Як воно: керувати волонтерським проєктом, коли тобі 16

підлітки, волонтерство, підлітковий досвід, досвід волонтерства, фрі, фундація регіональних ініціатив, молодіжні ініціативи, даша логвиненко, подростки, волонтерство, опыт волонтерства, подростки волонтерят,

Мій день почався о 7:00. Я прокинулася з думкою, що  нарешті те, до чого я готувалася більше двох місяців, справді відбувається. Я вже думала все покинути, була розгублена, але того ранку я раділа, бо все таки мало статися. Хоча й не так ідеально, як я хотіла, але для першого разу чудово. Я знову впевнилася, що у мене крута родина: всі допомагали мені перевезти необхідні для дитячого свята речі — цілу купу коробок і столів. Об 11:00 приїхали наші маленькі гості, тож за 10 хвилин мене почало трошки трусити, але думаю, це нормально, коли вперше організовуєш проєкт для дитячих будинків, бо все хвилювання — від незнання того, що на тебе чекає і як усе пройде.

За два місяці до того

Все почалося, коли я стала кандидаткою на вступ до всеукраїнської молодіжної громадської організації «Фундація Регіональних Ініціатив» (ФРІ), яка підтримує різні молодіжні проєкти. Про саму фундацію я дізналася випадково, коли шукала місце, де могла б використовувати свою енергію з користю. Зараз я дуже рада цьому, бо знайшла саме своє, а тоді я навіть не знала, що вже через два тижні працюватиму над власним проєктом разом з крутою командою.
У кожного кандидата на вступ в ФРІ є ментор — людина, що допомагає влитися в колектив і протягом усього кандидатського строку. Одного дня під час буденної бесіди про якісь дрібниці, моя менторка запитала, чи є у мене якісь ідеї проекту? Тієї миті у мене в голові з’явилася думка про дитячі будинки. Насправді, я завжди переймалася долею дітей з дитячих будинків і ще маленькою просила батьків взяти когось із дітей до нашої сім’ї. Вони не сприймали це всерйоз, думали, що я не розумію усієї відповідальності, але я не полишала думки про те, що зможу зробити зараз та у майбутньому. Тож я сказала менторці, що я хочу допомогти дітям з дитячих будинків

Розробка концепції проєкту та пошук команди

Отримавши фідбек, я почала продумувати детальну концепцію і формат проєкту. Щодня після навчання, з блокнотом та телефоном у руках, я в онлайн режимі радилася з менторкою, як все краще зробити. Паралельно я вела табличку, де структурувала усю інформацію про проєкт, щоб представити його правлінню ФРІ та знайти для нього ментора. Я хотіла зробити подію, де діти із сиротинців зможуть отримати корисні знання, завести нові знайомства та поспілкуватися з людьми з ФРІ. Мені потрібно було прописати все — від мети проєкту до його учасників, продумати всі деталі, а ще знайти команду — людей, готових відповідально працювати, доводити справу до кінця і спілкуватися з дітьми як з рівними. Мій маленький інтроверт всередині у той час просто забився в куток і плакав від напливу емоцій, але трималася я стійко. На наступних зборах осередку ФРІ я успішно представила проєкт і знайшла небайдужих людей для його втілення.

Пошук учасників та перший контакт

Учасників проєкту я обирала з понад 50 дуже різних варіантів. У результаті я знайшла два сиротинці у Київській області, які потребували допомоги більше, ніж столичні. Найперше мені треба було домовитися з керівництвами сиротинців про співпрацю. Це був новий для мене досвід, я страшенно нервувала, тож коли у мене на лінії була директорка першого з дитячих будинків, я ледве розмовляла. До того ж, спочатку ніхто взагалі не брав слухавки, і я вже засумувала, але, як виявилось, даремно, адже розмова пройшла дуже спокійно, мені розповіли про дітей, їхні вподобання і потреби. Тож, загалом, це був, мабуть, найлегший етап роботи. 

Hard work

Далі мій стан, можна описати лише однією фразою: мішка хоче обіймашок. Ми з командою розробляли розважальну програму. За тиждень пошуків варіантів активностей я вивчила всі види квілінгу й декупажу, передивилася тисячі квестів різної тематики: від класичного «Гаррі Поттера» до пригодницького «Скубі-Ду». Досить багато часу я витратила на пошук приміщення, яке б підійшло за всіма параметрами для дітей та програми. Згодом я згадала, що дітей треба чимось нагодувати — і це був ступор.
Так пролетів вересень, на календарі було вже 1 жовтня, а захід мав відбутися 3 листопада. На той час готова у нас була лише програма, та й вона була не дуже (це я вже зараз зрозуміла), надто суха. Я почувалася в прострації. Коли у голові багато всього і починаєш потроху розгрібатися, то у результаті, якщо чесно, тупиш. Але я розуміла, що маю спробувати реалізувати задумане, тож почала стукати в усі двері й шукати допомогу скрізь. До проєкту долучилася вся моя родина. Рідні допомагали мені шукати людей зі сфер кулінарії та канцелярії. Я зрозуміла, що мені дуже пощастило з рідними і що робота у команді — це круто (особливо, якщо команда така крута як у мене). Але попри всі зусилля, за два тижні до заходу у мене не було жодних успіхів. Та я не здавалася й одного дня вирішила запитати у своєї тренерки з танців, чи немає у неї знайомих, які можуть допомогти з кейтерингом і місцем проведення події. І о диво! Мені запропонували варіант вирішення питань з їжею та приміщенням, але ми мали перенести дату проведення заходу. Того ж дня я повідомила про це менторці й усе вирішилося

Де ж узяти гроші?

Згадала, що не розповіла, як ми знайшли гроші. У нас не було великих спонсорів. Ми вирішили спробувати зібрати гроші онлайн, через соціальні мережі. Тож дякую великій силі інстаграму, фейсбуку та всім небайдужим людям, які допомогли нам.

Що ж вийшло?

Все пройшло досить спокійно, діти бавилися, вихователі відпочивали, а я щогодини бігала перевіряти, як усе проходить та чи все нормально. Звісно, було трошки складно відповідати на всі питання і приймати всі остаточні рішення, але так я навчилася не губитися й брати на себе відповідальність у екстренних ситуаціях. Загалом, усе пройшло навіть краще, ніж я думала. Діти мені дуже сподобалася і я була в захваті від спілкування з ними. Знаєте, під час роботи над цим проєктом я зрозуміла, що не можу кардинально змінити їхні життя, але вони самі можуть, а у мене є можливість їм допомогти.

Даша Логвиненко