«Місячний коп» Тома Голда: ми зовсім не хочемо завойовувати Космос
— А де ж люди? — знов озвався нарешті маленький принц. — У пустелі все-таки самотньо…
— Серед людей також самотньо, — відповіла гадюка.
«Маленький принц», Антуан де Сент-Екзюпері
На нові книжки від Тома Голда завжди очікуєш з особливим трепетом. Чому? Часом, мені здається, що відповідь на це запитання лежить на поверхні. Його жарти змушують сміятися, іронія, як знеболювальне, допомагає приймати реальність такою, якою вона є (принаймні, якою здається), а кожна ілюстрація, попри простоту й граничний лаконізм, приносить справжню естетичну насолоду… Та водночас є у «текстах» Голда щось значно більше — щось від метеоритів, які, падаючи на Землю, можуть залишати по собі велетенські ями. Розгледіти такі пост-метеоритні ями можна тільки з космосу — зрозуміти силу удару від книжок Голда можна лише з відстані в часі. Після мого першого прочитання «Місячного копа» минуло три місяці — сподіваюся, такої дистанції вистачить для того, щоби сказати про цей текст-метеорит кілька слів.
Насправді, говорити про цей комікс складно – значно важче, ніж про «Голіафа», з яким хоч-не-хоч проводиш паралелі. Складно, бо історія про місячного копа – це історія гнітючого мовчання та холодних кольорів. На сцені мінімум декорацій, мінімум дії і дійових осіб. Розгорнувши книгу читач опиняється ніби в справжньому космосі, де відсутні звуки, кисень і сила тяжіння. Комунікація між героями також майже відсутня – пустопорожні діалоги лише вкотре переконують у тому, що мова є всього-на-всього додатковим скафандром, перешкодою, через яку люди віддаляються одне від одного й стають ще самотнішими.
Сюжет коміксу відомий заздалегідь, він уміщується у кількох реченнях з анотації: «Люди згортають колонізацію місяця і роз’їжджаються хто куди. Залишаються тільки роботи і єдиний поліцейський, якому знову відмовили в переведенні». Єдиний поліцейський – головний герой. Маленька людина, кафкіанський клерк, ім’я якого так і залишається невідомим, приречений на безглузду працю Сізіф – у ньому можна побачити будь-кого, але не звичного для популярної культури офіцера поліції, не самотнього рейнджера і аж ніяк не супергероя зі знайомих усім коміксів. І в цій номінальності та невідповідності усталеному образу героя місячний коп чи не найбільше нагадує Голдового ж Голіафа.
Як і Голіаф, коп є заручником ситуації, в якій єдине, що він може робити – очікувати. Його очікування екзистенційне, доведене до абсурду… і, водночас, позбавлене того неминучого трагізму, який змушує читачів плакати у фіналі історії про філістимлянського воїна. Місячний коп – герой сумний і меланхолійний, але не трагічний (тому йому хочеться співпереживати, але не співчувати). У нього є почуття гумору й іронія, а в його символічній космічній в’язниці є традиційні пончики, пальма, робот, який нагадує R2D2. І дівчина, бо навіть у Космосі «ми не шукаємо нікого, крім людей».
Попри усю легкість, простоту та лаконізм коміксу, візуальна мова Голда дещо безжальна. Безжальна, головним чином, до нас, неквапливих вдумливих читачів і несвідомих співучасників цієї історії, адже саме ми повинні сповна переживати всі ті емоції, яких нібито позбавлені персонажі коміксу, конструювати всі ті смисли, які залишають прихованими й непроартикульованими.
Утім, не варто забувати про те, що читати «Місячного копа», як і будь-який інший хороший текст, можна по-різному. Хтось знайде у ньому дотепний фантастичний сюжет про майбутнє людства, хтось побачить лише нуднуватий комікс, хтось — красиву метафору самотності кожної людини, а для когось «Місячни коп» стане метеоритом, що назавжди залишить по собі слід.
Том Голд Лунный коп / текст и иллюстрации Тома Голда / перевод с англ Виктора Меламеда. – Санкт-Петербург: Бумкнига, 2016.
Міра Київська
авторка, редакторка сайту Букмоль
