Враження від навчання під час карантину: що дратувало, що сподобалося, що хотілося б виправити, а що — залишити у наступному навчальному році.
Teenside / Допекло
26 Серпня 2020
5840
Вайбер, киці, килими: як ми навчалися дистанційно
TeenSide

teenside, підлітки, освіта, дистанційна освіта, карантин, школа, шкільна освіта, дистанційна школа, освіта онлайн, школа онлайн, подростки, онлайн обучение, школа онлайн,

Ми всі закінчували минулий навчальний рік дистанційно. І досвід у всіх був різний: хтось навчався в університеті, хтось у школі, хтось готувався до ЗНО, а хтось і без карантину вчиться дистанційно. Тут ми зібрали свої враження від навчання під час карантину: що дратувало, що сподобалося, що хотілося б виправити, а що — залишити у наступному навчальному році.

Про організацію дистанційного навчання

У мене завжди дистанційне навчання у школі. У нас немає відеоуроків і обов’язкового розкладу, лише рекомендований, можна працювати за власним графіком. Можеш за один день пройти сім уроків історії, якщо захочеться. Я зазвичай стараюся робити десь по 7-8 уроків на день. Карантин ніяк не вплинув на навчання, у нас нічого не змінилося. Я десь в середині весни все закінчила. Єдине, треба було зробити проєкт з фізики, демонструвати експеримент на одну з тем, які ми вчили, і я для цього мала вийти на вулицю, але я це зробила у своєму дворику без проблем. Всі матеріали у нас оцифровані, нам просто дають посилання на них.

Зручно, що у дистанційних школах все на одній платформі. А от мені, наприклад, на карантині було дуже важко, бо один викладач працює у гуглі, інший — на платформі університету, хтось у вайбері, хтось у зумі, хтось вимагає надсилати завдання зі свого звичайного емейлу, інші — з корпоративного емейлу. У дистанційній школі ми завжди працювали на одному сайті. Просто закидуєш документ або відповідь, коли тобі потрібно. Не треба всі вкладки тримати відкритими і знати, коли в тебе по кожному завданню дедлайн. Не всі додатки мають навіть опцію нагадування, яка є на підготованій платформі.

Насправді, усе залежить від конкретного викладача. Чим технологічно освідченіший викладач, тим легший процес. Деякі курси навіть покращилися, бо викладач знає про платформу, якою найзручніше користуватися, знає, що можна зробити презентацію замість лекції, не збирати всіх студентів у зумі й не страждати. Але є й такі викладачі, які хочуть, щоб ти здавав їм сесію у вайбері. 

На моєму факультеті були не готові до дистанційного навчання, хоча в нас вже рік встановлена онлайн платформа, яка використовувалася і при денній формі навчання. 

На дистанційному навчанні у нашій школі лише два предмети були по зуму: фізика і математика. А з інших предметів нам просто вчителі у вайбер кидали тести. Вчителька хімії щотижня кидала по 3-4 тести. Типу, проходьте, подивіться відео. І кидала домашнє завдання, яке не перевіряла. Історик просто надсилав завдання на місяць і такий: «‎Ну, ви киньте в травні чотири роботи за три місяці». Найкращими, напевно, були уроки зарубіжної літератури, бо в нас був лише один тест, семестровий, але ми писали твори і вчителька зразу сказала, що ми можемо робити це у зручному нам форматі: присилати фотографію зошита, робити презентації чи присилати гугл-док, як зручніше. Задавала питання про книжки так, що потрібно було реально відкрити книжку, почитати, тобто це якийсь контроль вивчення матеріалу. Всі інші вчителі нічого нам не сказали. У вчителя математики було багато класів. Йому фотографії контрольних присилають у вайбер — і вайбер просто злітає, і ти не знаєш цілий місяць свої оцінки. Такий жах. Ще на заняття з фізики у нас щоразу майже хтось заходив до нашого зуму, реально вбивали рандомні цифри, заходили і казали всяку фігню. Вчительку це дуже бісило, і вона казала, що потрібно вказувати своє ім’я, прізвище, і тільки тоді вона буде нас впускати, але все одно якось чуваки пролазили і зривали нам уроки. Хтось з моїх чудових однокласників, які мене не дуже люблять, сказав їй, що це я кидаю комусь посилання. І якось я сиджу, чілю, інстаграмчик гортаю, а потім думаю, може, треба послухати, що там у зумі відбувається, одягаю навушники, а там вчителька така: «‎А мені тут сказали, що це ви кидаєте всім посилання, через які заходять люди і зривають нам уроки». І я сиджу і розумію, що я не можу довести, що це не я. 

Я закінчувала одинадцятий клас. Від нас фактично всі вчителі відчепилися ще до карантину, бо ми випускний клас. Майже всі вчителі, крім математики, фізики і української. У нас з кожного предмету була одна конференція в Hangout на тиждень і потім тест. З української у нас навіть була більш-менш пристойна підготовка до ЗНО, були уроки по зуму. І нам скидали навіть тести. Звісно, не дуже кльово, коли вчитель просто кидає якесь посилання — і це і є ваш урок, я сама можу знайти це посилання на відео, але загалом було досить непогано. На англійській нас іноді просили увімкнути камери, але всі просто ігнорували вчительку. Історія була досить класна. Історик нам спочатку написав: «‎Я знаю, що вам історія не потрібна, ЗНО з історії складає три людини, тому для всіх я просто роблю відеоуроки на ютубі, можете дивитися їх у будь-який час і потім до них є тест на 40 хвилин, це наперед визначений час, і за цими тестами з історії України я вам ставитиму оцінки». Це була інформація по програмі шкільній, не завжди по програмі ЗНО, але класно, коли є контекст, і це просто більше як цікава історія, ніби тобі просто друг розповідає, що отака сталася халепа колись у 90-х.

Моя дівчина навчалась у художній школі на карантині, але в неї все було нормально. Вони в зумі спілкувалися, але ніхто нічого не зривав, і в них був більш вільний графік. Якщо це теоретичні якісь предмети, то вони кидали роботи файлами, гугл-доками, і просто сиділи у зумі по 2 години, скільки заняття йде. Малювали з увімкненою камерою, розмовляли, їм викладачі паралельно щось пояснювали або спочатку пояснювали, а потім вони малювали. Все було дуже організовано і чудово, але там діти років від 14 до 19, які можуть організовувати свій час. Але, як у більшості художніх, музичних шкіл, там іноді заняття накладаються на заняття у школі. Моя дівчина писала контрольну з фізики і паралельно така: «‎Так, я малюю, я вас слухаю, все добре». Але вона ще вчилася в музичній школі, у випускному класі, і вони всі іспити здавали по вайберу. Такий кошмар був. Але вона найбільше засмутилась, що не було такого пафосного концерту, куди ти запрошуєш своїх друзів, батьків і граєш перед ними.

Ми, щоб здати фізкультуру на першому курсі, складали власні програми гімнастики. 

Ми з фізри здавали тести. Вчителька нам кожного уроку присилала відео, які вправи потрібно робити. І щоб підняти оцінку, потрібно було зняти, як ти ці вправи робиш.

А потім це продадуть на Даркнет.

Про колапс комунікації й інші жахіття

Карантин просто жахливо збив режим. Я тепер лягаю о четвертій ранку і прокидаюся об одинадцятій у найкращому випадку.

Одного разу із першої ночі до восьмої ранку ми перездавали чеську. Просто вночі, ну бо так.

Теоретичні матеріали я отримувала лише з двох предметів, а це філологічна спеціальність, де теорія дуже важлива. Виконувати домашні завдання стало неочікувано важко, бо на семінарських заняттях ми обговорювали тему і було легше формулювати свої думки, відштовхуючись від чужих реплік. На завдання з деяких предметів я витрачала по 7-12 годин. Але іноді викладачі йшли назустріч і скасовували якийсь формат роботи, коли бачили, скільки всього ми їм скидали. Так спочатку просили вручну конспектувати літературу, але потім дозволили робити конспекти в електронному форматі. Також неочікуваною проблемою стала відсутність будь-якого зв’язку і комунікації із викладачами, з нами не обговорювали формат роботи, щоб зробити його комфортним як для викладача, так і для студентів. Тож це був великий страшний цирк. Викладачі очікувано, але насправді необґрунтовано, припускали, що якщо ми сидимо вдома, то у нас автоматично більше часу. Але так вирішили всі, тому часу ні в кого не було. Одного разу із першої ночі до восьмої ранку ми перездавали чеську. Просто вночі, ну бо так.

Якось вчителька географії близько шостої вечора кинула два тести і сказала, щоб ми їх пройшли. Але ці тести мали обмеженням на час проходження і через сорок хвилин доступ до них закрився. Я в цей час була не вдома, а потім заходжу в чатик і бачу там якісь тести, вже закриті. Я пишу їй на пошту, що це не робочий час і я не була у мережі. Вона мені досі не відповіла нічого.

…дітям такого віку на карантині навчання взагалі ні до чого, вони просто намагаються закінчити нормально рік і піти на свої літні канікули.

Моя сестра вчиться у 6 класі художньої школи, то вони теж вчилися по вайберу. У них був один чат — не для кожного предмета окремо — а просто один великий чат чи кілька, але не для кожного предмета. І люди скидали в один чат фоточки завдань з математики, етюдів, хтось намагався знайти вчительку, яка загубилася десь, хоча мала проводити заняття. Це все діти 11-12 років, які не організовують свій навчальний процес, це мають робити батьки, у яких свої проблеми на карантині, у когось немає роботи, а в когось забагато роботи, і в них ще ці діти вдома, і це все такий хаос. А дітям такого віку на карантині навчання взагалі ні до чого, вони просто намагаються закінчити нормально рік і піти на свої літні канікули. За ці два місяці батьки, і діти, і нещасні вчителі таку кризу пережили, бо в них немає жодних дистанційних платформ, це просто школа в районі Берестейської.

Один з моїх викладачів застряг в якомусь селі, бо він дослідник. В нього був дуже поганий інтернет, і у нас лекції замість 80 хвилин тривали по 3 години, нічого не було чутно і його завжди вибивало, а права адміністратора скакали, як олімпійський вогонь, по людях, і він завжди повертався в конференцію, коли хтось починав матюкатися. Іноді він писав о першій ночі, що у нас мала бути пара в п’ятницю, і переносив її на вівторок. А ще якось у неділю об 11 ранку я іду за молоком по Броварах і в чат приходить від нього повідомлення: «‎Ну, через півгодинки збираємося на перездачу». Так, мені потрібна була перездача. 

Стандартні часові формати — урок — 45 хвилин, пара — 80 хвилин — просто зникли. Одна лекція в тебе може йти 15 хвилин, потім інша — більше 2 годин, всім все одно. І коли ти їм кажеш: «‎Вибачте, нашій групі треба йти, бо в нас наступна пара повинна була початися 10 хвилин тому», — вони дуже ображаються, бо ми 30 хвилин розбиралися, як вмикати зум

Деякі люди просто можуть не знати, як організувати для себе процес, щоб, наприклад, працювати в гугл-доках або вчасно приходити з правильно налаштованим зумом.

У студентів теж буває абсолютна неорганізованість, бо людина перший раз потрапила в ситуацію, коли потрібно робити свій власний розклад, а не просто слідувати тому, який створили їй. Тому залежить від того, яка тобі група дісталася, які в тебе однокурсники, бо мій курс на філології чомусь передбачає дуже багато групових завдань. Деякі люди просто можуть не знати, як організувати для себе процес, щоб, наприклад, працювати в гугл-доках або вчасно приходити з правильно налаштованим зумом. Вони вимагають від викладача відверто занадто контролювати речі, які він не здатен контролювати, наприклад, вже вписані в курс завдання, які не дуже зручно виконувати в новому режимі. Тому просто здавалося, що в деяких моментах деякі студенти свою фрустрацію щодо карантину взагалі в груповому чаті виливали на викладача, але в інших випадках здавалося, що викладачі свою злість виміщували на студентах, які просто не можуть полагодити інтернет викладача, якщо він сам не може його полагодити. Якщо людина не знає, як перезавантажити зум, ніхто зі студентів не зможе приїхати і полагодити той зум. Тому ми все складали у вайбері.

Про зміни на краще завдяки карантину

Стало очевидно, що деякі речі, традиційні для очного навчання, абсолютно непотрібні вже. Людина може сприймати інформацію так само гарно з чашкою кави і в піжамі, як і в університеті. А деякі лекції або зібрання можуть бути зменшені до емейлу або презентації. Тобто це не має вимагати стільки часу, як вимагало до цього. 

Тепер деякі люди, які не мили руки до цього і чхали тобі в обличчя, більше так не роблять. Маленький крок для людини — великий крок для безпечного навчального простору. 

Набагато більше людей почали говорити про ментальне здоров’я в контексті навчання і роботи. Типу, наскільки важливий баланс між творчими предметами і точними науками, як оцінки впливають, як впливають погані вчителі, як важливо мати якийсь графік не лише для завдань, а й для себе — коли ти їси, спиш. Про те, що людям потрібна можливість сказати, що в них діагностована така-то ментальна проблема і вони мають право піти зі школи чи ще звідкись, як і людина, у якої, наприклад, піднялась температура чи вона зламала ногу. Це має бути таким само актуальним і прийнятним явищем, як і фізичне здоров’я. 

Якось у мене був поганий тиждень, і я написала викладачці типу: «‎Сорян, у мене душевні трабли, я помираю, не чіпайте мене, будь ласка, списуйте мені бали», — і вона в наступному повідомленні з теорією написала, щоб ми слідкували за своїм ментальним здоров’ям і що вона нас любить. 

Мої батьки нарешті побачили, як багато я працюю, і мене ніхто не грузить. 

Для мене це було каталізатором якоїсь нормальної комунікації. Мені сподобалось, що ми майже до кожного предмета формували партію «‎Самопоміч». Ми ділили теоретичну частину завдань, а потім, коли у нас були ці нещасні тести із часовим обмеженням, там такий колективний розум формувався…  Ми так готувались до всіх іспитів. 

У нас хоч трохи, але покращилась комунікація у класі. Якщо у нас одне завдання з фізики, а фізику не шарить взагалі ніхто, то є принаймні якийсь діалог на тему «‎як ви вирішили це завдання?». І навіть іноді дві людини, які розуміють щось із фізики, кидають рішення, і потім всі у відповідь кидають їм сердечка. 

Насправді, на карантині — то вже як пощастить. Бо якщо в тебе нормальна спільнота, то ви надсилаєте сердечка в чатик, і допомагаєте, і тримаєте зв’язок, і просто перевіряєте, чи ніхто не помер, чи повернувся зі свого брейкдауну в сльози назад на пару, і кицю покажуть, якщо потрібно. І все добре. Але може так і не пощастити. У мене була прекрасна друга група, де хтось просто починав казати «‎ми — друга група, ми все переживемо!» і надсилати сердечка, а потім всі надсилають сердечка, і може, все буде добре.

ДПА не було! Насправді добре, що його не було, бо ми ще у школі, до карантину, не готувалися взагалі. Вчителька прочитала зі збірничка один диктант, а потім: «‎Ну ви там самі, попросіть батьків, хай вони вам почитають». 

Якщо ти дистанційно у зумі якомусь навчаєшся, то вчитель тебе не бачить, і ніхто не каже «‎не грайся в телефоні», «‎не малюй», «‎мені не подобається твій одяг», «‎не дивись у вікно». Я розумію, що за правилами шкільної освіти ти не маєш дивитися в телефон чи у вікно, маєш сидіти і слухати вчителя, але, блін, кого це хвилює. На карантині нікого це не хвилювало. І якщо б вчителя хвилювало тільки те, як він пояснює матеріал, і як ми потім здамо тести, то це було б чудово.

У мене був один предмет, який нормально проводився в зумі, тому що у нас була неймовірна викладачка, з якою ми з усім оптимально порозбиралися. У нас були маленькі групи, тому все було класно чути, вона вкладалася в час. І це був складний предмет, я його дуже важко розуміла, і я найкраще сприймала інформацію, коли я вимикала камеру о десятій ранку, сідала вишивати і слухала, що там розказують. 

А ще під час карантину з’явилася прекрасна можливість навчитися забивати. Бо ти не маєш контролю. Через велику кількість поганих подій, які валяться на тебе, тебе просто поглинає апатія, і маємо те, що маємо. Просто робиш те, що контролюєш. Викладач дуже неввічливий і ставиться до вас як до лайна — ви кажете: «‎Окей, ти в нас тільки один семестр, ми можемо це пережити, ми будемо мемити з тебе в групі», — спокійно, ми не можемо зараз нічого зробити. Просто більше немає зайвих нервів і дуже багато завдань, і треба ставити пріоритети. 

Це класно, коли можеш будувати свій графік, зазвичай нічого не залишається на останній день, коли дві години до репетитора і ти робиш завдання за ці дві години.

Ще з карантином було цікаво з’ясувати рівень емпатії у свого оточення. Ти подовгу з кимось не бачишся, і ти просто маєш якось інтерпретувати їхню поведінку за невеликими шматочками спілкування. У деяких людей не розвинена ця зтатність. 

Про героїв карантину

Мої герої — люди, які подивилися, як організована робота в універі на карантині, сказали «‎воно того не варте», і просто пішли. Залишилося півтора триместра, а вони не відповідали на повідомлення, коли їх шукали, один раз з’являлися на курсах, щоб сказати «‎та-та, я зроблю» і просто чекали, поки їх відрахують. Я сподіваюся, що вони гарно провели час, бо мені було весело спостерігати.

Мої герої — це двоє людей з мого курсу, які просто писали листи султану. Складали листи до всіх вчителів, до кафедри, збирали всі претензії, вони модерували наші срачики, коли ми вирішували, чи варто писати, що нам щось не подобається, чи нас тоді завалить викладач. Це мої герої, які складали всі формальні штуки, і телефонували, і розповідали мені, що відбувається на перездачі о другій ночі. Наша староста паше. Вона свята людина, прекрасно все регулювала. Було багато людей, які взяли на себе цю роль в менших групах, і було чудово, що вони такі відповідальні, і аж хотілося їм допомагати.

Про те, що хотілося б зберегти, коли карантин закінчиться

Я хочу, щоб нас слухали. Щоб нарешті користувалися платформою. Через неї можна здавати письмові роботи, можна бачити свої оцінки, а не випитувати їх у викладачів, навіть коли у тебе денна форма навчання. Щоб не роздруковувати мільярд папірців і не запізнюватися на пару, бо забула семестрову роботу в себе на ліжку. І просто зручно отримувати лекційні матеріали вже в оцифрованому вигляді, коли вони всі зібрані в одному місці, а не засилати якусь людину з групи в бібліотеку, щоб вона перефотографувала 70 сторінок книжки, бо книжка одна і на неї вже черга з 40 людей з інших факультетів. 

У нас питання про оцінки теж дуже актуальне, тим паче у випускному класі. Якщо ти пишеш вчителю і питаєш, то не завжди тобі відповідають. А у Google Classroom це дуже зручно, бо можеш бачити всі свої оцінки.

Може, у нас нарешті з’явиться мило в туалетах.

Коли я йшла на ЗНО, там було мило, там була гаряча вода, там були паперові рушнички, туалетний папір — це все закупили! 

Паперові рушнички. Крапка. В університеті.

TEENSIDE дистанційна освіта досвід карантин освіта підлітки