Роман «Крадійка книжок» розповідає про життя дівчинки під час війни. Автор книги, австралійський письменник Маркус Зузак, не загострює увагу читачів на тому, що це якась особлива героїня, навпаки, Лізель Мемінгер – звичайна сирота. Змушена вперше познайомитися зі Смертю, вона втрачає рідну матір назавжди, але й знаходить нову родину – грубу «жінку-шафу» Розу та чоловіка зі срібними очима Ганса. Із «Крадійкою книжок» так чи інашке задумуєшся про відносини у власному домі та переосмислюєш значення вислову «батьківська любов».
Звичайно, автор роману маніпулює жалістю, проте оригінальний спосіб оповіді певною мірою нівелює це враження. Історія героїв з вкрапленнями коментарів автора та Смерті, з невеликими «спойлерами», якими Зузак немов дражнить читачів, то забігаючи зі смертями персонажів зовсім наперед, то знову згадуючи про події в останню мить. Тим не менш, ще з перших сторінок Зузак змушує читачів перейнятися до Лізель певними почуттями. Спочатку це лише жалість. Та згодом, дізнаючись про різні подіїї й обставини життя дівчини, як от про стосунки з татом Хансом чи знайомство з розбишакою Руді, Лізель постає вже більш сміливою та кумедною дівчиною, силі духу якої кожен може інколи позаздрити.
Кадр з екранізації роману режисера Брайана Персиваля
А на периферії всього цього – нацистська Німеччина. Та сама, що у багатьох інших книгах описана, як кровожерна та жахлива країна з такими ж жителями. Однак, читаючи саме цей твір, де усі події розгортаються в Німеччині часів Другої світової, читач довідується, що німці також страждали від війни.
Ще однією з особливостей книги є її оповідач. Історію крадійки книг нам розповідає сама Смерть. Проте автор показує, що додаток «сама» тут просто недоречний. Смерть у творі не є чимось особливим, він немов переконує читачів, що він і не «забирає» життя, він – лише слуга війни, лише інструмент, хоч і найвідданіший… І саме тому тільки Смерть може повною мірою оцінити людину. Її красу, потворство, і в той же час «здоровий глузд, якого людині вистачає хоча б померти». Неабияк переосмислюється роль смерті, сенс існування кожної особистості в цілому та окремо.
Та майстерність Зузака, як на мене, полягає в іншому. Література – це мистецтво слова. І Маркус Зузак ним володіє. Його неперевершені описи, порівняння, фантазійність, що межує з чарівною «дитячою». «Небо кольору темного шоколаду», «картонні хмари», «у повітрі розбризкується крик»… Так, спершу здається, що ці речі просто несумісні. Але автор змушує повірити у ці описи, і вони ніби живі, квітнуть фарбами в уяві читача.
Особисто я не могла відірватися від читання твору. І кожен епізод досі відгукується теплом у моєму серці. Немов це події мого життя. Я пам’ятаю подорожі Лізель із Руді, жахливий гороховий суп, складочки й подих акордеону, очікування в бомбосховищі, переживання за «брудного» єврея з чистим серцем та слова.
Для мене роман Маркуса Зузака “Крадійка книжок” – це книга про слова. Про слова, які не тільки вимовляють, а з яких складають життя. Про слова, які однаково створюють війну і втішають людей у бомбосховищі. Про слова, які можна не говорити нещасному єврею, якому маленька німецька дівчинка дає хліб, коли той іде дорогою до концтабору. Про слова любові, які вже не скажеш юнаку з волоссям кольору лимонів. Про слова краси, які вже не скажеш грубій квадратній матері Розі. І про слова надзвичайної поваги до людини, чиї сріблясті очі вже ніколи не зігріють поглядом.
Маркус Зузак Крадійка книжок / текст Маркус Зузак, ілюстрації Наталії Гоїн / переклад з англ. Наталії Гоїн. – Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 416 с.