Цього тижня в «Дефіляді» ми підслуховували Бориса Грінченка. Ми, звичайно, не знаємо, чи ходив Борис до ворожок, але цього разу обійдемося без фантастичних видінь і надамо трохи правдивої інформації.
У 13 років через підпільно-освітні зв’язки Борис отримав заборонену книжку і дав почитати другові. Батько цього друга злякався, розізлився і написав донос у школу. Бориса забрали до в’язниці, але на допитах він нікого не викрив, казав, що купив книгу на базарі, але забув у кого, взяв усю провину на себе.
Борис Грінченко добре ставився до своїх учнів у сільських школах. Наприклад, у Нижній Сироватці, де був старшим вчителем, старанно працював і спонукав до того колег. Але інші вчителі були обурені його приязним ставленням до учнів й обурювалися, що він «із селянами та школярами живе як з рідними». Через плітки і наклеп інші вчителі змогли витіснити Бориса, і він через це ледь не кинув вчителювати.
Борис любив книги і хотів їх розповсюджувати, щоб більше людей не просто читали, а читали українською. Після переїзду в Чернігів Борис з дружиною Марією надсилали купу рукописів цензорам, іноді — по кілька разів, і так хоч деякі з них проскакували. Пізніше систему розширили і залучили друзів та знайомих, щоб не надсилати рукописи з одного місця і написані однією рукою.
Окрім як видавати і розповсюджувати книжки — книгарень як таких не було, і доводилося поширювати все самостійно — Борис опікувався власною бібліотекою. Всі книги були ретельно дібрані й самостійно переплетені, а Борис радо позичав їх. Із книг, які стосувалися України, було декілька московських. В одній із них, досить великій, всі сторінки з неправильною інформацією вирвали, а на їхнє місце вклеїли картки з редакціями. Після такої редакції її можна було пускати в народ.
Всю важливу кореспонденцію Борис Грінченко зберігав і копіював. Вони з дружиною завжди редагували листи одне одного і принципово писали тільки українською. На всі закиди Борис твердо відповідав: «Нехай учаться! Коли захочуть, то зрозуміють».