Словник Collins обрав «локдаун» словом 2020 року, тож у передчутті нового глобального карантину ми вирішили не вибиватися з трендів і замість щорічних підсумків показати вам оповідання учасниць #teenside, написані під час весняного локдауну про цей новий для всіх нас досвід.
Teenside / TEENWRITE
5 Грудня 2020
2188
Карантинна проза: підлітки пишуть про локдаун
TeenSide

Небезпечна відстань

Катя Андрійчук

Коли оголосили карантин, я вирішила прогуляти школу. Чи не все одно, якщо це останній день. Перші кілька днів мама ще працювала, і я була вдома одна. Потім вона теж пішла на карантин, і тепер ми сидимо вдома разом. Спочатку мама відмовилася готувати; сказала, будемо по черзі. Через тиждень ми вже готували один раз на день, бо готувати нам набридло. Вона постійно намагається ввести якісь нові правила, зробити з нас хорошу родину. Поки в неї не дуже виходить. Нам обом не подобаються правила, бо в нас і так їх забагато – у мене в школі, а в неї на роботі, – але вона, мабуть, думає, що так життя стане впорядкованішим. Коли я мию посуд (останнім часом його все більше), то слухаю музику. Тоді у мене не тремтять руки або принаймні я цього не помічаю. Просто концентруюся на посуді й не пускаю нічого іншого собі в голову. Не згадую, що я ні з ким крім домашніх вже з тиждень не говорила, не згадую, що не роблю майже нічого корисного від початку карантину, просто мию посуд. Вона нічого не говорить, коли я весь день дивлюся серіал, але я все одно кажу, що дивлюся його англійською, що це також навчання, і хай не дивиться на мене цим своїм поглядом. Вона наче якась учена, що проводить експеримент. Типу, все йде не дуже, але подивимося, що буде далі, може, саме собою налагодиться. Я не невдалий експеримент. Я роблю, скільки можу, щоб потім не лежати весь день і не дивитися у стелю. Я роблю, скільки можу. Але вона все одно дивиться на мене цим своїм поглядом, що б я не говорила. Звісно, легко їй казати, у неї роботи на 3-4 години на день, а потім роби, що хочеш. А я не знаю, скільки я навчаюся, не знаю, скільки мені потрібно навчатися. Мама каже, що зараз усім складно, просто потрібен час для адаптації. Іноді з’являється відчуття, ніби ми живемо у різних світах. У наших світах однакові меблі, однаковий одяг, але відбувається все зовсім по-різному.

Коли по телевізору оголошують кількість померлих, мама тяжко зітхає і каже, який це кошмар. Не розумію її. Ну, типу, це погано, звісно, але, як би це так сказати, люди щодня помирають. Просто зараз більше. Чому вона тоді не зітхає через кожну померлу людину? Просто телевізор хоче, щоб ми зітхали і казали, який це кошмар. І вона це й робить. Може, вона йому підігрує, бо просто не хоче усвідомлювати, що все йде шкереберть. Може, вона просто хоче залишити частинку цього світу правильним, щоб у ньому все йшло, як потрібно, і байдуже, що всі знають, що це брехня. А може, вона й сама не розуміє, що цього хоче від неї телевізор. Я не помічала раніше, наскільки я не знаю її. Наскільки я не знаю себе. Я не розумію, що мені потрібно.

Мені почали подобатися прогулянки до супермаркету. Просто показую маленьку частинку свого життя іншим, ніби кажу: ось, дивіться, все нормально. Мені подобається бути кимось іншим. Можливо, одного дня я прийду додому і там нікого не буде. Можливо, одного разу з супермаркету прийде зовсім інша людина, що не матиме зі мною нічого спільного. Можливо, наші світи стануть настільки різними, що більше не зможуть перебувати в одному просторі.

Я йду додому з продуктами. Ніби у якомусь фільмі, коли людина йде радісна з супермаркету. Коли я думаю про те, що би взяти смачного, що би взяти такого, що б мені подобалося, мене ніби паралізує. Тому я просто щоразу беру зефір. Тепер мені подобається зефір. Я повертаюся додому. Тут нікого. Я дістаю продукти. Усе як завжди. Зранку залишився непомитий посуд. Вмикаю музику і мию його.

Мені подобається та людина, якій подобається ходити до супермаркету, у якої все насправді нормально, яка просто слухає музику, коли миє посуд, слухає просто так, просто підтанцьовує, просто в неї насправді не трусяться руки. В неї ніколи не трусилися руки. Мені подобається ця людина, але вона забирає все більше мене. Я знаю: якщо вона забере всю мене, це буду вже не я. Мені подобається ця людина, але я хочу вбити її в собі.

Як ти?

Катя Кіщинська 

Це справді було зарано, як ти й казала. Але що поробиш, аренду сплатили, більшість речей перевезли і розставили по поличках. Ми навіть встигли встановити додаткові полички – дві над мої столом і ще кілька маленьких у ванній. Вже не було сенсу кудись зриватися, та й куди я поїду? Не до батьків же. Краще з незнайомцем. Але не можна так знайомитися з сусідом. Ми б все одно роззнайомились, але потихеньку, у перервах між власними справами, а тепер жодних кордонів, він постійно поряд, і після кількох тижнів я вже знаю купу всього про нього. У нього постійно щось свербить. В офісі ніколи такого не було, але зараз його руки постійно щось чешуть на тілі. Мені здається, ця дія має якийсь специфічний запах. Він каже, це від нервів. Усе зараз у всіх від нервів. Я напевно теж часто нестерпний, тож намагаюся не судити його і наше сусідство за цією ситуацією. Спочатку все було не так катастрофічно. На закупи ми пішли окремо і коли повернулися, обидва дуже роздратовані, з годину намотували кола кухнею і наперебій поносили всіх ідіотів, які карантин погіршують своєю панікою. У всіх нерви. Ідилія закінчилася на третій день, коли він прийшов на кухню лише в боксерках. Відтоді в нормальних штанах я його не бачив. І він жаліється на все на світі. А коли не жаліється, вголос коментує всі свої дії. Включно з почісуванням різних частин тіла. Не хочеться визнавати, але в нього красивий голос, гарна дикція. Можливо, якби йому потрібно було працювати голосом, а не головою, дистанційна робота не доводила б його до сліз. Він голосно говорить і голосно дихає, коли плаче. Я наче слухаю безкінечний радіоефір і мені дуже хочеться вдарити це радіо, щоб воно хоч трохи помовчало. І він забуває про сміття. Це просто неперевершена лінь. Потрібно ж лише виставити пакет за двері. Все. І він забуває відкривати вікна, як рекомендовано, що дві години. Тільки в моїй кімнаті є свіже повітря. В інших частинах квартири наче інший клімат. В моїй кімнаті свіжо й холодно. В мене постійно мерзнуть ступні. Не знаю, навіщо тобі це знати. Все ок, з моїх проблем тільки жахливий сусід, який за останній тиждень підсів на реаліті-шоу (чому кухарі так багато кричать? Має бути така класифікація рівня неконтрольваного гніву – «кухар». Я наближаються до «кухаря») і холодні ступні. Кімната гарна, більша, ніж моя колишня, і полички чудові. Просто в ній ще немає гарного крісла, чи фотографій, чи плям на вікнах. Вона не моя, ми не встигли нормально познайомитись, і тепер ця гарна кімната знає тільки мої холодні ступні, які ходять туди-сюди вздовж стін серед ночі, які, наче в п’ятирічної дитини, відбивають ритуальний танець не в ритм, поки в ефірі лише щебетання мого нового сусіда. З мого найгіршого кімната бачила лише, як я кидаю мобілку об стіну. Це тупо, але, Боже, від тебе тільки тиша, і від цього щось важливе холоне у голові. Словом, я не сиджу багато у своїй кімнаті. В інших він, але спостерігати за ним стало якоюсь гіркою розвагою. Це моє власне реаліті-шоу «Чоловік VS Ізоляція: епічна битва з самим собою!». Вчора він сказав мені, що заведе ютуб-канал. Захотілося вдаритися головою об стіл, але я вирішив бути добрішим, тож порекомендував записувати кавери. Можливо, я візьмусь за цей проєкт, за цю зірку карантину, і продюсуватиму його відео, щоб всі їх побачили. І у всіх відео внизу бігтиме доріжка із закликом до тебе якось дати мені знати, як ти; сказати, що ти просто загубила телефон у чотирьох стінах, яка дурість, так; сказати, де ти і з ким ти, і що ви дивитесь, і як часто в них щось свербить, і яка температура у твоїй кімнаті, і що тебе оминуло найгірше, ти здорова і жива, і колись, коли це все закінчиться, я побачу тебе знову.

Новый мир

Оля Сидельникова

Всем сейчас тяжело. Мир, такой необъятный раньше, молниеносно сжимается до нескольких квадратных метров квартиры. На людей внезапно обрушились воплощения последствий каждого выбора в течении жизни: с кем и где жить, кем работать и чему учиться. Все ошибки всплыли на поверхность.Старые следы преступлений, брошенные в пруд. Все про них забыли, перестали бояться. Понеслись дальше, проигрывать и считать себя победителями. Если не снижать скорость, и не заметишь сожжённые ошибками мосты позади себя. Беги, не оглядывайся.

До появления этого вируса мир был слишком быстрым. Я искусственно ускорял себя каждый день. Мои внутренние органы сжимались в горошины от перегрузки. Быстрее, ещё быстрее. Давай же, этот проект нужно было сдать ещё вчера. Молодой человек, за вами уже очередь на пол магазина. Сколько можно копаться. Пюре из горошка. Я старался, как только мог. Этого недостаточно. Педаль в пол. Меня обгоняют даже пешеходы.

Теперь всё замедлилось. Мир уменьшился, стал как раз по мне. Раньше я тонул в нём, как в папином пальто. Прочитал недавно, что диктатура сверхпродуктивных гиперактивных экстравертов рушится. У меня появилась одна мерзкая мысль, которую нужно гнать к чертям, но я уже успел полюбить её. Теперь она живёт в линиях моих ладоней. Теперь они все – линии жизни. Она шепчет: «Может, они все вымрут. Им сейчас очень тяжко. Возьмут, да и повыпиливаются все». От её шёпота у меня мурашки по шее. Она наклоняется прямо к моему уху. Я слышу, что она дышит в такт со мной. Я ей не верю. К самоубийству не приходят быстро. На это нужно время. Они не успеют. Мысль ждёт, я сам скажу или придётся ей. Я молчу. «Они не похожи на тебя. Ты видел их. Им хватит и минуты». О да, я видел их. Даже больше, чем хотелось бы. Я верю ей. Они просто вымрут. Ближе к лету из домов выползут такие же, как я. Мы построим новый город, новый мир. Я жду лета. Мне есть, чем заняться.

Я не учу

языки. Мы придумаем свой. В нём не будет слова «быстро». В нём будет столько времени, сколько нам понадобится. Ведь мы умеем различать его оттенки.

Я молчу.

Наконец-то тишина выползает из своей норы. Она боится всех людей, хотя лично я ничего плохого ей не делал. Я глажу её бархатную спину. Она кутает меня своим хвостом. Тишина осмелела за это время.

Я черчу.

Пока всё ещё не случилось, мне понадобятся деньги для жизни в их мире. Небоскрёбы. Боюсь, что они когда-нибудь будут построены. Потом я перейду к домам, в которых есть пространство. Домам будущего, настоящего и прошлого. К нашим домам.

Фотографії: Gabriel Isak

карантин локдаун підлітки пишуть проза