Підкорення 110 вулиць Граєва
Польська письменниця Малгожата Гутовська-Адамчик вже відома українському читачеві за книжкою «Дівчата з 13-ої вулиці» – мелодраматичною історією про проблеми дівчат-підлітків під яскравою палітуркою. До 22-го Форуму видавців “Урбіно” підготувало переклад ще одного її роману для підлітків «110 вулиць». Стримана обкладинка кольору хакі із зображенням скейтера підкреслює, що це видання орієнтоване, передусім, на хлопчаків і хлопчисьок. Отож зазирнімо всередину!
Через звільнення батька родина шістнадцятирічного Міхала змушена переїхати зі столиці до провінційного Граєво. Безтурботне життя залишилося у Варшаві: тут на них чекає майже цілодобова робота на заправці, аби налагодити новий бізнес. Втрата матеріального добробуту, зміна оточення і способу життя не надовго вибивають хлопця з колії. «Талановитий, але лінивий», Міхал швидко знаходить нових друзів і цікаву привабливу дівчину, утверджує свій авторитет серед однолітків і допікає вчителям. Йому також вдається підтримувати стосунки з колишніми однокласниками, розповідаючи баєчку про навчання у Фінляндії і підкріплюючи її фотошопом. Щиро кажучи, Міхалове вміння адаптуватися викликає заздрість. Тому як зразок автотренінгової, мотиваційної літератури роман Гутовської-Адамчик мені справді припав до душі. Проте психологічна достовірність персонажів, глибина і переконливість їхніх переживань залишаються під питанням. Приміром, в одному фрагменті авторка так характеризує Міхала:
він мав хронічну алергію на фальш і брехню.
Чому ж це не завадило йому неодноразово брехати, приміром про ту ж Фінляндію? Хтозна, чи він звичайний лицемір, чи просто письменниця не надто попрацювала над цілісністю цього персонажа.
Варто відзначити, що авторка вдало вибудовує сюжет і поступово нарощує напругу. Приміром, у першій третині книжки читач має вже досить фактів, аби уявити масштаб майбутньої сімейної катастрофи. Нам залишається лише співпереживати (чи зловтішатися), як недалекоглядні персонажі скочуються у ще більшу прірву: батько до останнього тримає в таємниці реальний стан речей, мати імпульсивно йде з роботи, сини тринькають кишенькові та наговорють велетенські рахунки за телефон. Так і хочеться сказати їм: та поговоріть уже нарешті! Як на мене, читацька заангажованість у текст – аж до прагнення поговорити з персонажами – є найбільшим успіхом і свідченням майстерності Гутовської-Адамчик.
Разом з цим, неприємно дивують сюжетні кліше. Так, читаючи Міхалову брехню про його фінське навчання, ми вже знаємо, що рано чи пізно друзі про все дізнаються і що це вкрай погана ідея. Звідки? Із сотень фільмів-серіалів-книжок, де більш-менш схожий сюжет описали безліч разів.
Окремо скажу про незбагненну кількість збігів обставин. Почнемо з невчасного звільнення Йоланти Вербицької. У нього я ще можу повірити. А як вам таке: Анка, колега Йолі, губить пса, після тижневих безплідних пошуків помічає Пого у чужій машині, свариться з незнайомим водієм, забирає улюбленця, а тоді зустрічає цього самого чоловіка під час гостини у Вербицьких у Граєво і, звісно, заводить роман, бо тільки для цього жінки і гублять собак (читай: існують).
Якщо карколомні повороти сюжету, фантастичні збіги та затягані кліше мене просто смішать, то гендерні стереотипи і колоніальне ставлення до мешканців провінції справляють гнітюче враження. Дивує, що тільки варшавська родина змогла вдихнути життя у автостанцію, на якій нікому до цього не щастило з бізнесом. Тільки столичні гості рятують ображених, самотніх і нуждених: наприклад, дають роботу матері-одиначці Мажені, мимохідь налагоджують її стосунки з матір’ю, а згодом і особисте життя. Самому лише Міхалові за якихось півроку вдається врятувати від самогубства вагітну дівчину, помирити однокласника Ґвідо з батьком, перед тим врятувавши від жорстокого побиття, повернути шкільне радіо, яке не працювало кілька років, виграти на конкурсі патріотичних творів і так далі. Складається враження, що без Міхала зокрема і Вербицьких загалом у Граєві усі повмирали би безробітними та нещасними.
Аналогічно неможливо уявити жіноче життя без чоловіків, незалежно чи це підлітки чи дорослі. Авторка наділила – «нагородила» – більшість своїх героїнь типовою роллю чи рисою. У романі усі без винятку жінки – імпульсивні, нераціональні, неврівноважені. Їхні образи персоніфіковані, але не виходять за межі гендерних стереотипів. Йоля не здатна орієнтуватися за картою і може заблукати у трьох соснах. Анка одержима своєю зайвою вагою. Анжеліка – подруга Ґвідо – не надто кмітлива блондинка, одягнена за принципом що менше, то краще. Її подальша незапланова вагітність і спроба суїциду додають образу дещицю непереконливого трагізму, та майже одразу вона заручується з Ґвідо за згодою його тата-місцевого багатія. На противагу їй, Марта – нова дівчина Міхала – старанно вчиться, допомагає дітям з синдромом Дауна і вміє дати відкоша нескромним бажанням коханого. Саме такі приваблюють найкращих юнаків! – натякає авторка.
Що й казати, життя цих дівчат і жінок без сильних, незалежних, сміливих, здатних на ризик і подвиг юнаків і чоловіків – це не життя, суцільна пустка. Тому після повернення Міхала до Варшави Марта
не мала куди піти. Без нього не було куди йти. […] Від сьогодні сніг їй асоціюватиметься лише з порожнечею. І з марним пошуком його неіснуючих слідів на ста десяти вулицях. Це так дивно – порожнеча вміє досконало наповнювати.
– Я сповнена порожнечі, – сказала вона сама до себе».
На додачу до гендерних книжка пропонує і кілька соціальних стереотипів, подаючи традиційний образ вчителів-монстрів, без краплі людяності чи емоцій, ціль життя яких – боротьба з ворожими силами, тобто учнями. До прикладу, ось такий ліричний відступ:
…вчительські тіла постійно перебувають під дією тиску, у густій атмосфері неприсприятливого за промовчанням середовища, серед чужорідних тіл, що переважають за кількістю й теж мають сильний електричний заряд, щоправда, із протилежним, щоб не сказати, ворожим, потенціалом.
І далі
хоча вчительське тіло насправді ізольоване, воно все ж виділяє певні шкідливі леткі сполуки з надзвичайно високою кислотністю, і таким чином становить потенційну загрозу для навколишнього середовища.
На жаль, ці міркування складно назвати ані дотепними, ані влучними. Більше схоже на невдале загравання з цільовою аудиторією.
Попри те, що книжка написана вправно і добре перекладена українською, а також порушує такі важливі теми, як адаптація до нового середовища, взаємна довіра, рання вагітність тощо, їй бракує глибини й оригінальності. Тому після її прочитання важливо обговорити з дитиною згадані дражливі моменти.
Якісна масова література, щедро приправлена гендерними стереотипами, отримує від Букмолі 3 мольки.
Ірина Комаренець
авторка, редакторка сайту Букмоль
