«Книга кладовища»: затишна схованка у світах Ніла Ґеймана

книга кладовища, ніл ґейман, км-букс, фантастика, підліткова й дитяча проза, книжки для дітей, вампіри, жахливчики, фентезі, готичні книжки? neil gaiman, the graveyard book illustrated by Dave McKean

Якби я раптом вирішила написати фентезі для молодших підлітків і керувалася порадою для початківців наслідувати тих, хто найбільше захоплює, то, безперечно, обрала б Ніла Ґеймана. Насправді, саме так я й намагаюся робити. Тому з’явилася казка про дівчинку Ростьку і Грааль, яка виникла через моє збентеження від оповідання Ґеймана «Лицарство», а ще раніше мініатюра про маму і троля – відбиток вражень від Ґейманівського «Моста троля». Але якби я справді замріялася і уявила себе авторкою підліткового фентезі, то найбільше надихнули б мене на це «Книга кладовища», «Океан укінці дороги», «Зірковий пил» та  «Добрі знамення» (співавторство з великим Террі Пратчеттом).  Але де я, а де Ніл Ґейман. І тому поки читати Ґеймана – то і є вихід і порятунок від внутрішніх страждань письменниці, яка ще не письменниця. Або чекати на фільм за мотивами «Американських богів», одні лише трейлер і саундтрек якого викликають відчуття, ніби міфологічні істоти й боги нікуди не зникли, ніби сучасна реальність всотала їх цілком і навіть відтворила нових, що на їхні вівтарі ми радо складаємо свій вільний час та й свої життя загалом.

Та якщо «Американські богів», «Дітей Анансі» та «Небудь-де» я читаю сама, то «Книгу кладовища» слухати під ковдру потихеньку сповзлись усі. Навіть ті, хто вже давно вважає найбільшим щастям залишитися сам-на-сам з героями книжок. І це надихає продовжувати читати вголос навіть вже досить дорослим дітям свої улюблені книжки.

книга кладовища, ніл ґейман, км-букс, фантастика, підліткова й дитяча проза, книжки для дітей, вампіри, жахливчики, фентезі, готичні книжки? neil gaiman, the graveyard book illustrated by Dave McKean

Ілюстрація Дейва Маккіна

Написати про книжку Ґеймана, переповівши її сюжет, – майже нічого не написати, хоча… «Книга кладовища» починається з того, що невідома істота Джек (на вигляд людина) знищує сім’ю з тата, мами та старшої доньки, але не встигає закінчити справу із малюком, який щойно навчився ходити. Від убивці малюка захищають мешканці кладовища, до якого маля самотужки тихцем тупцяє без нагляду і перешкод. Далі «Книга кладовища» перетворюється на готичну гру в алюзії. От тільки це жодним чином не описує того, що відбувається, – це ж Ніл Ґейман. З ним завжди так, ніби йдеш по найтоншій візерунчастій кризі, й усе навкруги лиш біле та чорне, фентезі в стилі мінімалізму: нема де сховатися зайвому. Але раптом крига ламається, і ти занурюєшся у глибину подій, сенсів, філігранну плутанину легенд, міфів, реальності та давніх забобонів чи таємниць. І все це подається з такою легкістю та виразністю, наче йдеться про чайник, що поставили на плиту зимовим ранком, щоби випити чаю. І ми повільно допиваємо чай і разом із Ніхтом Оуенсом (так називають малюка привиди, які стають його сім’єю) дорослішаємо та шукаємо своє місце у житті чи то мертвих, чи все ж таки живих.

Упирі з пафосними іменами та їхнє жахливе місто, вчителька-перевертень, яка вчить просити допомоги мовою будь-якої істоти таємних світів нежиті та зрештою рятує Ніхту життя, відьма, що лише трохи старша за героя, вампір Сайлес, який стає його опікуном, та інші звичайні й незвичні істоти – усі вони мають певні життєві досвіди й дають корисні або небезпечні уроки, які Ніхт проходить, відкриваючи світ. Готичність історії Ніла Ґеймана гармонійна, як старий склеп, що його сірі плити заплело плющем, і лише стерті літери додають якусь реалістичну прив’язку до дійсності цьому сакральному місцю.

книга кладовища, ніл ґейман, км-букс, фантастика, підліткова й дитяча проза, книжки для дітей, вампіри, жахливчики, фентезі, готичні книжки? neil gaiman, the graveyard book illustrated by Dave McKean

Ілюстрація Дейва Маккіна

У «Книгу кладовища» поринаєш, як і в будь-яку книжку Ґеймана. І наскільки ж важко мені, як його палкій шанувальниці, сказати, що є щось краще, ніж щойно прочитане… але «Океан укінці дороги», мабуть, таки кращий. Легкий у своїй прозорій сірій буденності «Океан» розчавлює тебе наскрізною магією, старою як світ. Зло тут знову постає у жіночому вигляді, але куди там тій Іншій мамі з «Кораліни». «Океан укінці дороги» можна назвати казкою. Проте ніхто ніколи не зможе звинуватити автора, що в його казках є хоч дрібка солодкості. Ні, як завжди, в Ґеймана це доросла казка у жанрі сторі-роуд, герой якої постійно повертається до самого себе важким шляхом. Але ніколи не на самоті — завжди знайдуться помічники. І таких потужних помічників, як у цій історії, я не згадаю в жодній іншій книжці-фентезі. Жіночі образи, як я вже намагалася пояснити, у Ґеймана вражають переконливістю і залишаються в уяві назавжди. А ще вони вчать перемагати своєю справжністю. Навіть блискучість «Зіркового пилу», який проти згаданих книжок і справді постає, як яскрава іграшка, говорить мовою естетів, але все про ті ж справжні, важливі прості речі: любов, дружбу, мрії й сміливість іти своїм шляхом попри всі перешкоди й підступних злодіїв. А якщо зараз ще згадати «Небудь-де», то з лабіринтів міського фентезі, вже не виберемося (і це я ще жодним словом не обмовилася про Ґейманові графічні новели та комікси, а варто було б!).

Про враження від неймовірних фентезі-світів Ніла Ґеймана можна писати безкінечно довго, але більше захоплення — читати. До речі палку статтю Ніла «Про природу і користь читання» вже давно розібрано на цитати і розшарено по блоґах. І це добре, що цього року Ґеймана українською стане значно більше. Якби ще одразу й нову «Північну міфологію» отримати, то щастю читачів не було би меж. Це такий товстий, можливо, безнадійний, але натяк.


Ніл Ґейман Книга кладовища / текст Ніла Ґеймана, ілюстрації Дейва Маккіна / [переклад з англійської Світлани Філатової]. — Київ: КМ-Букс, 2017.

Аліна Штефан
Аліна Штефан

Блогерка, авторка