таня з Дніпропетровської області передплачує «Колосок», «Пізнайко» і «Джміль». Каже, що її дітям подобається саме очікування журналів, кожен новий примірник — як сюрприз, у якому є зустріч із персонажами журналу та улюблені рубрики. Молодша донька найбільше любить ігри. А старший син — саморобки та пізнавальні статті. Інколи цікаві факти, знайдені в журналі, спонукають його вивчати цю тему детальніше, шукати інформацію в інтернеті. Обидвоє люблять рецепти. Якщо знаходять простенький рецепт, за яким можуть приготувати страву самі, обов’язково готують.
Що іноді засмучує у цих журналах — це кросворди, не адаптовані до віку дітей; цікаві ідеї до свят, які прийшли занадто пізно; нудні застарілі завдання. Кілька років тому Таня виписувала журнали «ВДГ» (вигадуй, думай, грай) та «Маленьку фею». І діти, і батьки були дуже розчаровані, коли одного разу ці два журнали прийшли з абсолютно однаковим наповненням, лише під різними обкладинками. У редакції їм пояснили, що це пов’язано з економією грошей. Тим, що підписників про такі рішення варто попереджати чи хоча б вибачитися після усього, ніхто не потурбувався. Звісно, що від цих журналів вони відмовилися. А нещодавно Таня передплатила декілька нових підліткових журналів, поки що на пару місяців, аби роздивитися.

Наталя з Ужгорода кілька років тому була підписана на журнал «Малюк Котя». Але потім один примірник журналу загубила поштарка, далі ще кілька номерів зникли під час доставки. Після цього сім’я відмовилася від передплати, але іноді купує у кіосках дитячі журнали («ВДГ», «Зайчик», «Саша та Маша», «Смайлик», «Професор Крейд»). У журналі «Малюк Котя» діти найбільше любили рубрику про свята, хоча іноді читали її вже після того, як свято минуло. А ще — завжди шукали у журналі ігри, поробки та цікаві завдання.

Наталя з Києва минулого року переплачувала для своїх донечок журнали «Малятко» та «В гостях у казки». Від «Малятка» відмовилися, бо не влаштовувала поліграфія та тонкий неякісний папір. «В гостях у казки» продовжує виписувати — він яскравий і красивий, тому дітям  подобається. А ще дівчатка люблять цікаві нескладні завдання та те, що відповіді до них є на наліпках. Клеїти наліпки вони просто обожнюють.

Надія з Києва колись передплачувала для сина «Мамине сонечко». Тоді син не дуже цікавився журналом, мабуть, ще був замалим. Тепер би спробувала підписатися на якийсь журнал, але не знає, як його вибрати. Знайти місце, де можна було б подивитись усі журнали, погортати їх доволі важко.

Ще дві мами написали мені, що передплачують російський журнал «Ежик», бо в ньому багато цікавих завдань для дітей і дуже низька ціна — лише 6 грн за номер при передплаті на рік.

Після цього невеличкого розслідування-опитування я й сама спробувала знайти українські дитячі журнали та погортати їх. Виявилося, що навіть у Києві з цим непросто.
У «Каталозі видань України», який можна знайти у будь-якому відділенні Укрпошти, у деяких книгарнях, ятках із пресою та просто у мережі, я нарахувала близько сотні дитячих і молодіжних періодичних видань. Але, гортаючи каталог, складно зрозуміти, на якому папері надрукований журнал, чи цікавий у нього зміст та ілюстрації.

Найкраще місце для знайомства з дитячою періодикою — районна бібліотека.

«Зазвичай люди підписуються на видання, які вже знають, або обирають щось за ціною» — пояснила мені співробітниця Укрпошти. У їхньому відділенні лідери по підписці з-поміж дитячої періодики — «Зайчик», «Бедрик» та російський «Ежик». Ціна у кожного з цих видань невисока — до 10 грн за номер.

Переглянути журнали в інтернеті також складно. Деякі дитячі журнали зовсім не мають своїх сайтів; є ті, у яких сайти не оновлюються вже кілька років; і навіть журнали, які досить активні у мережі, часто мають сайти недружні до читачів — з купою реклами, поганою навігацією, фотографіями сторінок, які неможливо розглянути та щось прочитати в них, або з посиланнями на файли, які завантажуються цілу вічність.

У книгарні «Є» я знайшла лише підлітковий журнал «Однокласник».

На великих розкладках з пресою дитячої періодики мало, більша її частина репрезентована російською мовою, але й ті україномовні журнали, що є, надруковані на тонкому газетному папері та не надто багаті за змістом — дитячі кросворди, ребуси, логічні завдання та популярні народні казочки.

У кіоску «Преса» на вітрині ті ж видання з дитячими кросвордами та ребусами, але окрім них можна роздивитися й кілька цікавіших журналів — «Пізнайко» та «Мамине сонечко».

«…Звісно, технології та комп’ютерні ігри змінюють життя, але діти залишаються дітьми. Вони люблять казочки, комікси, цікаві завдання і саморобки.»

Виявилося, що найкраще місце для знайомства з дитячою періодикою — районна бібліотека. Бібліотеки не передплачують всю дитячу періодику, вони стежать за тим, які журнали найцікавіші їхнім читачам, і підписуються саме на ці видання. Так, у дитячій бібліотеці ім. Михайла Коцюбинського молода бібліотекарка показала мені на столик із дитячими журналами.

— Дуже шкода що «Барвінок» вже не буде видаватися. Діти його люблять, у нас часто беруть, — охоче розповідає вона. — Окрім того, журнали потрібні вихователям дитсадків, вчителям молодшої школи, щоб працювати з дітьми. Звісно, технології та комп’ютерні ігри змінюють життя, але діти залишаються дітьми. Вони люблять казочки, комікси, цікаві завдання і саморобки. За деякими журналами у нас черга стоїть. Особливо за тими, у яких є наліпки. Оскільки у журналі лише один набір наліпок, щастить тому, хто візьме його першим.

Бібліотекарка приносить з полички і кладе на стіл ще два стоси журналів.
— Прикро, коли журнали неякісні. Ось подивіться, — вона виймає із двох стосів по журналу, — «Мурзилка» і «Єралаш». Вийшли два журнали з абсолютно однаковим наповненням, від початку до кінця.
— Може, один російською мовою, а другий українською? — питаю я, дивлячись на першу букву «Е» в назві «Єралашу» чи то «Ералашу».
— Та ні, у нас вони обидва українські, — зітхає бібліотекарка. — Більше не будемо їх передплачувати.

Дивитися журнали починаю з того ж таки «Барвінка».

Хоча папір, на якому надрукований журнал, тонкий і не надто якісний, та кожна з 32 сторінок номеру дуже інформативна. Тут є короткі розповіді про сучасні технічні винаходи; пізнавальна інформація про тварин; статті про те, як функціонує людський організм; огляди фільмів; приказки, загадки, казки народів світу; твори українських авторів і переклади зарубіжної літератури. У кожному номері — більш як 10 рубрик. Фотографую на свій телефон тест про стосунки у сім’ї, щоби вдома пройти з дітьми, і намагаюся виконати цікаве завдання Мольфарика — з’єднати слова у словосполучення в рубриці «Наш скарб — рідна мова».

«Барвінок» справляє враження не розважального, а навчального журналу. Уся інформація тут ретельно відібрана та спрямована на те, щоби дати читачу більше знань, зацікавити корисними завданнями, чомусь навчити. Та інколи в статтях відчувається забагато повчань, які так не люблять сучасні діти (зрештою, не любили колись і ми). А ще — іноді трапляються речі, що вже давно втратили актуальність у сучасних дітей. Наприклад, одна зі статей в рубриці «Наш скарб — рідна мова» має назву «Десять негренят вивчають українську». Навряд багато сучасних дітей зрозуміють алюзію до твору Агати Крісті чи колись популярного радянського фільму.

Далі беру до рук стосик із «Веселими картинками». У моєму дитинстві це був російський журнал, тепер він видається і в Україні, українською мовою. Впізнаю на обкладинці такий знайомий напис з назвою журналу та фігурками його персонажів — Незнайком, Олівцем, Цибулино та іншими. На першій розгортці — уривок народної казки українською та англійською мовами. Далі — веселі віршики із завданнями, кросворд, розмальовка, шаблон саморобки, настільна гра, казочка,  короткий комікс з пригодою. Коли гортаю сторінки «Веселих картинок» і розглядаю ілюстрації, відчуваю, наче на якийсь час повертаюся у минуле — за останні 30 років персонажі журналу майже не змінилися. Незнайко носить той самий блакитний капелюх із широкими полями, яскраву краватку, широкі штани та червону сорочку. Олівець — у тому ж синьому береті, з великим бантиком на шиї та у картатих штанах. Мабуть, у 1956 році, коли ці персонажі вперше з’явилися на сторінках «Веселих картинок», вони виглядали дуже яскраво та модно в такому одязі. Та для сучасних дітей їхній одяг виглядає вже не цікавим й оригінальним, як колись, а швидше незрозумілим — чи то персонажі з’явилися із минулого, чи вони живуть у якомусь казковому світі, де нічого не змінюється. Особливо дивно та навіть сумно виглядає капелюх Незнайка та берет Олівця у поєднанні з валянками, коли друзі ловлять рибу в ополонці. Не змінюється тут не лише одяг, а й техніка — у одному з коміксів Незнайко їде в ліс, щоби взяти інтерв’ю у звірів. У руках у нього великий мікрофон, приєднаний довгим проводом до касетного магнітофона. Мало хто з сучасних дітей зрозуміє, що це за техніка.
Водночас більшість історій, віршів, загадок і завдань, що публікуються у журналі, — з тих, які не втратили і ще довго не втрачатимуть актуальності у дітей.

Ще один дитячий журнал з великою історією — «Малятко». У цьому виданні є багато хороших дитячих віршиків як відомих українських авторів — Наталі Забіли, Григорія Фальковича, Олесі Мамчич, — так і поетів-початківців. Є пісеньки з нотами, історії з малюнками замість окремих слів (для діток, які вчаться читати), короткі комікси та великі ілюстрації на кшталт сторінок із віммельбуха, що наповнені цікавими деталями, які цікаво відшукувати та інтерпретувати. Приваблюють у «Малятку» і дуже милі дитячі ілюстрації. Всередині журналу, як і колись, аркуші для саморобки. Та часом «Малятко» також створює враження журналу із минулого. Можливо, через трохи тьмяний папір, на якому він надрукований, а ще через надто велику кількість апеляції до сільського контексту — хатинки з мальвами, історії, що відбуваються у саду, в полі, чи пов’язані зі свійськими тваринками.

Окрім журналів, назви яких вже дуже давно стали брендами, в Україні є багато й новіших, але не менш цікавих видань. Кожне з них має своє коло тем, про які говорить з дітьми, та свої особливості.
Журнал «Пізнайко» привертає увагу цікавим сучасним дизайном. Редакція щомісяця випускає два журнали — «Пізнайко від 2 до 6» для діток-дошкільнят та «Пізнайко від 6» для трохи старших читачів. На сторінках видання є багато логічних завдань, ігор, експериментів. Завдяки журналу діти можуть дізнатися і про деякі практичні речі — як робити вдалі фотографії; поміркувати, що варто брати з собою у подорож, а що краще залишити вдома; змайструвати футбольне поле з картонної коробки та багато іншого. А ще тут є віршики, загадки, цікаві дотепні малюнки. Є на сторінках «Пізнайка» і реклама, але це компенсується якіснішим папером. Іноді реклама подається у вигляді спецпроектів, які не дратують, а пропонують читачам цікаву інформацію. Так, наприклад, у рубриці «Цікава наука» «Пізнайко» розповідає дітям про наукові експерименти разом зі співробітником музею «Експериментаніум».

Журнал-ровесник «Пізнайка» — «Джміль». Назва журналу має розшифровку — Дітям: живопис, музика і література. У цьому виданні є матеріали для самостійного читання дітьми і є ті, що призначені для спільного читання та розглядання дітьми разом із дорослими — батьками чи педагогами. Серед «дитячих» матеріалів — вірші та казочки, цікаві завдання з наліпками, короткі комікси та різноманітні майстер-класи. Статті для дітей і дорослих — це бесіди за картинами чи скульптурами відомих митців; розповіді та вправи з «літературної студії», досліди, сценарії свят. З допомогою «Джмеля» діти можуть вчитися розв’язувати конфлікти, малювати, слухати класичну музику та навіть планувати власний бюджет.

Для школярів середніх і старших класів, які захоплюються наукою, є журнал «Колосок». На його сторінках можна прочитати безліч наукових цікавинок — від досліджень життя найменших комашок до роздумів про те, яким може бути майбутнє людства. У «Колоску» простою мовою пояснюються закони фізики, хімії, біології, астрономії. Читачі журналу можуть навчитися робити компас з батарейки або магніту від динаміка; визначати вік дерева, не пошкоджуючи його; розібратися, як працюють очі людини; дізнатися, як всередині мушлі з’являється перлина. «Колосок», як і попередні два журнали, привертає увагу яскравим сучасним дизайном. Тут безліч цікавих фотографій, схем та малюнків.

Загалом, хоча дитячі журнали тепер не на хвилі популярності, вони таки мають свої переваги перед усезнаючим інтернетом, захопливими комп’ютерними іграми та в чомусь навіть перед книжками.

Загалом, хоча дитячі журнали тепер не на хвилі популярності, вони таки мають свої переваги перед усезнаючим інтернетом, захопливими комп’ютерними іграми та в чомусь навіть перед книжками.
По-перше, інформація, подана у журналах, здебільшого перевірена та адаптована до віку читачів.
По-друге, у журналах є багато статей, актуальних для дитини саме у той час, коли виходить журнал. Весною — матеріали про пробудження природи, влітку — розповіді про квіти, трави та літні віршики, восени і взимку — історії, доречні саме у ці пори року.
По-третє, дітям подобається, що в журналі можна щось домальовувати, писати, вирізати та складати саморобки, надруковані на його сторінках, клеїти наліпки.
Не варто нехтувати і тим, що більшість журналів мають відносно невисоку ціну, а тому є доступнішими, ніж, наприклад, нові книжки.
Крім того, книжка із покроковим описом тисячі наукових дослідів може роками лежати на полиці, чекаючи «вільного часу». А от із журналом все трохи інакше — коли ми отримуємо новий номер, то намагаємося прочитати його та зробити завдання, що нас зацікавили, якнайшвидше, бо через місяць з’явиться наступний журнал із новими завданнями.

Журнал — це можливість для батьків провести час зі своїми дітьми: пошукати разом 10 відмінностей на двох майже однакових малюнках, пограти у настільну гру, зробити вітальну листівку чи просто разом прочитати цікавий матеріал.
Дітям приємно щомісяця чекати на журнал, зустрічатися зі знайомими персонажами, читати продовження історій, шукати улюблені рубрики.
Зрештою, даючи дитині в руки журнал, батькам не доведеться турбуватися про безпеку дитини (на відміну від блукання сторінками інтернету).

…редакціям журналів варто також бути ближчими до своїх читачів.

Та редакціям журналів варто також бути ближчими до своїх читачів. Спілкуватися з ними, цікавитися, чим живуть сучасні діти — у які ігри грають, яку музику слухають, про що найчастіше спілкуються з однолітками. Для сучасних дітей, які звикли сприймати найбільше інформації очима, має велике значення оформлення журналу, його ілюстрації. Також дуже засмучують помилки та випадкові нецікаві матеріали, що часто трапляються у дитячій періодиці. А ще — редакціям дитячих журналів варто потурбуватися про те, щоби батьки могли дізнатися про їхні видання не лише з чорно-білого каталогу у відділенні Укрпошти. Адже у сучасному інформаційному світі заволодіти увагою читача і втримувати її справді непросто. Маючи безмежні можливості інтернету, багато яскравих дитячих книг, мало хто із сучасних батьків захоче передплачувати періодику, якої ніколи не бачив, або ту, що вже давно неактуальна для дитини.

Лариса Лавренюк
Лариса Лавренюк

музикантка, мистецтвознавиця, мама