Наша психіка, як і будь-який орган нашого тіла, вимагає уваги і турботи. Це важливо у будь-якому віці та середовищі, а надто для підлітків. Тож підлітки з нашої редакції поговорили про стигми, стереотипи і труднощі, з якими доводиться зустрічатися, коли справа стосується ментального здоров'я.
Teenside / Допекло
21 Жовтня 2020
2402
Біди з головою: що не так зі ставленням до ментального здоров’я
TeenSide

Ми живемо у час, коли про ментальне здоров’я говорять з усіх боків. Звичайно, є багато як хорошого, так і поганого, але важливий сам факт. І нарешті, ця тема дійшла і до підлітків. Суспільство починає розуміти, що ми теж люди, які мають ментальні розлади та проблеми. У кіно й серіалах у підлітків є психологи, твої друзі ходять до них у реальному житті. А головне, що підлітки обговорюють стереотипи про ментальне здоров’я, ставлення батьків та інших друзів до цього і як взагалі жити у світі, коли в тебе ментальні розлади.  

Про самодіагностику 

Дуже бісить, коли хтось каже «біполярочка», коли має на увазі зовсім не «біполярочку», а те, що в нього настрій змінився дуже різко. А з іншого боку, коли хтось каже «окей, я подивився симптоми в інтернеті й думаю, що мені потрібна допомога чи у мене може бути *вставити потрібне*». Типу, не самодіагностуйся, але як ти маєш зрозуміти, що тобі потрібна допомога, якщо не спостерігаєш за собою і певним чином не самодіагностуєшся? 

Я сама діагностувала собі два розлади, прийшла до психіатра і він сказав, що я права. 

Гірше, коли ти діагностуєш собі два розлади, приходиш, а тобі кажуть, що в тебе їх пять.

Про причини

А ще хрінь щодо діагностики дуже злий жарт, тому що деякі психічні недуги передаються генетично. І коли дитина йде до мами й каже, що у неї, певно, розлад уваги чи там якийсь розлад аутистичного спектру, і мама така «та в мене те саме, з тобою все нормально». І вони обоє сидять не діагностовані і такі: «окей». 

Про стигматизацію

А ще є залишки стигми ще з часів Совку: якщо кажеш, що ходиш до психолога, то, типу, все — твоїй репутації срака. Хоча в нашому поколінні, якщо одна людина в групі друзів ходить до психолога, то це безкоштовні лайфкахи всім іншим. 

Про вік 

А ще бісить, коли кажуть, що в тебе просто вік такий. Я колись прийшла до мами та сказала, що я почуваюсь себе не дуже ок і спитала, чи нема в неї знайомого психолога. Вона відповіла, що це просто вік.

Може, це вік? Може, це гормони? Але це не аргумент, щоб нічого не робити. 

Є проблеми, які ти переростаєш, але вони все одно виливаються в дорослому житті.

Про селфхарм

Я пам’ятаю 7-9 клас, коли в моєму класі всі різалися. Це дуже вплинуло на романтизацію. 

У нас був психолог, який подивився на хвилю селфхарма в підлітків, і дав ще один тест на тип особистості. 

Але через те, що ми зараз розуміємо, що це хрінь, у людей, які різалися, з’явилося відчуття провини, вони не можуть говорити про це, у них з’являється почуття сорому за тіло та за шрами.

Про смерть 

Це такий прикол, коли ось зараз ти страждаєш від навчання або ще якоїсь фігні, але тебе має гріти якась рожева мрія чи дурнувата історія про хлопчика, який вчився, поки його друзі грали у футбол, а потім став олігархом. Та я не знаю, чи доживу до 30 років! Я не знаю, що буде з моїм життям через тиждень! Ну, типу, камон, рєбята. 

Мені здається, це риса нашого покоління: ти не шариш, що буде далі, бо ми всі маємо померти через глобальне потепління, корону та соціальні жахи. 

Коли я приїжджаю до бабусі на дачу, там такий треш показують у новинах. І в соцмережах так само читаєш ці жахливі новини, де половина України горить, половина Америки горить, всі білі ведмеді померли, Австралії взагалі вже не існує, а президент Бразилії не вірить у глобальне потепління.

І мене так веселить цей тред у тіктоку, де на початку сумна пісня і типу «ось моя сім’я сумує на моїй могилі на похоронах, а я там в аду йду вбивати Зигмунда Фройда». І от я думаю: ми так легко прийняли те, що помремо раніше за нашу сім’ю, так? 

Як говорить прекрасний фільм з 80-тих: головне питання для підлітка «вбити себе чи ні?».

У мене з’явилися нові друзі та деякі з них не прокидаються з думкою: «Нащо я прокинулась?». Це вже нові стосунки. Одного разу ми грали у «Ніколи не», і коли вже всі розказали про поцілунки та любовні драми, дівчинка сказала: «Ну, окей, я ніколи не хотіла себе вбити» — і я одна згинаю палець і бачу у людей такі вирази обличчя «Що, серйозно? Що сталося?». Та нічого не сталося. Вам не прийшов лист, що після полудня жодного бажання жити? Що з вами сталося? Це так дивно. Я теж намагаюся присікати суїцідальні жарти і якось виводити їх на продуктивні розмови, якщо це близька людина, а з іншого боку у людини, біля якої ніколи так не жартували, зовсім інша реакція.

Я можу перед сном уявити, як кидаюся під потяг. Навряд чи люди, які хочуть покінчити життя самогубством хочуть здохнути, вони просто хочуть, щоб це все закінчилося. І я заміняла у своїх жартах фрази «я хочу вмерти, я хочу вийти у вікно» на «ні, я просто хочу виїхати в ліс в монастир, щоб ніхто не знав, де я знаходжуся».

Ніщо мене так не лякає, як всі теорії про потойбічне життя. Я ненавиджу це. Нащо мені своє хвору неймовірно болісну свідомість тягнути ще кудись? Це моя основна проблема. Я розумію, що це нормально для більш здорових людей — боятися смерті як кінця життя. А я боюся цього як продовження життя. І тому це такий найоб, коли ти вбиваєш себе, а там ще одне життя. Існування — це безкінечне страждання. І порада кудись переїхати — це така дурня. Я знаю, що мій стан не залежить від того, де я живу.

Про ставлення батьків 

Коли я говорю, що мені хріново, чи я втомилася, чи ще щось, і кажу, що хочу вибити собі мізки або так не хочу прокинутися завтра, мама починає на мене злитися і з таким натиском казати: «ТАК, ВСЕ НОРМАЛЬНО, видихни, все нормально». І я така: я не буду більше ніколи з тобою розмовляти про те, що відчуваю. Давай я просто буду організмом, який потрібно годувати й одягати. Досить, будь ласка. А потім виникають питання, чому я не звертаюся до своєї сім’ї за підтримкою? Так ось чому.

Моя мати, як людина, яка здобула освіту психолога й зараз працює за професією — досі спершу цікавиться тим, що я їм, а потім вже «Як справи?» — «Нормально» — «Ок». І я така: спасибі. Це просто єдина тема, яку вона може зі мною обговорювати.

Це чисто стиль українського виховання: коли не знаєш, як цікавитися життям своєї дитини та побудувати здорові стосунки, знаходиш дрібні речі, за які чіпляєшся.

І ставиш питання, на які можна відповісти «так». Я виходжу з душу: «Що помилася?» — «Так». «Що прийшла?» — «Так». «Ти сьогодні працюєш?» — «Так». «У тебе зараз пара?» — «Так». «Ти вмієш дихати?» — «Так». Я розумію, що дуже лицемірно з мого боку через це дратуватися, бо людина реально шукає зі мною точки контакту, але це твоя проблема, що ти відмовилася від мене в середній школі. 

Про страждання 

Мені здається, у романтизації є хороша сторона. Всі говорять, що страждати погано і ти не повинен мати жодних негативних емоцій та відчуттів, а так є можливість відчувати негативні емоції без почуття провини.

Важлива золота середина. Тому що токсичний позитивізм — це теж великий кошмар. Коли не маєш права відчувати себе погано, а у тебе в житті реально сталося щось погане, навіть якщо автобус калюжею облив або реально хом’як помер, а тобі говорять «ні, треба виносити з цього урок». Але ти маєш право відчувати себе погано. Хоча не варто виводити це в абсолют. Все має бути в здоровому дозуванні. 

Романтизація і демонізація працює однаково — вони ніби роблять всі переживання несправжніми. Вони так ніби анулюють будь-які переживання людини і коли людина страждає, це відразу ж виглядає, так ніби це поза якась. 

Це такий емоційний саботаж, це непряме самоушкодження. Бо ти не дозволяєш собі відчувати себе погано. Іншим людям ти дозволяєш так почуватися і кажеш «Ні, все нормально, ти людина, все окей, поплач, я тебе підтримую», а собі ти не дозволяєш почувати себе погано. Це так само може йти з дитинства. «Діти в Африці голодні, а в тебе залишився суп». «В тебе є ліжко, на якому ти спиш, стеля над головою, ти одягнений взимку, яке ти право маєш скаржитися?». Люди, де ваша емпатія?

Про депресію 

Я не знаю, як змиритися з фактом, що це, певно, на все життя. Принаймні я знаю про свій стан і до цього можна адаптуватися. З тим, що пропонує мені медицина, я не можу вилікуватися і бути певною, що в мене більше не буде ще одного епізоду. 

Мені не подобається у спілкуванні з психологом, що ти їх не найгірший пацієнт у плані життя. Тут починаються думки типу «А які в мене є причини? Я страждаю через ніщо». Це справді лише робота мозку, дофамін-ендорфін, які мають певним чином вироблятися, щоб ти почував себе окей, але щось пішло не так і тобі погано. І погано багатьма симптомами. А з іншого боку багато людей проходять через важкий життєвий шлях. І яке ти маєш право бути нещасливою. 

Про межі ментальних проблем

Я не знаю, як відділити своє «я» від ментального здоров’я і ментальних проблем. Коли ти ведеш себе фігово, коли тобі погано, то це ТИ себе ведеш погано чи твоя менталка змушує  тебе поводитися так. І чи взагалі є різниця що це, якщо ти просто ведеш себе погано. 

Часом це реальна причина, а часом ти можеш зловживати цим і не розпізнати, де людина, яка просто цим прикривається. «Я маю тобі грубити, бо у мене розлад». Ні не маєш, або можеш, але маєш потім вибачатися. Треба розділяти реальний вплив і те, що ти просто гівняна людина. 

Ментальні проблеми можуть пояснювати якісь вчинки, але не виправдати.

Якщо ти знаєш, що з тобою не так, то це твоя відповідальність займатися своїм здоров’ям. Так само я не дозволяю себе виправдовувати, коли я щось не зробила, не прийшла кудись або не побудувала якісь стосунки, тому що це все був мій вибір і моя провина. 

Я мала пояснювати здоровій подрузі, як будувати кордони при спілкуванні з нездоровими людьми.

Ментальне vs. фізичне здоров’я

Ментальні проблеми потребують багато ресурсів. Ментальне здоров’я так само потребує грошей і часу, як будь-яка фізична хвороба, і так само це може змушувати думати, що ти для інших тягар. 

Мізки, в яких виробляється хімія — це такий же орган як і підшлункова. І якщо ти комусь скажеш, що в тебе корона, то хтось не скаже «просто дихай», якщо в тебе алергія на якийсь продукт, то не скажуть «не розпухай» — бо я не можу це контролювати. І з мізками так само не можу контролювати і дуже паршиво, що в це потрібно ще закинути купу грошей і потрібно знайти собі адекватного психолога. 

Люди, в яких менталка полетіла часто уявляють якщо не самогубство, то тяжку хворобу, або аварію, щоб про них нарешті хтось піклувався, бо коли кажеш, що в тебе розлад, то тебе можуть засуджувати чи не будуть серйозно сприймати. Так можуть робити батьки, друзі, і ти такий: а якщо б у мене був рак, тоді я б могла сказати, що мені погано. 

Завжди треба паритися про своє ментальне здоров’я, є у тебе розлад чи ні, як і про все своє тіло. 

Раптом ти не просто урод. Раптом у цього є діагноз.

Мені здається, нам просто не вистачає психологічної освіти. Такої, як сексуальна освіта, тільки психологічної.

емоційне здоров'я емоційний інтелект психологія