Гаррі Поттер і кінець дитинства

"Гаррі Поттер і прокляте дитя", Абаббагаламага, Віктор Морозов, поттеріана, Гаррі Поттер і кінець дитинства, Джоан Роулінґ, Harry Potter and the Cursed Child review

Є книжки, на які ще до публікації покладено великі сподівання. Часом настільки великі, що вдовольнити примхливу публіку майже неможливо. Така ситуація характерна насамперед для літературних серій, і неважливо, йдеться про порно для домогосподарок чи про пригоди хлопчика, який вижив, – перші кілька книжок серії виховують окреме покоління читачів із вже сформованим горизонтом сподівань. Саме ці останні потім казатимуть, що нова книжка «не тру» або «оригінальні версії краще». Доєднаюся до цих голосів і я – із легкою втомою від читання сценарію і одним спойлером, щоправда, самого початку драми.

Основний конфлікт базовано на проблемі батьків і дітей: Гаррі Поттер, досі легендарний чарівник і нині трохи занудний працівник Міністерства Магії, ніяк не може знайти спільну мову із сином Албусом – підлітком, що не розділяє ні батькової ностальгії, ні його життєвих цінностей, ні навіть ніжних почуттів до «факультету відважних і прямолінійних». Албус, на відміну від батька, намагається боротися не проти абсолютного, незаперечного зла-яке-не-можна-називати, а проти «добрих людей», що накидають хлопцеві певний образ, якому він не хоче і не може відповідати. Хоча зло, звичайно, теж з’явиться, адже це все ж драма дії, а не розмов.

Знайомі імена – Джіні, Герміона, Драко, Невіл, професорка Макґонеґел – звичайно, зіграють на ностальгії тих, хто читав поттеріану у підлітковому віці. Проте ностальгія – територія небезпечна, адже радість впізнавання швидко минає, і далі читача треба зачепити естетикою оповіді. А естетики і оригінального, не шаблонного драматизму оповіді як раз бракує: діалоги ні про що втомлюють, смішні деталі чарівного світу, як-от крамничка жартів Візлі чи цукерки з найдивнішими смаками видаються вторинними, а неочікувані повороти сюжету (син Гаррі Поттера потрапляє у Слізерин – ось він, єдиний спойлер!) є аж надто очікуваними.

Автори п’єси відмовилися від опису побутового життя школярів Гоґвортсу заради позірної динаміки, тому роки навчання Албуса Поттера змінюються з калейдоскопічною швидкістю. Проте це означало і втрату великої частини харизми оригінальної серії, адже читачів приваблюють не лише пригоди, а й докладно прописаний часопростір, де ці пригоди відбуваються. Ми любимо читати про побутове життя Гоґвартських факультетів, про їхні обіди й уроки з магічної історії, навіть про професорку Трелоні! Адже, як переконливо довів французький філософ Жак Рансьєр, саме у побутових деталях ховається диявол, їхнє гармонійне поєднання і утворює ту загадкову чарівність тексту, яка змушує нас знову і знову повертатися до улюблених книжок.

Перипетії із часовим виміром і зміна минулого, що спричиняє більшість подій драми, могли б наштовхнути авторів на створення потенційного продовження блискучого фанфіка «Гаррі Поттер і методи раціонального мислення» американського спеціаліста зі AI Єлеїзера Юдковського, натомість стали черговою варіацією на тему ефекту метелика. Вочевидь, режисеру Джону Тіффані і сценаристу Джеку Торну, незважаючи на прізвище останнього, бракує вміння оперувати водночас науковим і фантастичним вимірами.

Крім того, чимало читачів будуть розчаровані тим, що Гаррі Поттер (і зараз йдеться не про кіно, а про літературну серію) став франшизою, наче якась мережа фастфудів або книжки відомих російських детективістів. Так, нас завіряють, що п’єсу написано «за оригінальним сюжетом самої Роулінґ», але стиль Тіффані і Торна так разюче відрізняється, що Роулінґ там годі й відшукати. Особливо засмучує ну зовсім кволий гумор оповіді, адже поттеріану ми цінуємо і за це також. А сюжет «союз дітей сімей, що ворогують» варто після Шекспіра використовувати обережно.

Можна, звичайно, пояснювати наївну простоту і прямолінійний пафос тексту тим, що це сценарій п’єси, а її все ж варто дивитися на сцені (недарма сама Роулінґ відмовилася продавати права на екранізацію, пояснюючи це тим, що п’єсу призначено винятково для сцени). Можливо, саме якісне сценічне втілення із низкою спецефектів простягне руку допомоги «Проклятому дитяті», драмі для перегляду, а не читання. Поки ж серед переваг – лише кілька гумористичних побутових епізодів, образ Скорпіуса Малфоя і більш-менш впізнавані герої класичної серії.

2007-го року, закінчуючи рукопис у единбурзькому готелі «Балмор», Джоан Роулінґ поставила хорошу крапку фразою «Шрам не болів уже дев’ятнадцять років. Все було добре». А де добре – там нема драми, адже писати про однаково щасливі родини нестерпно нудно. Тому пообіцявши наприкінці 2013-го продовження серії, авторка взяла на себе неабиякі зобов’язання і ризики. Що в результатів? Мінус десять балів Грифіндору!

Богдана Романцова
Богдана Романцова

літературознавиця