«Хтось, або Водяне Серце» Вікторії Амеліної і Марії Фої – спроба філософської притчі про ідентичність. Медитативна і дещо меланхолійна – як вербально, так і візуально, – ця історія розповідає про медузу Хтося та його пошуки себе. «Добре знати, хто ти», – міркує ще-поки-Хтось на початку книжки – зрештою з’ясується, що це знання криється в імені головного героя, яке ми дізнаємося наприкінці. Імені «Водяне серце», яке герой навіть не обирає самостійно – замість нього це роблять інші. Один із як на мене дуже чітких сенсів, які витворює «Хтось», – дещо міфологічний: якщо ти маєш ім’я, ти пізнав власну сутність, раз і назавжди. Про те, що ідентичність є зокрема соціально сконструйованою та не лишається сталою протягом життя, історія про Хтося не говорить. Водночас, немов усупереч цій ідеї, Хтось (або Водяне Серце), майже як справжня self-made jellyfish, повторює американську мрію: «коли маєш мрію й багато працюєш – мрія обов’язково здійсниться».
Загалом, складається враження, що як філософське підґрунтя книжки, так і її фантастичний світ не до кінця продумані. Про це свідчить зокрема чимала кількість алогізмів: у мене як читачки виникли досить напосідливі, та не конче потрібні для розуміння сюжету питання, як-то «Як черепаха сягнула книжкової полиці?» або «Вони читали книжку в акваріумі й не замочили сторінок?». Хтосева вчителька пані Черепаха хоч і нагадує Алісину наставницю Казна-Що-Не-Черепаху, та ця алюзія на Керолів нонсенс також видається досить зайвою у книжковому світі «Хтося». Персонажі книжки також мають вибіркові поняття про світ: Хтось гадки не має, що він за істота, та знає, хто такі метелики чи що рослини прикуті до дна. Схоже, що всі знання про навколишній світ автори закликають шукати у книжках. Нехай якою привабливою видається така апологія книжок і читання, вона певною мірою звужує світогляд головного героя.
До «Він назвав риб рибами, черепах черепахами, медузу Водяним Серцем, а себе Іваном» на останніх сторінках книжки дуже кортить додати біблійне «І бачив Бог, що добре воно».
У загалом досить реалістичному світі Самотнього чоловіка та його акваріума ці дріб’язкові деталі збивають із пантелику. Кожен фікційний світ неодмінно мусить мати логіку, яку читач може осягнути з тексту, та у випадку відносно короткого тексту «Хтося» мені не завжди вдавалося її простежити, а отже і «повірити» у цей світ, відчути емпатію щодо головного героя. У певну мить мені навіть було трохи шкода наївного Хтося — жертву драматичної іронії (dramatic irony): герой не знає, ким він є, натомість читач (у моєму випадку — читачка) знає це від самого початку книжки, зокрема завдяки блакитно-блюзовим ілюстраціям Марії Фої.
Вікторія Амеліна. Хтось, Або Водяне Серце / текст Вікторія Амеліна; ілюстрації Марії Фоя. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 36 с.
