Вовка не боятися: навіщо нам виховувати у дівчат хоробрість

хоробрість, виховання, психологія, страх, життя, досвід

Людство повсякчаc трансформується, розвивається, росте, а питання, що ними задається кожен і кожна, так і лишаються незмінними: «Бути чи не бути?», «Наважитись чи не наважитись?», «Спробувати чи не спробувати?»… Питання, у яких доводиться ризикувати або ні, проявляти страх або хоробрість. Звичайно, що для кожної окремої ситуації правильне рішення буде унікальним, але не все так просто. Адже, якщо боятися вміють усі, то на сміливість наважується далеко не кожен і не кожна. Ба більше, історично склалося так, що, якщо від хлопців ми очікуємо насамперед прояву хоробрості, гарним доказом чому є слово «мужність», то від дівчат — слабкості, нерішучості та несміливості. Чому так відбувається? Які це має небезпеки? І що з цим робити? Цікаві думки щодо цього має письменниця, пожежниця та парапланеристка Керолайн Пол.

Дитиною я була справді одержимою Книгою рекордів Гіннеса і дуже хотіла встановити власний рекорд. Але була одна невеличка проблема — я не мала жодного таланту. Тому я надумала встановити світовий рекорд у чомусь такому, що взагалі не вимагає вмінь, і заповзялася встановити світовий рекорд у повзанні, який на той час становив 19 кілометрів. Отож я підбила ще й свою подругу Анну, і разом ми, вирішивши, що нам навіть не треба тренуватися, наклеїли наліпки для меблевих ніжок на свої щасливі джинси та вирушили встановлювати рекорд. Проблеми у нас з’явилися чи не одразу ж — джинсова тканина натирала і наші коліна дуже скоро стали подертими. За кілька годин почало дощити. Пізніше Анна вибула. Коли звечоріло, з моїх колін крізь джинси вже текла кров, від холоду, болю та монотонності у мене почалися галюцинації. І якщо подолання першого кола на шкільному стадіоні, де ми встановлювали свій рекорд, зайняло у мене 10 хвилин, то останнє — майже 30. Зрештою, після 12 годин повзання я зупинилась. Я так і не дотягнула до рекорду і подолала 13,5 км.
Роками я розглядала цю історію як історію ганебної поразки, проте сьогодні я сприймаю її інакше, бо розумію, що, намагаючись встановити світовий рекорд, я зробила три речі. Вийшла з власної зони комфорту, проявила гнучкість, а також знайшла впевненість у собі та своїх власних рішеннях. А це зовсім не ознаки поразки, а прояв хоробрості. 

…багато хто вважає, що жінки не можуть бути сильними та хоробрими.

У 1989, коли мені було 26 років, я стала пожежницею у Сан-Франциско — 15-тою жінкою у відділенні з 1,500 чоловіків. Зрозуміло, що, коли я прибула, було багато сумнівів щодо того, чи ми можемо виконувати цю роботу. І хоча у коледжі я, зі зростом 177 см і вагою 68 кг, була весляркою та могла витримати 12 годин пекучого болю у колінах, я розуміла, що мені все одно доведеться доводити, що маю силу та відповідну форму. 

Бо багато хто вважає, що жінки не можуть бути сильними та хоробрими. Друзі, знайомі та незнайомці, чоловіки та жінки впродовж усієї моєї кар’єри постійно мене запитують: «Керолайн, усі ці пожежі, вся небезпека — тобі не страшно?». Зізнатися, я жодного разу не чула, щоби таке запитували у чоловіка-пожежника. Тож мені стало цікаво, чому від жінок не очікують хоробрості? 

Відповідь почала вимальовуватись, коли моя подруга пожалілася мені, що її донька — страшна боягузка. Тоді я звернула увагу, що так, дочка справді була постійно налякана, проте ще більше були перелякані її батьки. Що б вона не робила, вони постійно говорили їй «Будь обережна», «Стережися» або просто забороняли їй бодай щось робити. І вони не були поганими батьками — просто робили те, що робить більшість: застерігали своїх доньок значно більше, ніж синів. 

Яку думку це нав’язує дітям? Таку, що дівчатка тендітні та потребують допомоги, а хлопчики можуть і повинні розв’язувати складні завдання самотужки.

В одному експерименті, використовуючи пожежну жердину на дитячому майданчику, дослідники звернули увагу на те, що дівчаток і мами, і татусі майже завжди застерігали щодо небезпеки пожежної жердини, а якщо дівчатка все ще хотіли бавитись на ній, один із батьків зазвичай супроводжував її. А що ж із хлопчиками? Їх заохочували гратися на пожежній жердині, попри всі можливі сумніви, і часто просто давали поради та вказівки, як користуватись нею самотужки. Про що це говорить? Яку думку це нав’язує дітям? Таку, що дівчатка тендітні та потребують допомоги, а хлопчики можуть і повинні розв’язувати складні завдання самотужки. Дівчатка повинні боятися, а хлопчики мають бути безстрашними.
Та іронія полягає у тому, що в такому віці хлопчики та дівчатка досить подібні фізично. Ба більше, до підліткового віку дівчатка часто навіть сильніші та зріліші. Проте ми, дорослі, поводимося так, наче дівчатка слабкі, невитривалі та завжди потребують допомоги. Це думка, яку ми всотуємо у дитинстві, і це думка, яку ми транслюємо власним дітям, коли дорослішаємо. 

Власне, саме тому від нас, від жінок (навіть пожежниць), чекають страху. І саме тому ми, жінки, часто і справді налякані. Але я не проти страху. Я знаю, що це важлива емоція, яка існує, щоби вберігати нас. Проблема в тому, що страх — основна реакція, якій ми вчимо і яку заохочуємо у дівчатках щоразу, коли вони стикаються з чимось, що виходить за межі їхнього комфорту.
[…] Але часом страх потрібно перемагати — дуже уважно на нього подивитись, оцінити, наскільки він доцільний, і поставити його туди, де йому місце, яке не рідко знаходиться позаду мети, прагнення та впевненості. Тож я не проти страху. Я просто за хоробрість. 

Страх, якому ми вчимося, і враження, яких не отримуємо, залишаються з нами назавжди та перетворюються на всі ті речі, які заважають нам жити — на сумніви, нерішучість і невпевненість. 

Звісно, я не кажу, що ваші дівчатка повинні бути захоплюватися небезпечними видами спорту чи займатися ризиковими професіями, а кажу, що ми виховуємо наших дівчаток боязкими та навіть безпомічними, і це починається тоді, коли ми постійно застерігаємо їх від фізичного ризику. Страх, якому ми вчимося, і враження, яких не отримуємо, залишаються з нами назавжди та перетворюються на всі ті речі, які заважають нам жити — на сумніви, нерішучість і невпевненість. 

То як же ж нам стати хоробрими? Гарні новини в тому, що хоробрості можна навчитись. І як усе, чого вчаться, вона потребує практики. Отже, спочатку ми повинні глибоко вдихнути та почати заохочувати наших дівчаток кататися на скейтборді, лазити по деревах і кружляти на пожежному шесті на дитячому майданчику. Це те, що зробила моя власна мати. Вона тоді цього не знала, проте у дослідників є для цього назва. Вони називають це ризикованою грою (risky play), і, як показують дослідження, вона є дуже важливою для дітей, і дівчат, і хлопців, бо вчить оцінювати небезпеку, відкладати задоволення, бути гнучкими та впевненими. Іншими словами, коли діти виходять надвір і практикують хоробрість, вони засвоюють цінні уроки життя. 

По-друге, ми маємо припинити постійно застерігати наших дівчат, навмисно чи ні. Тож згадайте про це, коли наступного разу казатимете: «Будь обережна, бо поранишся», чи «Не роби цього, це небезпечно». І пам’ятайте, що часто під цими словами ховається натяк: ти не повинна докладати зусиль, ти не вмієш нічого робити, ти маєш боятися. 

Ми не зможемо навчити наших доньок хоробрості, доки не навчимося і самі бути сміливими.

По-третє, ми, дорослі жінки, також повинні практикувати хоробрість. Ми не зможемо навчити наших доньок хоробрості, доки не навчимося і самі бути сміливими. Руки, що тремтять, підвищене серцебиття, нервове напруження — страх і захват мають дуже схожі симптоми, тому я можу закластися, що багато з вас не раз їх плутали. І, відчуваючи насправді здебільшого захват, ви вважали, що вам до смерті лячно та втрачали можливість проявити хоробрість. Тож зважайте на це і практикуйте. І якщо дівчатка повинні виходити на вулицю та вчитись бути безстрашними, дорослі, певно, не схочуть вилазити на гіроборди чи дерева, але вони можуть проявляти хоробрість удома, в офісі, будь-де. 

Бо насправді все це стосується не крутого схилу попереду, а цілого життя попереду…

Врешті-решт, коли ваша дівчинка, скажімо, зупиниться на своєму велосипеді на крутому пагорбі, з якого їй надто страшно з’їжджати, нагадайте їй про хоробрість. Можливо, цей пагорб і справді занадто крутий, проте вона дійде до такого висновку через хоробрість, а не страх. Бо насправді все це стосується не крутого схилу попереду, а цілого життя попереду і того, що вона має всі інструменти, щоби пережити та оцінити всі небезпеки, від яких ми не можемо її вберегти, всі виклики, у яких нас не буде поруч, аби допомогти, все те, з чим їм доведеться стикатися у майбутньому. 

Джерело: TED

Міра Київська
Міра Київська

авторка, редакторка сайту Букмоль