Вітер з-під сонця: меланхолійна оповідь про першу любов

Вітер з-під сонця, Оксана Лущевська, Білі круки, фонтан казок, підліткова проза, що читати підліткам, перше кохання, історії про підлітків, смерть, травматичний досвід, книжки про кохання, море

«Можна лежати на мосту і дивитися, як тече вода. Або бігати, або бродити по болоту в червоних чобітках, або ж згорнутися клубочком і слухати, як дощ стукає по даху. Бути щасливою дуже легко», – понад 70 років тому написала Туве Янсон, письменниця, яка вміла створити абсолютну гармонію у своїй «країні мумі» – місці, де персонажі завжди перебувають у стані єднання з природою і тихого щастя. Ідеальне дитинство має нагадувати життя у мумі-долі, проте хто з нас мав ідеальне дитинство?

Найперше, що руйнує дитячий ідилічний світ – це досвід смерті, усвідомлення кінечності існування всього живого, подальше подолання страху і примирення з цим фактом. Невідворотне дорослішання, пов’язане з певною втратою, – мало не улюблена тема всіх дитячих і підліткових письменників, проте зазвичай вони віддають перевагу грі на площині метафорики: Карлсон відлетів і обіцяв повернутися, змінився вітер і Мері Попінс зникла – дуже несподівані трактування цих епізодів спадають на думку не відразу, а у підлітковому віці, коли світ відчуваєш гостріше і болючіше, ніж до того.

Саме про це – гостре і болюче відчуття світу написала свою книжку «Вітер з-під сонця» Оксана Лущевська. Книжку, де більшість перепитій лишаються за кадром, у минулому чи майбутньому, а у фокусі – переживання персонажами цих подій. Переживання, які значно важливіші за фактаж, адже йдеться про дорослішання через випробування і втрату. Головні герої, підлітки Женя і Рися, належать до різних світів, але їх об’єднує одне місце – Затока, один час – літо, і спільне відчуття загубленості. Він приїжджає на море у Затоку щоліта із сім’єю, вона ж біля цього моря живе. Проте одного разу Женя приїде без тата, оскільки десь за кадром той помер він неназваної хвороби.

Якщо Женя пережив втрату рідної людини і раптовий кінець дитинства, то в Рисі цього дитинства ніколи й не було. Усе літо вона допомагає родині заробити на туристах, аж до наступного «гарячого сезону»: продає саморобні сувеніри з мушель, торгує рибою, роздає флаєри. Якщо літо Жені – це час, коли він міг сидіти на розкладаних стільцях поруч з батьком і говорити про птахів, то літо Рисі – то виснажливий період, впродовж якого вона має примусово і дуже швидко подорослішати. Із цих двох, Жені і Рисі, остання, може, має і складнішу долю: якщо перший втратив сім’ю, то у другої її ніколи й не було, незважаючи на наявність обох батьків:

Терпіти не можу, — гримає вона до пташок. — І вас, — повторює вона до гризунів. — І вас, — супиться до безвусих котів, зроблених із мушель.

Дрібні деталі – фігурки з мушель з написами «Затока назавжди», креветки, які продають склянками, фрукти у ятках, вічно голодні коти – справді добре грають на користь часопростору повісті, створюючи напрочуд переконливий образ українського літнього курорту. Місця, де кожен з нас був, але далеко не кожен готовий туди повернутися.

Найцікавіша частина оповіді, як на мене, – це погляд на події очима кота. Так, коти вже були, і коти-оповідачі також були, та й загалом серед тварин письменники, і не лише Гемінґвей, найбільше люблять саме котів. Проте тут це не виглядає реверансом у бік довгої літературної «котячої» традиції, а є органічним доповненням невеликого світу-на-березі-моря, де зустрілися двоє по-різному травмованих підлітків. Кіт – місцевий genius loci, який вічно перебуває у пошуках сховку, їжі, тепла. І так само, як підліток, він бажає близькості і розуміння, але не нав’язливості і зверхності. Можливо, коти – вічні підлітки? Білий, головний кіт оповіді, також має слабкість: Рисю, єдину людину, яку він готовий терпіти поруч. Рися розповідає котові про сварки з батьками, любов до велосипеда, секрети ловлі раків і навіть про Женю. Бо коти, на відміну від людей, вміють слухати.

На противагу котам існують птахи – істоти повітряні, ні до кого не прив’язані. Мартини, чайки, міфічно-розумний какапо і сіра чапля, яку хлопець вперше побачив разом із батьком. Ця чапля стає для хлопця символом минулого – гармонійного часу, золотого віку дитинства, який вже не повернути, і який певної миті доведеться відпустити. Ритуал прощання з минулим відбувається кілька разів: на березі, коли чапля вкраде бінокль, подарований хлопцеві батьком, поки Женя купається. Однак тоді Женя ще не готовий відпустити минуле. На базарі, коли широкоплечий Вадим дарує матері Жені повітряного змія. Ще раз на березі, коли Женя усвідомлює, що може бути щасливим – і лише тоді чапля відлітає кудись у височінь

Після смерті близької людини найстрашніше – це втратити решту рідних, адже комплекс вини того, хто вижив, постійне порівняння недосконалих живих з ідеальним померлим і туга, про яку герої бояться говорити вголос, бо так вона стане ще реальнішою, насправді руйнують дружні і родинні стосунки більше, ніж смерть людини, яку всі любили. Женя часто згадує батька, і майже завжди – ідеалізовано, що цілком зрозуміло, але гірше те, що хлопець при цьому не хоче згадувати про живих:

Довготелесий. Скуластий, як тато. Ніс довгий теж, як був у тата. Очі чорні, глибоко посаджені, як у мами. Про неї Женька думати не хоче.

Думка про можливе щастя матері з іншим чоловіком така нестерпна, що підліток готовий відштовхнути її, аби зберегти бодай у спогадах образ ідеальної сім’ї: «Хіба вона може пустити в життя когось іншого? А як же тато? Що він би про це сказав?», «Бо, якщо мама не знає, то Женька знає добре: їй не треба іншого чоловіка. Як і йому не треба іншого батька». Цей світ спогадів стає для хлопця важливішим за реальність, тож надалі герой продовжує існувати паралельно, у двох вимірах. Від того, який же часопростір обере хлопець, залежить його майбутнє. І хоча фінал оповіді можна назвати відкритим, читач розуміє, що у хлопця все складеться, якщо не одразу, то трохи пізніше. А от чи складеться у Рисі – ще невідомо.

Радує те, що нарешті маємо підліткову літературу, де не закладено визначених гендерних ролей. І хоча руйнування стереотипів про «суто жіноче» і «суто чоловіче» почасти виглядає аж надто ідеологічно-прямолінійним (чого лише вартий образ «справжньої жінки» Клементини, яка продукує численні стереотипи), із основним завданням авторка справляється: показати підліткам, що їхні ролі, думки, дії і реакції – це не обмежений вибір з кількох наперед визначених схем, а нескінченна множина можливостей.

Найбільше «Вітер з-під сонця» нагадало мені «Дику собаку Дінго, чи Оповідання про перше кохання» Рувіма Фраєрмана – та ж сонячна, злегка меланхолійна атмосфера, та ж відсутність карколомних подій і перше, дуже тендітне почуття, яке народжується між людьми з різних світів. Так, це не мумі-дол, але цей світ, на відміну від світу творів Янсон, існує. І нам з ним мати справу.


Оксана Лущевська Вітер з-під сонця / текст Оксана Лущевська ; художниця Яна Гавриш. – К. : Фонтан казок, 2016. – 128 с.

Богдана Романцова
Богдана Романцова
літературознавиця