Файні тОвсті дівки, йо!: сільська екзотика проти міської гламурності
Модні журнали та соціальні мережі натякають, що влітку треба їхати «до найкращого готелю десь на узбережжі – з аквапарком, анімацією та безкінечним безалкогольним мохіто». Але цього літа Зоряні й Мілці випадає відпочинок у селищі Ясіня на Закарпатті, де на дванадцятилітніх київських подруг чекають не дуже гламурні канікули. Щоправда, у дівчат буде вдосталь часу, щоби зламати свої стереотипи про нудність і жахливість сільського відпочинку, поступово забити на модний макіяж, на своє дієтичне харчування і на інтернет (який у горах і без того погано ловить).
_______
На Закарпатті дійсно виявляється не гірше, ніж десь на Гоа, бо для міських дівчат усе там – суцільна екзотика: і кози, і церква, і навіть душ із відра. Це вже не кажучи про закарпатську говірку, яку подруги мало розуміють, і бабцю Катрю, стовідсоткову мольфарку, яка співає до своєї городини такі пісні, що та виростає за ніч, знається на секретних властивостях рослин (недоступних для всіх косметологів світу) і без зусиль робить так, що подруги починають їсти всю бабчину їжу. До того ж вона не розпитує про школу та хлопців (та й взагалі мало що говорить, крім як «файні товсті дівки») і навіть відпускає на сільську дискотеку – ідеальна бабця, яка виграє в обох мам і в Мілчиної міської бабусі з величезним відривом.
…сільська місцевість буває значно цікавішою, ніж це могла показати дівчатам шкільна програма: походити в закарпатській сукні до церкви – не менш круто, ніж одягнути сарі й піти в буддистський храм.
Оскільки сільський побут у книзі подається не як традиційний і нормативний, а як екзотичний, дівчата виявляють, що у світі є місця, де не діють правила модних журналів, де знати відмінність між еспадрильями й мокасинами – зайва інформація, і де словосполучення «товсті дівки» – не смертельна образа, а нічогенький комплімент. У такий спосіб Зоряна й Мілка засвоюють, що у світі існують культурні відмінності та що правила й норми не однакові для всіх навіть у межах однієї країни. А також бачать, що сільська місцевість буває значно цікавішою, ніж це могла показати дівчатам шкільна програма: походити в закарпатській сукні до церкви – не менш круто, ніж одягнути сарі й піти в буддистський храм. До того ж в Ясіні є хлопчик Мирко, а отже, шанс на любовні переживання принаймні для однієї з героїнь.
Окрім дослідження місцевості й «культурних реалій» селища, Зоряна та Мілка встигають подумати і про своє повсякденне життя: порозмірковувати про ідеальних хлопців (акторів) і про своїх менш ідеальних, але більш доступних однокласників; позгадувати про домальовані роги письменникам у шкільних підручниках і про всі мамські несправедливості. А ще подумати про дружбу, бо стосунки подруг побудована на чітких і не дуже справедливих принципах.
Якими б файними не були героїні цієї повісті, але між ними закралася тінь нерівності. Річ у тім, що Зоряна – типовий екстраверт, а Мілка – інтроверт. А про інтровертів у модних журналах, судячи з усього, не пишуть. Тому дівчина відчуває тільки недоліки цього типу особистості (сподіваємось, вона ще трохи підросте й відкриє для себе книжку Сьюзен Кейн «Сила інтровертів» або щось інше на цю тему). А поки Мілка інтуїтивно вловлює, що бути тихою і сором’язливою у сучасному світі не так престижно, й тихо заздрить розкутості Зоряни, підкоряючись її примхам та майже ніколи ні в чому не заперечуючи подрузі. Усе-таки Мілка не може з’їсти те, що не затвердила Зоряна, і не має права говорити з тим, із ким та не говорить. Але оскільки ми часто спостерігаємо за всіма ситуаціями через призму реакцій і думок саме Мілки, то можемо побачити, що вона не лише більш сором’язлива, а й більш вдумлива та раціональна. Тож місцями дівчинка таки вчиться говорити «ні» своїй подрузі й вчиняти так, як це вважає за краще вона. Зрештою, дружба – це ж не домінування й підкорення.
Такою насиченою й цікавою виходить дебютна дитяча повість Тетяни Стрижевської. Але до кінця довіритись авторці виходить не завжди – вона час від часу дозволяє собі по-панібратськи встряти у текст і висловити свою точку зору чи трошки поіронізувати. Наприклад, мимохідь прокоментувати, що «модний лук» – це «підбір модного дрантя», що звучить малоприємно у присутності персонажок, які й самі до кінця книжки зрозуміють, що їх дещо заносить в увазі до одягу й зовнішності.
…за межами міста з його глянцевими нормами, випічкою з «Сільпо» і домінуванням екстравертів є по-справжньому класне сільське життя.
Схожа річ відбувається і з їжею. Хоча присутнє в назві книжки слово «товсті» може викликати марні очікування, воно не означає, що героїні цієї повісті є товстунками (якщо глянути на ілюстрації, то все дуже навіть навпаки). А от тема їжі у книзі постійно і нав’язливо наздоганяє нас. Річ у тім, що мами Зоряни й Мілки поведені на дієтичному харчуванні, а дівчатка дуже сумлінно їх слухаються, тож, приїхавши до закарпатської бабці, перших кілька днів вернуть носи від свіжого хліба, сіркачів та інших жирних страв з екзотичними назвами. Потім, звісно, голод бере своє, а подруги з’ясовують, що це не така вже й погана їжа. Щоправда, при цьому авторка послідовно протиставляє сільську їжу київській, і в цьому нерівному поєдину київська їжа однозначно програє (вона не така смачна і не така натуральна), і можна тільки уявити, як воно буде повертатись дівчатам у це маленьке гастрономічне пекло.
До речі, у тексті є рушниця, яка так і не вистрілить (обережно, спойлер!): на початку Зоряна стверджує, що забронювала з маминої картки квиток для втечі (а вона достатньо рішуча, щоби дійсно таке зробити). Тож ми чекаємо, коли рушниця вистрілить, себто коли станеться поворотний момент і Зоряна використає той квиток. Або принаймні як дівчата будуть його повертати, щоби мами ні про що не довідались. Але до кінця повісті про план втечі всі забувають: бабчина їжа надто смачна, а дозвілля з Мирком надто приємне.
Насамкінець можна помітити, як крізь текст червоною ниткою проступає повідомлення: за межами міста з його глянцевими нормами, випічкою з «Сільпо» і домінуванням екстравертів є по-справжньому класне сільське життя. Там навіть хлопці симпатичніші за київських, адже, заглядаючись на Мирка, дівчата бачать, що, завдяки праці на городі, у нього більш розвинене й м’язисте тіло, ніж у їхніх однокласників, які тільки у футбол грають (і то на комп’ютері). Якось навіть прикро стає за киян. Так і хочеться натякнути героїням, що і їхні однокласники скоро змужніють і почнуть качати собі м’язи у спортзалі. Не так швидко, але що вже поробиш.
Тетяна Стрижевська Файні товсті дівки, йо! / Тетяна Стрижевська. Художник Ольга Кузнецова. — Київ : Фонтан казок, 2017. — 192 с.
Тетяна Петренко
критикиня, літературознавиця
